Дніпро. Кам’яний хрест на Соборній площі. Біля нього поховано чотирнадцять січових стрільців.
1918-1919 рік. Коли вони гинули за Україну, то хтось ділив владу. А хтось, щоб урвати влади, домовлявся з ворогами. Тільки січові стрільці гинули не за них, а за Україну. Свою країну – Україну. За їх спинами “ділили шкуру не вбитого ведмедя”. А вони воювали і гинули. Їх використовували, вводили в оману. А вони воювали. Вони не змогли дійти до межі неповернення в російську імперію. Результат – три голодомори, колективізація, репресії, друга світова, котра спалила усю рідну землю, кріпацтво без паспортів, комсомольські путівки як вид депортації, Чехословакія, Афганістан,… Ну і в 80-х з відібраного у дідів і батьків кинули “півкопійки” внукам. Але ті "півкопійки" імперія не витримала і розвалилась.
2014 рік. Незалежність в 1991-м прийшла як подарунок. Ціну їй не усвідомили. Отримали війну. Страшний рік 2014-й. Він показав, хто є ким. Десь зникла з поля зору частина люду в очикуванні хто візьме верх.
2017 рік. Третій рік війни. “Ведмедя ще не вбито і він живий”. Хитати човен, думаючи що не випадеш, то хибна думка. Межа неповернення ще попереду, до неї не дійшли. Зниклий люд з’явився знову за спинами тих, хто воює, З’явивсь з претензією на владу і “півкопійки”. Нічого не міняючи, хитає човен.
Кам’яний хрест на Соборній площі. Від нього повинні починатись екскурсії в музеї. Без року вже століття, а ми ще усвідомлюємо, за що вони загинули й чому. Як довго і страшно вчить життя.
.jpg)
