Капелюх і тростина

За Звонецьким порогом , за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.

Посеред цього усього на березі сидить рибалка. Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.

     Обережно по кладці підійшов до рибалки.

• Доброго дня, діду!
• Не лякай рибу.
• Я біля Вас сяду.
• Що треба?
• Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.
• Було таке. Академік.
• Бачили його?
• Бачив.

     Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.

• Щось зосталось там під водою від будинку?
• Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.
• А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?
• Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.
• Може про коней?
• Може.
• Може про рибу чи волів?
• Може. За північ говорили, довго.
• Невже нічого не пам’ятаєте?
• Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів академікового капелюха, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився і уявляв себе паном.

(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)