App Store Google Play

Росія дипломатично, військово та економічно готується до довготривалого конфлікту — британські аналітики

25 Квітня 20:00
Росія дипломатично, військово та економічно готується до довготривалого конфлікту — британські аналітики

Королівський Об'єднаний інститут оборонних досліджень (The Royal United Services Institute for Defence and Security Studies, RUSI) — британський аналітичний центр, що спеціалізується на проблемах міжнародної безпеки та військової справи. 22 квітня організація оприлюднила спеціальний звіт під назвою "Операція Z: агонія імперського марення" ("Operation Z: The Death Throes of an Imperial Delusion"). Автори — Джек Вотлінґ та Нік Рейнольдс — спираючись на інформацію з широкого кола джерел, провели глибокий аналіз військового, дипломатичного та економічного аспектів російсько-українського протистояння, а також окреслили його перспективи.

Операція Z: агонія імперського марення

Коли російські війська почали їхати до українського кордону ввечері Дня захисника вітчизни, 23 лютого, Москва очікувала захоплення Києва протягом трьох днів. Багато сторонніх спостерігачів — зокрема й автори цього тексту — побоювалися знищення українських військ, навіть якщо ми очікували, що боротьба триватиме довше, ніж сподівалася Москва. Планом Москви були репресивні заходи для стабілізації контролю над Україною до Дня перемоги 9 травня. Натомість російський напад було відбито з великими втратами, і тепер він переходить у обмежений наступ, щоб спробувати захопити Донецьку й Луганську області.

Війна в Україні породила значний обсяг дуже детального аналізу щодо воєнного перебігу кампанії, інформаційної боротьби, каскадних економічних наслідків — як високих цін на енергоносії та порушення логістичних ланцюгів, так і геополітичних наслідків, у той час як країни все частіше закликають обрати сторону. Однак, незважаючи на наголос у західних концепціях безпеки щодо необхідності загальнодержавного підходу, більша частина аналізу війни в Україні зосередилася на вузьких аспектах. Цей Спеціальний Звіт досліджує, як взаємопов’язані виклики, з якими стикнулася Москва, змінюють російську політику, і ризики, які представляє потенційний курс дій Москви, в час, коли війна вступає в нову фазу. Головний висновок полягає в тому, що Росія зараз дипломатично, військово та економічно готується до довготривалого конфлікту.

Цей звіт базується на широкому колі джерел. На військовому фронті звіт спирається на дані про постійні, але періодичні бої за участю українських комбатантів, та на свідчення незалежних репортерів, які спостерігають за бойовими діями на місцях, постійний аналіз відкритих джерел з війни, а також періодичні розмови з українськими високопосадовцями й офіцерами під час польових досліджень у березні та квітні. Дипломатичний та економічний аналіз спираються на інтерв’ю з представниками української та західних розвідок, експертами з енергетики, зокрема колишніми працівниками стратегічних галузей Росії, а також дипломатами та представниками національної безпеки з кількох країн НАТО і країн, які підтримують зв’язки з Росією. Звіт також спирається на огляд авторами захопленої російської військової техніки з поля бою під час польових досліджень у квітні, а також на велику кількість документів зсередини російського уряду. Через чутливість методів, за допомогою яких ці документи були отримані, їхні джерела здебільшого приховані, хоча автори вжили заходів для встановлення їхньої правдивості.

Поразка: неспроможність Росії захопити Київ

У ніч проти 24 лютого українські радари протиповітряної оборони почали фіксувати сильні перешкоди у всіх діапазонах частот. Радарам далі всередині України тим часом надокучали БПЛА E95M, що імітують російські літаки. Коли засоби протиповітряної оборони активізувалися для бою, вони були атаковані. «Ми думали, що нас заглушать у всьому електромагнітному спектрі навколо Києва», — зазначив український спеціаліст із радіоелектронної боротьби. Початкова хвиля ударів крилатими та балістичними ракетами та радіоелектронні атаки викликали достатню кількість перешкод для того, щоб повітряний десант пробив українську оборону на північ від столиці та приземлився на аеродромі Гостомель, де російські десантники сподівалися створити плацдарм для швидкого переміщення військ до Києва. Тим часом основні сили почали просуватися на південь від Білорусі за двома основними маршрутами постачання, які проходили через густі ліси й болота.

ВДВ — російські повітряно-десантні війська — очолювали вторгнення. У грудні спеціалізовані підрозділи ВДВ відпрацьовували придушення українського громадянського суспільства разом із 9-м управлінням П’ятої служби ФСБ Росії. Штурмові підрозділи ВДВ отримали план за три дні до вторгнення й почали збуджено говорити в очікуванні їхньої сміливої операції. Командири ВДВ навіть обговорювали свою головну мету — Гостомель — у відкритому ефірі. Тож, коли вони приземлилися, їх зустріла українська артилерія та координована контратака, яка швидко змусила їх відступити з аеропорту. Тим часом на півночі українські частини зі значним успіхом затримували супротивника. Російськи мотострілки і Росгвардія отримали наказ менше ніж за 24 години до вторгнення. Як наслідок, вони не вели методичну кампанію прориву й закріплення послідовними ешелонами, як диктувала їхня доктрина, і вони не були підтримані достатньою артилерією, що вважається обов’язковим. Натомість вони були висунуті вперед уздовж двох основних ліній постачання у віддалені цільові напрямки без розвідки або захисту флангів. Росгвардія, призначена забезпечувати безпеку тилу, іноді випереджала бойові частини. Швидкість деяких бронетанкових підрозділів дозволила заїхати в передмістя Києва лише через 48 годин війни, але, оскільки вони були в кілометрах попереду основної частини російських сухопутних військ, це призвело лише до їхньої ізоляції та знищення. Маючи мало можливостей підготуватися, психологічно чи практично, багато російських підрозділів розсіялися, отримавши серйозний опір.

