За Звонецьким порогом , за островами Махартетами, впадає в Дніпро річка Ворона. І там, де річка Ворона з Дніпром ділить берег, примостилось село Воронівка. Старе село. Тут на порогах канівські міщани тримали уходи ще на межі п’ятнадцятого і шістнадцятого століття. Степ і Дніпро, кручі і острови, скелі.

Посеред цього усього на березі сидить рибалка. Він сидить на кладці, закинув вудки в Дніпро і пильнує за поплавками. Вони практично над батьківським затопленим дворищем. Дворищем і хатиною, де виросло не одне покоління Лозицьких.
Обережно по кладці підійшов до рибалки.
- Доброго дня, діду!
- Не лякай рибу.
- Я біля Вас сяду.
- Що треба?
- Чув, що в вашій хаті, що за поплавками там, Яворницький ночував.
- Було таке. Академік.
- Бачили його?
- Бачив.
Дід випрямив спину. Не то хотів пильніше розгледіти поплавки, а не то заглянути за них аж до хати, що там колись була під водою.
- Щось зосталось там під водою від будинку?
- Ні. Років сорок ще тому трохи стін було, а тепер онук говорить, що нічого вже нема.
- А про що Яворницький з Вашим батьком говорив?
- Не пам’ятаю, я тоді хлопчаком був. І десяти років не було.
- Може про коней?
- Може.
- Може про рибу чи волів?
- Може. За північ говорили, довго.
- Невже нічого не пам’ятаєте?
- Миколайовичу, коли вони говорили, то я в сусідній кімнаті був. Одів академікового капелюха, взяв його тростину і дивився в дзеркало. Дивився і уявляв себе паном.
(Із записок пана Бродника. Записано в 90-ті роки. На фото тростина і капелюх Дмитра Івановича Яворницького. Можливо це ті, котрі приміряв малий Іванко)
