App Store Google Play

Стратегія Росії змінилася. Скільки ще триватиме війна в Україні

6 Червня 11:00
Стратегія Росії змінилася. Скільки ще триватиме війна в Україні

Якщо і є одне питання, яке ставлять мені частіше, ніж будь-яке інше, то це «Як довго триватиме ця війна?». Навіть частіше, ніж «Хто переможе?»

Насправді ці два питання неминуче пов’язані. Обидва з них набули додаткової актуальності, оскільки Україна визнає, що веде запеклі бої на Донбасі. Хоча це не має викликати подиву, зважаючи на зусилля, які Росія докладала на цьому етапі війни, це кинуло виклик зростанню очікувань, що Росія рухатиметься від однієї невдачі до іншої, поки в якийсь момент — можливо, дуже скоро — її взагалі не виженуть з України.

Чому розділ — не варіант

Це вказує на постійну небезпеку для тих, хто аналізує хід війни — надто випереджаючи події на місцях, робити серйозні висновки з останньої битви, а потім передбачити результати битв, які ще належить провести та давати поради про те, як реагувати на сценарії, які можуть або не можуть матеріалізуватися. Наприклад, оптимізм щодо швидких українських перемог багатьох порадував втішною думкою про те, що численні жертви країни могли бути не марними і що незабаром Росія понесе заслужене покарання за неспровоковану агресію. Але це також породило цікаву тривогу щодо небезпек надто переконливої перемоги України. Відповідно до цієї точки зору, якщо Путіна загнати в кут, він може, щоб врятувати свій режим і обличчя, діяти ще більш безрозсудно, ніж раніше — наприклад, застосувати ядерну зброю.

Цей надзвичайно спекулятивний сценарій, до якого можна прийти лише за допомогою низки припущень про те, як розвиватиметься війна та про можливі наслідки для настроїв Путіна, змусив деяких закликати Україну піти на серйозні територіальні поступки, щоб зберегти спокій російського лідера як своєрідну превентивну терапію. Інші приходять до того ж висновку іншим шляхом, припускаючи, що Україна не зможе відтіснити росіян, бо вона зіткнулася з надто великою вогневою міццю. З цієї точки зору, вона могла б також привітати себе з добре виконаною роботою, запобігши завоюванню Росією всієї країни, і визнати логіку здачі Донбасу зараз. Це дасть можливість усім покінчити з цією неприємною справою, поклавши край стражданням, а також руйнуванню ширшої міжнародної системи.

Хай там як, українців просять втішитися тим, що Росії не вдалося перемогти з точки зору цілей, поставлених на початку війни, які полягали в підпорядкуванні всієї України, та багатьма ранами, які їй доведеться зализувати після того, як війну оголосять закінченою. Але втіха ця буде слабка. Натомість Путін заспокоїться тим, що йому дали можливість досягти його другорядних цілей. Росія придбає Донецьк, Луганськ і, можливо, Херсон, тоді як решта України сильно страждатиме і справлятиметься з наслідками війни.

Ті, хто хоче якнайшвидше закінчити війну, вважають таке врегулювання невдалим, але, зрештою, прийнятним. Це створило б Новий баланс, який дозволив би у якийсь момент відновити ділові відносини з Росією — можливо, обережніше, ніж раніше, але все ж таки визнаючи, що перед нами велика держава, яку треба поважати, хоч якими були б її злочини. Такі думки озвучив у Давосі Генрі Кісінджер, і аналогічні можна знайти у вищих ешелонах влади деяких європейських урядів і в аналітичних центрах США. Ці погляди рішуче відкидає український уряд. Причини, з яких вони це роблять, допоможуть пояснити, чому запропоновані поступки не будуть запропоновані і чому війна, таким чином, може тривати якийсь час.

По-перше, Україна, як і раніше, впевнена, що зрештою переможе. Якоїсь миті, якщо найближчими тижнями та місяцями для України справи підуть зовсім погано, ця впевненість може похитнутися, але поки що на неї не впливають нещодавні успіхи Росії. Порівняно з тими, яких побоювалися на початку більш цілеспрямованої фази війни, вони, як і раніше, мають обмежене стратегічне значення.

По-друге, навіть якщо Росія досягне низки воєнних успіхів, це не змінить воєнних цілей України щодо виведення російських військ з її території. Київ не може погодитись на будь-яку постійну поступку своїх земель Росії. Побачивши, що творять росіяни в районах, які вже перебували під окупацією, вони не збираються більше наражати на таке поводження своїх людей. Вони збирають докази того, що Росія веде геноцидну війну, не обов’язково в тому сенсі, в якому цей термін, як правило, розуміється — як прагнення винищити цілий народ, — але в термінах, що відповідають критеріям Конвенції про геноцид 1948 р., («повністю або частково знищити групу за національною, етнічною, расовою чи релігійною ознакою»).