Оскільки ситуація в Гостомелі погіршувалася, а рух на південь зупинився, російські командири висунули вперед більше резервів і почали підводити артилерію, змусивши українських захисників відступати. Але в міру просування росіян вони стикнулися з новими труднощами. Серед боліт і лісів вони здебільшого були обмежені просуванням дорогами. У той час як перевага в кількості та артилерійський вогонь, який вони могли залучити, дозволили росіянам продовжити наступ, українці виснажували їх, використовуючи протитанкові засідки для розсіяння російських підрозділів, що відділялися. У міру того, як росіяни рухалися по містах, місцеві жителі почали повідомляти про їхні переміщення, тоді як українські спецпризначенці та БПЛА позначали цілі для артилерії. Хоча артилерія росіян була потужнішою, їм бракувало хороших відомостей про те, де перебували розосереджені українські позиції. Тим часом затори на дорогах означали, що російські гармати часто були надто далеко від українських батарей, навіть тоді, коли українська артилерія могла дотягнутися до передових російських позицій. Як зазначив старший радник командувача Збройних сил України генерала Валерія Залужного, «протитанкові засоби сповільняли росіян, але вбивала їх наша артилерія. Це і зламало їхні підрозділи».

Перед росіянами постала інша проблема: постачання. Без доступу до залізниці, яка зазвичай перевозить російську важку техніку, і з забитими наявними дорогами стало дедалі важче переміщувати постачання на передову. Атаки по всій глибині просування також змусили росіян відмовитись від переміщення чутливих систем РЕБ і протиповітряної оборони в Україну через ризик їхнього захоплення. Поки ці системи були за українським кордоном, вони не могли ефективно глушити українські радари і комунікації без того, щоб також глушити зв’язок із передовими російськими підрозділами. Це було дуже проблематично в той час, коли російські командири намагалися розплутати хаос, що охоплював ці самі передові частини. Це мало два наслідки: електронне придушення українських РЛС і зв’язку припинилося після першого тижня, а старші російські офіцери стали з’являтися на передовій, де, як і все інше в російській армії, вони стали мішенню для снайперів і артилерійських ударів. Росіяни продовжували наступ, але все більш високою ціною, тому що на той час, коли вони закріпилися в Гостомелі і були готові почати атаку на Київ, було зрозуміло, що їм не вистачає бойових сил, щоб успішно захопити місто. Натомість росіяни почали оточувати столицю, але при цьому потрапляли в радіус дії дедалі більшої кількості артилерійських підрозділів українців і ставали все більш вразливими до рейдів по тилах.

Те, що російські військові невдало виконували поганий план, не має затьмарювати інтенсивності боїв, які вели українці. Українські військові зробили вибір, що їхнім центром тяжіння є столиця і її оборона, і це визначило пріоритет в артилерійських системах, повітряній обороні, протитанковій зброї та резервах. Вони навіть були перекинуті зі східного берега Дніпра, щоб підсилити західний. Військам на Донбасі та в Маріуполі було наказано виграти час, але їм часто не вистачало ключових боєприпасів. Українці знали, що вразливі на півдні. Як зазначив високопосадовий український офіцер ще перед вторгненням: «Нам просто немає чим їх зупинити. Вони займуть багато території». Захисники Маріуполя значно перевершили сподівання українського Генштабу в їхньому опорі, відмовляючись капітулювати або евакуюватися, і відчайдушно билися, щоб доставити в місто боєприпаси та продовольство і зберегти запаси води. Зрештою росіяни ізолювали оборону і відтоді здійснювали систематичні обстріли, які спустошили величезні ділянки міського середовища.

На північному сході України точилися інтенсивні бої. Українські загони, що лишилися у ворожому тилу, воювали рішуче, але зрештою були «зачищені» в окупованих містах. Артилерійські обстріли завдали важких втрат українським підрозділам, а вогонь з 30-міліметрових гармат виявився нищівним у ближньому бою. Як зазначив український офіцер, «російська техніка працює настільки ефективно, як ми і боялися, але вони її некомпетентно використовують». Кілька найдосвідченіших в Україні спецпризначенців загинули або отримали поранення під час бойових дій. Хоча ці підрозділи організовували оборону міських опорних пунктів або проникали на північ, щоб атакувати російські колони, інколи українцям доводилося покладатися на людську масу мобілізованих добровольців, щоб зупинити російський наступ. Згодом Кремль зрозумів, що просування більшої кількості сил на південь не приведе до прогресу. Поки вони рухалися тими ж дорогами, вони сильно страждали від артилерії. А підрозділи, які були вже на місці, не мали бойової сили, щоб прорватися в українську столицю. Тому було прийнято рішення про відведення та переорієнтацію зусиль на Донбас. Російські підрозділи, які відступали від Києва в білоруському напрямку, потрапили під сильний і тривалий обстріл української артилерії. Україна вийшла з битви за Київ з її урядом у столиці, але з побитою та втомленою армією, яка тепер мала виправляти ситуацію на півдні, що ставала дедалі гіршою.

