Коротше, виріс я за совка. Коли він ґиґнув було межі 24 роки. Тож, школу, армію, перші курси «вишу» я пройшов ще за червоноперої влади.
Тоді україномовних гнобили, як могли і хотіли. Глузували, кепкували, принижували. Найдобрішим і найрозповсюдженішим було обзивати нас «биками».
До нас ставилися навіть не як до другого сорту, а як до бидла.
В Дніпрі, коли я вступав до першого класу у 1974 році було аж дві (!!!) українські школи. У 1981 році, під приводом ремонту, закрили одну в Лоцкам‘янці. Досі її руїни можна споглядати.
Мою школу переробили в московітську у 1986 році.
Це при тому, що українців в Дніпрі майже 80%.
Навіть, за переписом 2000 року, 67% населення Дніпра вважали українську рідною мовою.
За совка, якщо, хто пам‘ятає, можна було отримати від лікаря звільнення від вивчення української мови. Це ж яким треба було бути хворим?! І на що?
Моя вчителька української в школі ридма ридала і з серцевим нападом злягла від приниження, коли про ці звільнення вперше почула.
А вчителька московітської отримала надбавку до зарплатні.
Діти військових вивчали українську за бажанням, якого, збебільшого, не виявляли: «А зачєм? Всьо равно всьо вєздє на русскам!»
Наша мова була для них телячою, бичачою, рагульською, свинячою...
За мову нашу інтелігенцію гноїли у в‘язницях і психушках, розстрілювали кобзарів, юнацтво, душили в освіті і мистецтві, робили з нас блазнів та придурків.
Я цього всього добряче нахлібався замолоду.
І зараз деякі волають, що ти ба, їх утискають, принижують!
Що ви, падли, знаєте про утиски і приниження?!
Ви ноги маєте нам цілувати за те, що ми не віддячуємо вам за всі ті паскудства, які ви чинили нам.
«Ущємляют» їх! Я би вас ущемив би, та своїж на руках повиснуть: «Ми толерантні. Не треба бути радикальним! На нас Європа дивиться! Ой! А що скаже Москва?!!!»