Путін і його поплічники, зокрема в державних ЗМІ, не спромоглися приховати своїх намірів, заперечуючи існування окремого українського народу і за можливості діючи відповідно до цього заперечення — зокрема, відокремлюючи дітей від батьків (щоб вони могли вирости як справжні росіяни), вчиняючи масові зґвалтування, депортації, викрадення лідерів громад, стирання української мови та символів її національної ідентичності.

Отже, українці не бачать, як постійна окупація їхніх територій покладе край стражданням: вона лише гарантує, що проект Росії триватиме до свого безрадісного завершення. Якщо їм кажуть, що це продовжить їхні страждання, вони вказують, що вони люди, яким — на жаль — не чуже страждання. Вони стали жертвами найстрашніших злочинів сталінізму, як-от Голодомор, навмисний голод, жертвами якого стали приблизно 5 мільйонів українців на початку 1930-х років, а потім найстрашніші злочини нацизму, які забрали приблизно 7 мільйонів життів через десять років. (Дехто вважає, що ці оцінки — занижені). Вони стали свідками того, як десятки тисяч людей було вбито в неспровокованій війні, зруйновано жваві мегаполіси та невеликі міста, знищено життєво важливу інфраструктуру. Цілих 40% їхнього ВВП за цей рік уже втрачено.

По-третєнемає підстав припускати, що якби поступка була зроблена, то було б досягнуто якоїсь нової рівноваги. Такою була надія у 2014 році, коли Росія захопила Крим і поселила сепаратистів на Донбасі, що дозволило європейцям підтримувати «нормальні» відносини з Путіним і зберегти імпорт нафти та газу, до цього року, коли Путін вирішив відновити боротьбу та повернутися до України з великими цілями. Чи запропонують ті, хто закликає українців «бути реалістами» і піти на компроміс «заради самих себе», незаперечні гарантії безпеки залишкам України і чи переконають їх, що це більше не повториться, або схиляться перед не менш «реалістичною» вимогою Путіна, щоб Україна залишалася по-справжньому нейтральною? Ті, хто вважає, що поділ веде до стабільності, можуть розглянути два великі приклади поділу кінця 1940-х років — арабо-ізраїльський та індійсько-пакистанський.

Українська думка, в якій країна, згідно з останнім опитуванням, єдина, полягає в тому, що ця війна не закінчиться, поки вони хоча б не повернуться до кордонів, які існували до 23 лютого, і тоді, якщо це не буде врегульовано дипломатичним шляхом, вони продовжуватимуть доти, доки не буде повернуто весь Донецьк і Луганськ, а може, і Крим. Можливо, тверезомислячі геополітики, які враховують лише вимоги міжнародного порядку, вважають це безглуздим, марним, навіть безвідповідальним, — але це курс, яким йде Україна. Зеленський пообіцяв винести будь-яку угоду з Росією на референдум. За нинішніх цифр будь-які поступки Путіну буде відкинуто.

Прихильники Києва в Північній Америці та Європі натепер згодні з тим, що геополітичні наслідки всього, що може бути подане як перемога Росії, будуть жахливими, що призведе до нестабільності, яка не приведе до нового нормального укладу, але збереже напруженість. Взявши на себе зобов’язання, вони загрузли в ньому, бо покинути Київ зараз було б зрадою без будь-якої вигоди, що компенсує це. Нав’язаний Києву поділ не покладе край бойовим діям, а лише забезпечить їх продовження на вигідніших для Росії умовах.

Ця війна триває вже вісім років. У неї вже були свої піки й падіння. Нещодавні коментарі як з Москви, так і з Києва припускають, що вона може затягнутися надовго. Це порушує питання про те, чи завершиться нинішній раунд бойових дій періодом безвиході.

Хід війни

Після динамічності першої фази війни, коли росіяни швидко зайняли неукріплені позиції, а потім мусили відступити, бойові дії тепер перейшли на більш рутинну стадію. Росіяни розпочали цю другу, імовірно, більш сфокусовану фазу війни, наступаючи та промацуючи кілька регіонів у районі Донбасу. Після того, як зовсім недавно вони не зуміли нічого пред’явити для путінського параду перемоги 9 травня, їхні воєнні дії, схоже, стали професійнішими та ефективнішими, а деякі логістичні та тактичні проблеми, які заважали попереднім операціям, було вирішено. Вони використовують свою вогневу міць — авіацію та артилерію — для обстрілу українських оборонних позицій, а потім атакують бронетехнікою та піхотою.