Оголошення про переорієнтацію російських операцій на Донбас залишило низку західних аналітиків здивованими розривом між прагненнями Росії та її можливостями. Деякі аналітики — зокрема один з авторів цього звіту — припускали, що початковий намір до оголошення 9 травня про успіх змусив би розпочати цей наступ раніше, і загальним консенсусом серед західних спостерігачів було те, що російським військовим не вистачає бойової потужності в регіоні для виконання такої операції. Однак з часом стало очевидно, що думки в Кремлі еволюціонували. Призначення єдиного військового командира операцією в Україні на початку квітня — генерала Алєксандра Дворнікова — сигналізувало про утвердження лідерства Міністерства оборони в плануванні, перехоплення керівництва війною у ФСБ Росії. Російські військові, схоже, дійшли висновку, що їм знадобиться час і що захоплення півдня в будь-якому разі потребуватиме більше військ уже влітку, які вони і почали збирати. Таким чином, 9 травня, схоже, перейшло від кінцевого терміну до точки переламу, коли буде активізовано ширшу мобілізацію.

Незважаючи на необхідність зібрати достатні сили для нової мети Росії на Донбасі, зволікання також становило ризики. У міру того, як західна допомога посилювалася й почала надходити в Україну, що довше наступ затримувався, то важчим він був би для росіян. До того ж окремі українські контрудари ризикували знівелювати завоювання Росії навколо Харкова, і вони змушені були витрачати дедалі більш обмежені запаси артилерійських боєприпасів, щоб відбивати ці атаки. Росія намагалася розсередити українську протиповітряну оборону по всій країні, здійснюючи балістичні та крилаті ракетні удари по містах, але — не бажаючи бачити, як її вже здобуті позиції поступово погіршуються, — Росія змушена була почати операцію.

Однак операція на Донбасі не може бути вирішальною. Росія може захопити Донбас, але Україна не зможе погодитися на припинення вогню на таких умовах, оскільки це дасть змогу консолідувати російські здобутки й надасть Росії можливість анексувати Україну частинами. Для України тим часом метою є звільнення втрачених територій, операція, яку можна провести лише якщо російський наступ буде відбито. Тому питання кампанії на Донбасі не в тому, де лінія фронту опиниться в кінці травня, а в тому, які це створює умови для наступного раунду операцій протягом літа. Для українців стоїть питання відновлення та запобігання виснаженню своїх бойових частин. Для росіян є проблема забезпечення достатньої кількості підрозділів у резерві. Тому нині обидві країни готуються до більш затяжного бою. У Росії ці приготування помітні у зрушеннях у риториці, що карбують шлях до продовження боротьби.

Мобілізація на ідеологічну боротьбу

Одним із найцікавіших аспектів російської «спецоперації» в Україні було те, наскільки мало зусиль Кремль доклав, щоб підготувати власне населення до того, що мало б статися. Обґрунтування операції робилося раптово, протягом приблизно 10 днів. У цьому вона нагадувала анексію Криму, незважаючи на те, що була набагато більшою справою; що свідчить про те, що російський уряд хотів представити це російській громадськості як доконаний факт. Нестача підготовки інформаційного середовища видавалася для українців обнадійливою. Протести почалися в Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах. У перші два тижні конфлікту, коли російська військова машина почала давати збій, український уряд робив сотні тисяч повідомлень до російських соціальних мереж, поширюючи інформацію про війну серед мас російського населення.

Це вікно можливостей було відкритим недовго. Російський уряд швидко закрив незалежні ЗМІ, погрожуючи 15-річним тюремним ув’язненням будь-кому, хто розповсюджує неофіційний інформаційний наратив про конфлікт, та закрили доступ до неросійських соціальних мереж. Результати були високоефективними. Хоча люди в Росії можуть отримати доступ до зовнішніх джерел інформації через використання VPN, ці заходи означали, що тільки ті, хто активно шукав інформацію, знаходили її. Це радикально скоротило кількість людей, які мали доступ до непідконтрольних Росії ресурсів ЗМІ, а також зменшило кількість людей, які потребували моніторингу ФСБ. Через таке ретельне спостереження й загрозу позбавлення волі ці заходи також зменшили внутрішнє поширення інформації до кіл довіри між однодумцями. Українці повідомляли, що їхні родичі в Росії заперечують, що відбувається будь-яка воєнна операція; ймовірно, це відображення як загрози арешту, так і впливу пропаганди. Українські посадовці також помітили, що широта їхнього доступу до російської аудиторії скоротилася в десять разів і що у російській інформаційній сфері їхні повідомлення часто залишаються в адресата, а не розповсюджуються ширше.

