30 серпня поставило перед президентом Зеленським найбільш складну політичну та моральну дилему. Це - найскладніше випробування для нього за понад три місяці президенства.
Ранок 30 серпня став для багатьох радісним: мережею прокотилися повідомлення про обмін полоненими. Згодом так само прокотилася інформація про передчасність радощів.
Мабуть, ні для кого вже не є новиною, як російські спецслужби використовують інформацію. Це - зброя у їх війні з усім світом, не лише з Україною. Один вкид - і вся Україна чекає своїх в'язнів додому. Один вкид - і президент Зеленський опиняється між двох вогнів.
Одна з версій, що активно обговорюється, у тому числі на Заході, - Путін хоче отримати ключового свідка у справі МН-17. Сєнцов, Кольченко, Балух, Гриб, моряки - для Путіна це лише місця в камерах, які можна заповнити своїми. До того ж, відомі на весь світ, а значить - токсичні. Президент РФ спробує отримати максимум від наших полонених: повернення до G8, “Північний Потік”, імунітет від міжнародно-правової відповідальності. І саме для останнього пункту йому потрібен Володимир Цемах.
Зеленський та його команда не можуть не розуміти, що якщо свідок у справі МН-17 потрапить до Росії, він залишиться там назавжди. Його не побачить ні Україна, ні міжнародні суди. У кращому випадку він розчиниться серед росіян, у гіршому - помре якоюсь безглуздою смертю.
Видається правдоподібним, що обмін не відбувається, бо Росія хоче чогось такого, на що Україні піти важко. Росії неважливо, чи житиме Сєнцов і решта, чи будуть вони в Україні. У нього є ще вдосталь українців та кримських татарів, чиї імена менш на слуху, для того, щоб шантажувати українську владу і надалі. А у нас козирів майже немає.
ГРУшники, Вишинський (який, до речі, український громадянин і його видача суперечить принципам конституційного права і екстрадиції) - це, як кажуть російською, “на сдачу”, але аж ніяк не рівня людям, чиї імена відомі на весь світ. І тому логічно, що Росія чекає від нас когось такого ж вагомого, як готова віддати нам.
Що обрати пану Зеленському - питання тактики або стратегії. Видати Цемаха і забрати своїх людей - отримати підйом рейтингу і вдячність; а ще - втратити підтримку в Європі. Відмовитися від обміну - приректи себе на ненависть свого народу, який зараз його так обожнює і так очікує дій.
Трибунал у справі МН-17 - це величезний шанс довести російську присутність на Донбасі, а ще - нашу адекватність і європейськість. Ми погодилися співпрацювати і давати задніх - дуже слизький шлях, на якому можна розгубити крихти українського авторитету у світі. Ми маємо шанс довести найскептичнішим європейцям (нагадую, Нідерланди проводили цілий референдум щодо Угоди про асоціацію), що ми маємо спільні цінності і дійсно прагнемо змінити вектор розвитку зі Сходу на Захід.
Але Путін ставить Зеленського у ситуацію, з якої немає виходу. Наші політв’язні у СІЗО, а не в колоніях, букети для зустрічі куплені, журналісти перебувають в режимі очікування 24/7, батьки і родичі тремтять і чекають. Відмовитися від обміну - знищити себе в їх очах, стати їхнім ворогом. Забрати їх в обмін на Цемаха (і, можливо, свідків і інших міжнародно-правових злочинів) - втратити довіру і шанси на позитивні ухвали міжнародних судів.
Пане Зеленський, треба щось вирішувати. Цього рішення чекають у Києві, в Лефортово, в Кремлі, в Гаазі, в Вашингтоні, в Берліні, в Парижі - в усьому світі. Дійте. Час спливає.