До честі українського уряду, — оскільки завжди краще бути відвертим, — він визнав, що позиціями довелося поступитися, і нові втрати неминучі в боях навколо Сєвєродонецька та Лисичанська. Командування України стоїть перед незавидним вибором. Воюють одні з найдосвідченіших солдатів України. Чи матиме відступ сенс, щоб уникнути героїчних жертв за землю, що не має великого стратегічного значення, і чи варто боротися за міста, які були значною мірою евакуйовані та розбиті російською вогневою міццю? Чи все ж таки можна захищати ці міста, змушуючи російські війська зазнавати втрат, яких вони не можуть собі дозволити, намагаючись взяти їх?

В інших місцях — на північ від Харкова та на південь від Херсона — Росія зайняла більш оборонну позицію, викопуючи траншеї та займаючи позиції для підтримки артилерії. Час від часу можуть проводитися наступи для оцінювання опору, але здебільшого з метою утримати українські сили на місці, щоб вони не вивільнилися для контратак на Донбасі. Найкращою оцінкою російської стратегії зараз є те, що вони прагнуть взяти все, що можуть за нинішніх умов, а потім чекають, що українці намагатимуться повернути території назад, тим часом заповнюючи свої виснажені сили на випадок, якщо побачать можливість знову перейти у наступ.

Це не означає, що війна заходить у безвихідь, але це означає зміну її характеру. Україна не може досягти прогресу, використовуючи російські методи, спрямовуючи свою артилерію та авіацію на все на своєму шляху, навіть якщо це означає перетворення на руїни власних міст і сіл та пригнічуючи захисників масою, навіть якщо це означає величезні втрати. Два фактори формуватимуть і підтримуватимуть український наступ. По-перше, їхні сили продемонстрували вищий бойовий дух та стійкість. Ця асиметрія мотивації, яка була очевидною з першого дня цієї війни, продовжує мати значення. По-друге, вони доставляють на фронт нове західне обладнання та знаходять способи включити його до своїх оперативних планів.

Доводиться йти за графіком. Адже доставка озброєння потребує часу. Тепер, коли в США узгоджено пакет підтримки у розмірі $40 млрд, а також коли стали очевидними проблеми, з якими зіткнулися українці у вигляді переваги в озброєнні росіян, Київ може сподіватися на швидший приплив якісніших озброєнь. Західні заборони на постачання зброї були ослаблені в кількох сферах, зокрема, що особливо важливо щодо сучасних артилерійських знарядь. Але в той час, як українці вдячні за постачання гаубиць M777, вони водночас розчаровані опором адміністрації Байдена продавати їм досконалішу реактивну систему залпового вогню (РСЗВ). Останні повідомлення свідчать, що американці змінюють свою думку. РСЗВ дасть можливість завдавати точних ударів з великих дистанцій. Що стосується літаків, то прогрес був незначним, якщо не брати до уваги придбання запасних частин для приблизно 20 старих бойових літаків, здатних літати.

Тому українці зараз не в тому стані, щоб кидатись у лобові атаки. Ймовірно, вони покладатимуться на неухильне виснаження російських передових сил за рахунок спрямованого артилерійського вогню та операцій повстанців у тилу ворога (таких, про які вже повідомляли в Херсоні), щоб підірвати силу і бойовий дух росіян, використовуючи будь-яку нагоду, щоб «роз'їдати» позиції росіян і, якщо можливо, захопити їх. Росія тепер має захищати довгий фронт та значну окуповану територію. Її сили вже на межі, і Москва намагається знайти резерви. Українці не можуть чекати надто довго, але вони не захочуть атакувати російські опорні пункти, доки не будуть готові. Росіяни самі стикаються з багатьма труднощами, витративши масу обладнання та запасів, а також втративши значну кількість військ задля обмеженої вигоди. Економічний тиск не вщухне. Україна ще може взяти гору, але це буде не скоро.

Війна на витривалість

У будь-якій війні, коли бойові дії переходять від швидких наступів і сміливих маневрів до важкої й виснажливої рутини, питання економічної та соціальної стійкості стають дедалі важливішими. Якщо не рахувати Білорусі, яка надала базу для операцій Росії (але відмовилася надати свої збройні сили), Росія ізольована. Китай підтримав деякі пропагандистські теми Москви, але не надав матеріальної підтримки та утримався під час голосування в ООН. Як і Індія, він мало звертає уваги на санкції, тож продовжить торгувати з Росією. Натепер Росія може фінансувати свою війну за рахунок експорту енергоносіїв і продовольства, який приносить більше грошей, ніж будь-коли через завищені ціни. Але в середньостроковій і довгостроковій перспективі її становище як постачальника енергії буде підірвано, а санкції перешкоджатимуть нормальній економічній діяльності, включно з виробництвом.