Убезпечивши своє інформаційне середовище, російський уряд опинився перед точкою прийняття рішення. Аргументи за війну ще не були чітко сформовані. Публічне обговорення війни взагалі було заборонено. Вони могли б зменшити масштаб своїх амбіцій і тим самим підготувати населення до прийняття деескалації. Натомість було прийнято рішення не лише продовжити наратив про боротьбу з нацизмом в Україні, а й розширити сферу амбіцій на системне протистояння. Дослідження внутрішніх документів російського уряду від середини березня показує, що ідеологічна мобілізація російської громадськості на війну з використанням дедалі більш радикалізованої мови не була націоналістичною реакцією на події, а цілеспрямованим, централізованим рішенням і супроводжується практичними, організаційними кроками для того, щоб поставити Росію на воєнні рейки. 24 березня, наприклад, Брянський губернатор Алєщксандр Богомаз випустив документ, в якому зазначено, що «Збройні Сили Російської Федерації, незважаючи на значні людські втрати, продовжують наводити порядок в Україні, повторюючи подвиг Героїв Великої Вітчизняної війни». Він наказав місцевій владі підготуватися до «проведення інструктажів у навчальних закладах про порядок дій учнів, а також працівників у разі артилерійських обстрілів чи авіаударів»; йшлося і про те, що місцеві органи влади повинні «проводити разом з патріотичними організаціями підготовчі роботи щодо формування місцевих загонів цивільної оборони». Підприємствам було доручено підготувати протитанкові засоби оборони, а також низку додаткових заходів. Найголовніше, чиновники мають звітувати про заходи, які вони вживають, та нестимуть відповідальність за їхнє виконання. З боку українців тоді не було загрози вторгнення в Росію. Таким чином, ці накази показують, наскільки плекання відчуття територіальної загрози для Росії використовується, щоб виправдати війну.

Пряме порівняння війни в Україні з Великою Вітчизняною війною у внутрішньому документообігу важливе, оскільки воно передувало трансформації у посилах, що пронизують російські ЗМІ та публічні офіційні заяви, від подання війни в Україні як обмеженої боротьби за Донбас до системної боротьби з НАТО, в якій Україна є лише воєнним полем бою. Іронічно, але ця трансформація в риториці відбувалася в той самий час, коли російські військові цілі скорочувалися. 3 квітня Патріарх Кіріл виголосив проповідь у храмі Собору Збройних сил Росії, в якій він сказав: «Ми зламали спину фашизму колись; ми зробимо це знову». 4 квітня Тімофєй Сєрґєйцев написав в РІА Новости, що: «Денацифікація — це комплекс заходів, спрямованих проти нацифікованого населення [України], яке технічно не може бути піддано прямому покаранню як військові злочини... значна частина народних мас... пасивні нацисти... Денацифікація неминуче є також деукраїнізацією: відмовою від штучного роздування етнічної самоідентифікації населення».

Несподівано говорити про «спецоперацію» як про війну стало прийнятним, і російське телебачення негайно наповнилося заявами, які закликають до ескалації як частини екзистенційної боротьби. Типовим прикладом є Вячеслав Ніконов, заступник голови Держдуми, який 18 квітня заявив, що «Це метафізичне зіткнення між силами добра і зла... Ми ведемо насправді священну війну, в якій маємо перемогти». Буква «Z», якої немає в кирилиці та яка була використана російськими танками для позначення дружніх сил на одній осі початкового наступу, тепер трактується у російських ЗМІ як 77 років Великої Вітчизняної війни. Звичайно, перемога у Великій Вітчизняній війні була досягнута не шляхом переговорів. Наполягаючи на тому, щоб називати український уряд нацистами, Кремль мало що робить для виправдання кінцевого стану, який не передбачає захоплення Києва. Наратив, здається, не тільки закладає основу, щоб виправдати втрати в Україні, але також підготувати населення до подальших жертв.

Розповідь для внутрішньої аудиторії полягає в тому, що російські військові невдачі є продуктом використання НАТО нацистів як засобу зламати Росію. Ця розповідь також має міжнародний вимір. Про це 18 березня заявив міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров: «Американці хочуть однополярного світу, який був би не схожим на глобальне село, а на американське село... Тепер нам доведеться покладатися тільки на себе і на наших союзників, які залишаються з нами... Ми не закриваємо двері для Заходу — це роблять вони». Це повідомлення, яке російські дипломати поширили по всьому світу, підкріплюється розширенням інформаційної операції на міжнародному рівні. Мета полягає не в тому, щоб переконати держави, які не є членами НАТО, підтримати війну Росії в Україні. Мета полягає в тому, щоб переконати їх, що так само, як США руками України підривають російські інтереси, США також будуть проводити цю політику проти інших країн, які їм не підкоряться. Росія по суті стверджує, що якщо держави захочуть зберегти спроможність до незалежної зовнішньої політики у своїх регіонах, вони не повинні сприяти стримуванню Росії та її здатності відстоювати свої інтереси в межах своєї сфери впливу.

Російські дипломатичні та інформаційні месиджі до держав, які не є членами НАТО, мають певний ефект. Ціни на продовольство та енергоносії зростають, і Росія стверджує, що санкції Заходу призводять до реальних труднощів у багатьох найбідніших країнах, демонструючи, як Захід віддає пріоритет власним інтересам за рахунок інших. Для більшої частини населення світу Україна — маловідома країна, яка розташована далеко, а операції Росії не становлять відчуття безпосередньої загрози, як це відчувають у НАТО. Росії не потрібні держави, які не є членами НАТО, щоб підтримувати її війну. Вони їй потрібні, щоб допомогти їй уникнути санкцій.

Поки що спроби Росії розширити наявний військовий штат спиралися на змушення строковиків до підписання контрактів про проходження служби та зменшення вимог до осіб, які вступають до армії без попереднього досвіду. Щоб Росія могла значно збільшити свої військові лави, їй потрібно не демобілізувати останній призов та мобілізувати запас. І те, і інше є політично проблемними кроками. Однак пропагандистський наратив і місцеві ініціативи з метою згуртувати підтримку, схоже, створюють середовище, в якому 9 травня можна буде використати як точку опори для мобілізації набагато більших сил. Стає дедалі більш імовірно, що замість того, щоб оголосити 9 травня про перемогу, російський уряд натомість перейменує «спеціальну військову операцію» на «війну». Рух у бік мобілізації також свідчить про підготовку до тривалої боротьби. Мабуть, найкращою демонстрацією цього є те, що, паралельно з переходом у риториці про війну, російський уряд також розпочав процес переходу своєї економіки на воєнні рейки для забезпечення довгострокового постачання критично важливого озброєння.

Поповнення арсеналу: економічний фронт

Росія в Україні широко використовувала крилаті та балістичні ракети для ураження цілей з високим військовим, політичним та економічним значенням. Враховуючи низьку ефективність російських повітряних сил, така зброя є життєво важливою для довготривалих військових дій. Точні запаси цієї зброї невідомі, але по мірі розвитку війни українські посадовці зауважували зниження якості систем зброї, що використовуються для виконання низки завдань, наприклад, повернення до систем Град-1 на головному фронті. Оцінки США вказують, що, схоже, російським військам не вистачає високоточної зброї. Коли мова заходить про престижні системи зброї, як-от балістична ракета малої дальності Іскандер-М, існує обмеження на частку запасу, яку Росія може витрачати проти України, не підриваючи своїх оборонних планів проти НАТО, Китаю й інших. Без гарантованих постачань для виробництва росіянам доводиться зберігати значну частину запасів, що обмежить їхню здатність завдавати ударів по Україні в найближчі місяці. Але тут російська військова промисловість стикається з проблемою, оскільки сучасна російська зброя сильно залежить від критичних спеціалізованих компонентів, виготовлених за кордоном. Крилата ракета 9М727, що запускається з Іскандера-К, є прикладом однієї з найбільш передових систем озброєння, здатна маневрувати на малій висоті та вражати цілі зі значною точністю. Щоб досягти цього, ракета повинна мати комп’ютер, здатний отримувати дані з різних інерційних і активних датчиків і командних зв’язків і переводити їх у інструкції щодо керування ракетою. Під час польових досліджень у квітні автори фізично оглянули один із цих комп’ютерів, який знайшли після того, як одна з ракет розбилася. Цей комп’ютер розміром приблизно з аркуш паперу А4 і розташований всередині теплозахисного екрана, здатний витримувати прискорення ракети й тепло, яке охоплює систему. Комп’ютер повинен бути надзвичайно міцним, його компоненти можуть продовжувати функціонувати, навіть коли структура навколо нього деформується від перепадів температури. Для цього потрібні високоспеціалізовані матеріали й компоненти. Із семи роз’ємів, що передають дані через теплозахисний екран, один — радянського дизайну та виготовлений у Росії. Решта шість — продукція американських компаній. Рейки, що з’єднують друковані плати з корпусом комп’ютера, які повинні підтримувати компоненти під впливом величезних сил, також вироблені в США, як і самі плати.

9M727 не є унікальним у своїй залежності від компонентів іноземного виробництва. Технічна перевірка російської зброї та техніки, проведена ЦНДІ Збройних Сил України, показує, що спостерігається чітка закономірність серед усіх основних російських систем озброєння, захоплених на полі бою. 9М949, керований 300-міліметровий боєприпас для Торнадо-С, який становить основу російської високоточної артилерії, використовує волоконно-оптичний гіроскоп американського виробництва для інерційної навігації. Російська система протиповітряної оборони ТОР-М2 — одна з найпотужніших засобів ППО ближньої дії у світі — спирається на розроблений Британією осцилятор у комп’ютері, який керує РЛС платформою. Ця закономірність спрацьовує і для Іскандера-М, крилатої ракети «Калібр», крилатої ракети повітряного базування Х-101 та багатьох інших. Це також стосується тактичного обладнання. Експертиза технічної лабораторії української розвідки сімейства російських військових радіостанцій «Акведук» (Р-168-5УН-2, Р-168-5УН-1 і Р-168-5УТ-2), які становлять основу тактичних комунікацій російських військових, виявила критичні електронні компоненти виробництва США, Німеччини, Нідерландів, Кореї та Японії. Закономірність всеосяжна.Майже вся сучасна військова техніка Росії залежить від складної електроніки, що імпортується зі США, Великобританії, Німеччини, Нідерландів, Японії, Ізраїля, Китаю та інших країн. У деяких випадках ці компоненти є цивільною електронікою подвійного використання, яку можна придбати на комерційній основі. Однак у багатьох інших вони є виробами військової або спеціалізованих індустрій, у яких дуже невелика кількість регульованих постачальників.