Йдуть переговори не лише про заморожування російських фінансових активів, а й про їх арешт і передання Україні для відновлення. Україні, безумовно, будуть потрібні кошти, хоча побоювання щодо прецеденту для тих, хто зберігає свої гроші в доларах та євро, ускладнить ці обговорення.

Воєнні зусилля України підтримують її численні прихильники. Хоча Київ хоче, аби вони зробили більше, вказуючи на те, що це найкращий спосіб швидко закінчити війну, він також стурбований тим, що якщо вона не завершиться швидко, станеться певний відкат, який призведе до тиску з метою перейти до швидкого дипломатичного врегулювання. Після зауважень Кісінджера у ЗМІ з’явилося багато повідомлень на цю тему, але вони непереконливі. Це тому, що зрештою лише Україна може визначати свої воєнні цілі. Якщо їм не вдасться їх досягти, це матиме тяжкі наслідки для європейської безпеки і призведе до тривалої напруженості та невизначеності. Якщо невдача станеться через відмову у підтримці, коли вона найбільше потрібна, то західним урядам доведеться змиритися з наслідками. Нині вони інвестують в Україну. Навіть якщо є побоювання щодо збереження суспільної підтримки через життєво небезпечну кризу, західні уряди повинні дотримуватися розпочатого курсу.

Навіть якщо вони хочуть побачити дипломатичні зусилля, наразі немає механізму, який дозволяє обом сторонам розпочати переговори. Посередники, такі як Червоний Хрест, брали участь у припиненні бойових дій у Маріуполі. Нині інтенсивні дипломатичні переговори ведуть ООН, і Туреччина, яка відіграє ключову роль (і контролює також доступ до Чорного моря), у зв’язку з відчайдушною необхідністю знайти спосіб розблокувати Чорне море, щоб отримати сільськогосподарські продукти, життєво важливі для поліпшення ситуації з глобальною продовольчою кризою. Є надія на стабільний гуманітарний коридор для постійного перевезення продуктів. Стане легше, якщо Росія співпрацюватиме, і, мабуть, вона не хоче, щоб її звинувачували у нестачі продовольства на Близькому Сході та в Африці, але вона вже зажадала поступок щодо санкцій.

Щодо того, як зупинити війну, не було ні зрушень, ні переговорів. З причин, викладених вище, Зеленський не зацікавлений у припиненні вогню, яке заморозить нинішні позиції та дозволить перетворити їх на міжнародний кордон де-факто.

Дипломатія розпочне гру лише в тому разіу, якщо він буде зацікавлений у тому, щоб повернутися до позицій станом на 23 лютого. Путін, схоже, ще сподівається на більше і наполягає на поступках, на які Україна не піде. Ті, хто на Заході турбуються про те, що станеться, якщо російська влада, залишившись з одним Кримом, виглядатиме ураженою, і на цій підставі закликають Київ до компромісу, могли б помітити, що Москва, як і раніше, поводиться так, ніби їй є що завойовувати. Як я наголошую у всіх цих постах, всі розрахунки можуть змінюватися залежно від того, що відбувається на полі бою.

Війни рідко йдуть по прямій. Можуть бути періоди інтенсивної активності, за якими йдуть паузи і навіть перемир’я, оскільки обидві сторони перегруповуються, а потім повертаються до запеклих боїв. Лінії фронту можуть здаватися статичними лише у тому, щоб потім стався раптовий прорив. Армії можуть здаватися міцними, але водночас крихкими. Ривок вперед може призвести до перенапруження, а потім до відступу. Тому тут немає встановлених графіків і неможливо сказати, коли закінчиться ця війна. Розумне припущення зараз полягає в тому, що це не короткострокова надзвичайна ситуація, а довгострокове зобов’язання для тих країн, які підтримують Україну, що немає простого дипломатичного рішення, і що Україна продовжуватиме боротися стільки, скільки потрібно, щоб повернути втрачені території.

Переклад НВ

Оригінал

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Я знаю, що серед наших читачів дуже багато щирих патріотичних українців, яким не байдуже майбутнє країни. Я також знаю, що далеко не всі з цих людей зараз зі зброєю на фронті (і на це є...
Нинішня російсько-українська доволі специфічна. Противники часіше бачуть одне одного в інтернеті, ніж в прицілі.Вперше я про це задумався, коли восени 2015-го влетів у окоп після дивного прильоту воро...
Нам не вірили, що Московія - ворог, а москвини - геть не братський народ.Нам не вірили, що вони вдерлися до Криму і Донбасу не через Майдан, Яроша і Порошенка, а через імперську пиху та бажання нашої...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...