До російського вторгнення західні чиновники наголошували на масштабних санкціях, які буде введено, в бажанні стримати Росію загрозою покарання. Це не вдалося з двох причин. По-перше, російські тактико-оперативні оцінки співвідношення сил в Україні, у поєднанні з поганими оцінками розвідки щодо волі України до опору, дали російському уряду впевненість, що війна буде короткою, тому санкції створять економічні, але не військові проблеми. По-друге, російські чиновники були впевнені, що економічний вплив був би керованим. Останнє припущення виявилось більш надійним, ніж перше. Німеччина, наприклад, була і залишиться принаймні протягом наступних трьох років залежною від російського газу. З огляду на наявну інфраструктуру, не існує життєздатного короткострокового альтернативного постачальника. Диверсифікація поставок можлива, але буде повільною, і при зменшенні споживання газу протягом літа негативно вплине на німецьку промисловість. Якщо Німеччина скоротить газ, вона піде в глибоку рецесію. Ризик полягає в тому, що економічний вплив ціни на нафту поєднається зі зростанням витрат на опалення восени і серйозно випробує німецькі та європейські рішення підтримувати Україну.

Поки Росія продовжує експортувати газ до Європи, вона має надійне постачання великої кількості іноземної валюти. Ціни на газ зазвичай прив’язані до ціни на нафту, і Росія також була впевнена, що війна значно підвищить ціну на нафту. Висока ціна на нафту відображає, по-перше, зростання попиту, оскільки подорожі та промисловість прискорюються — пандемія коронавірусу відступає. Це посилюється значною невизначеністю на ринку щодо російської пропозиції. Останнє — проблема, яку росіяни мають можливість загострити. Крім того, протягом багатьох років ціни на нафту часто падали нижче 60 доларів за барель, що створило значні фінансові проблеми на Близькому Сході та обмежило прибуток інвестицій для сланцевих виробників у США. Нинішня висока ціна на нафту дає можливість цим державам збалансували свої бюджети, а сланцевим інвесторам — одержали віддачу від своїх інвестицій. Тому спробам Заходу розширити пропозицію для зниження ціни на нафту активно протистоять західні компанії та нафтові держави, що свідчить про те, що ціни на енергоносії залишаться на високому рівні протягом наступного року, що охоплює критичний період війни. Якщо Захід спробує залучити важелі впливу, це посилить російський наратив про те, що Захід готовий завдати економічного болю для нечленів НАТО, щоб підтримати власні інтереси. Тому Росія впевнена, що високі ціни на нафту та гарантований експорт газу збережуть її економіку впродовж наступних кількох років, поки вона переходить у режим ізоляції. Росія також сподівається зберегти експорт ядерних реакторів від Росатому до держав, що не є членами НАТО, як засіб показати, що підтримка економічних зв’язків з Росією також дає можливість уникнути високих цін на енергоносії, які в наративі Москви здорожчали через ворожість Заходу. На розвиток ядерної енергетики в таких країнах, як Нігерія, ймовірно, знадобиться більше часу, ніж збережеться поточна динаміка на енергетичному ринку, але нинішні умови можуть створити політичний контекст для більш тривалої російської присутності.

Однак перспектива тривалої війни ставить перед Росією набагато ширший набір викликів, ніж коротка війна, що передбачалася. З російськими боєприпасами, які залежать від імпорту, та санкціями, які над ними нависли, адміністрація президента Росії створила в середині березня міжвідомчу комісію для проведення огляду російської оборонної промисловості, щоб визначити, що може вироблятися всередині країни, що можна отримати з «дружніх» країн (визначаються як країни, які не відповідають на вимоги або менш пильні в дотриманні санкцій США), і, нарешті, розробити засоби прихованого отримання критичних компонентів. Цей комітет контролює заступник міністра оборони Росії Алєксєй Кріворучко. Далі було вжито низку правових заходів, які сприяли досягненню цих цілей. 17 березня міністр оборони Росії Сєрґєй Шойґу та міністр торгівлі і промисловості Дєніс Мантуров підписали положення, що впорядковують приймання матеріалів у військове виробництво, — вони перемістили тягар ризику на підрядників, які постачають компоненти. 30 березня російський прем’єр-міністр Міхаіл Мішустін заявив, що Росія погоджується на паралельний імпорт, дозволяючи ввозити матеріали в Росію без дозволу власника відповідної інтелектуальної власності. Західні ЗМІ повідомляють про запити Росії на китайську військову техніку в двох категоріях: боєприпаси; і, що більш важливо, мікроелектронні компоненти, необхідні для продовження виробництва технічно складної зброї.

Деякі комплектуючі можна буде виготовити в Росії — хоча й із більшою вартістю і потенційно зі зниженою надійністю, — але багато компонентів російського комплексного озброєння не можуть бути замінені. Наприклад, Інститут радіотехніки та електроніки у складі російської Академії наук провів експертизу комунікаційної архітектури російської військової техніки, зокрема для транспортного літака Іл-76. Тільки в апараті зв’язку цього літака вона виявила 80 компонентів, які неможливо було замінити виготовленими в Росії деталями. Тому для Росії є стратегічний імператив забезпечити свої ланцюги поставок. У Радянському Союзі отриманням західної техніки для радянської промисловості керувало Управління «Т» Першого головного управління КДБ. Коли Владімір Путін перебував у Дрездені, він був дотичний до частини цієї роботи, спрямованої на західнонімецькі компанії. Справді, доступ до західних технологій і скасування санкцій на їх експорт до Росії було одним із головних пріоритетів Міхаіла Ґорбачова і його економічної політики наприкінці 1980-х років. Ґорбачов досяг успіху, і російські закупівлі цих систем стали набагато простішими, але й, відповідно, набагато більш вразливими до санкцій. Таким чином, російські спецслужби намагаються відновити приховане постачання, аби продовжувати отримувати важливі компоненти для оборонної промисловості Росії.

Звичайно, треба припустити, що Захід матиме певні труднощі з обмеженням доступу до деяких чутливих компоненти російської зброї. Хоча в російському озброєнні повно виготовлених на Заході компонентів, незрозуміло, чи знали компанії-виробники, що російські військові були кінцевим користувачем. Багато компонентів є технологіями подвійного використання. Тим часом, Росія створила механізми відмивання подібних товарів через треті країни. Отже, обмеження доступу, ймовірно, означає запобігання експорту в такі країни, як Індія, навіть товарів, які в деяких випадках використовуються в цивільних цілях. Це, на жаль, зміцнить російський аргумент, що Захід готовий завдати економічного болю всьому світу заради покарання Росії і, через це, дотримуватись санкцій будуть менше країн. Росія також готова використовувати шантаж, щоб зберегти ці канали відкритими. Наприклад, багато комп’ютерних компонентів російських крилатих і балістичних ракет закуповуються нібито для цивільного використання космічною програмою Росії. Це пояснює, чому Дмітрій Роґозін — голова російського космічного агентства Роскосмос — попередив, що санкції проти його організації можуть призвести до того, що супутники й навіть Міжнародна космічна станція зійдуть з орбіти і завдадуть збитків за межами Росії. Роскосмос був засобом для Росії отримати технології подвійного використання для військових. Цей канал зараз все більше обмежують, але є багато інших. До того ж безліч компаній по всьому світу, зокрема в Чехії, Сербії, Вірменії, Казахстані, Туреччині, Індії та Китаї, підуть на значні ризики, щоб задовольнити потреби Росії в постачанні. Обмеження цих шляхів постачання без відчуження урядів цих держав буде тонкою політичною грою. Ймовірно, це вимагатиме систематичного стеження за російськими спецслужбами, яким доручено організувувати ці ланцюги поставок.

Розширення фронту: ФСБ в Молдові

Російські спецслужби сильно постраждали у війні в Україні. Зокрема, довіра до П’ятої служби ФСБ — відповідальної за розвідувальну діяльність проти колишніх радянських республік — була заплямована через погану оцінку рішучості українців та крах їхніх мереж у країні після початку воєнних дій. ФСБ керувала масштабними проникненнями в український уряд до вторгнення. До конфлікту внутрішня контррозвідувальна служба, СБУ, була обмежена в тому, що вона могла зробити для протидії цій діяльності, не бажаючи ламати українську політику шляхом вичищення політичних партій, ані була впевнена, що могла б забезпечити переслідування через корумповану судову систему. Як тільки російські сили перетнули кордон і було оголошено воєнний стан, усе стало простіше. У серії рейдів СБУ швидко закрила найнебезпечніші елементи російських мереж на українській землі. Багато потенційних співробітників Росії залишили на волі, оскільки погані результати російського вторгнення швидко знизили їхній ентузіазм до співпраці зі стороною, яка програє. Багато хто просто взяв гроші і розірвав зв’язок зі своїми колишніми кураторами. Обмін звинуваченнями між ФСБ і російськими військовими був напруженим. Збройні сили не були провідним органом у плануванні операцій в Україні та стверджують, що вони були змушені виконувати погано продуману операцію, побудовану на поганій інформації. ФСБ стверджує, що провал російських бойових підрозділів, можливості яких були перебільшені Генеральним штабом, зіпсував до того життєздатну стратегію. Утім, П’ята служба ФСБ прагне продемонструвати успіх.

Коли президент Путін у телевізійному зверненні виклав причини вторгнення в Україну, він розповів, як Радянський Союз був розбитий «справді фатальним документом, званим “етнічна політика партії в сучасних умовах”». Путін описав, що шляхом розширення повноважень національних РСР «зараз радикали та націоналісти, зокрема й насамперед в Україні, приписують собі здобуття незалежності. Як бачимо, це абсолютно неправильно. Розпад нашої єдиної країни був викликаний історичними, стратегічними помилками більшовицьких лідерів і керівництва КПРС, помилками, допущеними в різний час у державобудові, в економічній та етнічній політиці». Як натякає тут Путін, наслідки цієї помилки, яку його політика в Україні мала на меті виправити, не обмежуються лише Україною, але також охоплюють Білорусь, Молдову та країни Балтії. Ситуація у країнах Балтії дещо інакша через їхнє членство в НАТО. Але зростання впливу Заходу, який Путін назвав загрозою в Україні, що спонукає його діяти, так само відбувається в Молдові. Рік тому Росія успішно підпорядкувала Білорусь. Але ситуація в Молдові, з точки зору Москви, погіршувалася.

У той час, коли 9-те управління П’ятої служби ФСБ готувалося до окупації України з липня 2021 року, 11-те управління, відповідальне за Молдову, формувало плани на наступний етап операції під керівництвом генерал-майора Дмітрія Мілютіна. У листопаді 2020 р. стратегічною метою ФСБ в Молдові було «повне відновлення стратегічного партнерства між Молдовою та Російською Федерацією». У грудні ці плани було порушено, коли проєвропейська політикиня Майя Санду замінила давнього союзника Росії Ігоря Додона на посаді президента Молдови. Спочатку ФСБ розцінила це як невдачу, але під час парламентських виборів 2021 року також відбувся відхід від проросійських партій, і почалися підозри.

Як і в Україні, ФСБ понад десятиліття проводила широкі соціальні опитування молдовського суспільства консультантами на замовлення неоголошених розвідників у країні. Їхні висновки щодо того, чому вплив Росії на Молдову погіршується, були зловісними. Оцінка політичної траєкторії Молдови, підготовлена ​​для 11-го підрозділу у вересні 2021 року, стверджувала: «Усі доступні дані щодо Молдови показують, що ... ліві сили повинні готуватися до того, щоб деякий час перебувати в опозиції ... поразка І. Додона на президентських виборах була не випадковим епізодом, а результатом системної кризи лівих сил на тлі успішного розвитку правого проєкту Майї Санду». У звіті попереджалося, що союзники Росії в Молдові не відновляться політично без реструктуризації лівих партій, і що якщо Росія активно не заохочуватиме такий розвиток подій, «у Росії може не залишитися жодних авторитетних і спроможних партнерів у Молдові взагалі, а лише роз’єднані аутсайдери, які не в змозі серйозно боротися за владу». Порушення російського політичного впливу в Молдові було приписано голосам молдовської діаспори в Європі, і ФСБ побоювалася, що це був продукт зловмисної іноземної діяльності. У звіті зазначено, що «в якийсь момент молдовські праві та/або їхні куратори зайнялися мобілізацією електорату євродіаспори ... Проєкт стартував успішно — за активної підтримки західних консультантів і, імовірно, політичних кіл країн ЄС, які прийняли мігрантів з Молдови». Тож ФСБ бачила ворожий блок, який, вочевидь, не змінить свою політичну позицію і не буде сприйнятливим до політичного впливу.

Протягом зими подальші соціальні опитування показали, що в Молдові є можливість висунути альтернативу. Про це йдеться в аналітичній доповіді, наданій ФСБ на початку лютого 2022 року: «Відбулося різке зниження рівня симпатій та схвалення влади, викликане падінням рівня життя, яке відбулося в жовтні–грудні 2021 р. Респонденти фокус-груп багато і емоційно говорили про підвищення цін і тарифів, яке відбулося різко і збільшило кількість бідних і дуже бідних громадян і сімей». На той час російська операція в Україні була неминучою, а поле в Молдові здавалося дозрілим для подальшої дестабілізації, навіть якщо політичні альтернативи в молдовській політиці вважалися нежиттєздатними. Під керівництвом Комітету прикордонного співробітництва Дмітрія Козака, який об’єднав російські операції в Білорусі та Україні, адміністрація президента Росії почала планування інтервенції в Молдові, що мала статися після підкорення України.

Невдачі Росії в Україні поставили перед російським урядом серйозне питання щодо того, що саме робити в Молдові. Росія має бригаду військ у придністровському регіоні, яка намалювала на своїх машинах символи вторгнення, щоб спробувати затиснути українські сили на півдні. Поряд із придністровськими бригадами ці сили також становлять загрозу для молдовського уряду в разі політичної дестабілізації країни. Але без сухопутного мосту до Молдови через Україну росіянам буде важко посилити ці підрозділи.У той час, коли російські військові відчайдушно прагнуть розсередити українські сили подалі від Донбасу, їхні війська в Молдові «застрягли» і не мають можливостей до застосування.

Потенціал військової окупації Молдови в найближчому майбутньому здається віддаленим, і з плином часу Росія боїться погіршення свого політичного становища. У той же час, поки російська перемога в Україні все ще залишається метою Росії, послаблення позиції Росії в Молдові здавалося б протилежним до ширших цілей Кремля. ФСБ стурбована тим, що західні супротивники використають те, що Росія сфокусована на Україні, щоб послабити позиції Росії в Молдові. Рішення уряду Санду від 7 квітня про заборону демонстрації Георгіївської стрічки разом із російською військовою символікою — з бойкотом з боку опозиції — було інтерпретовано в Москві як свідчення того, що уряд Молдови активно бореться проти російського впливу в країні. На тлі теорій змови про західні політичні маніпуляції в П’ятої служби ФСБ запитали, що вона може зробити, щоб змінити ситуацію в Молдові.

Тривають дебати в ФСБ — чи варто дестабілізувати Молдову, щоб зв’язати українські сили на південному кордоні, аби протидіяти зростаючим проєвропейським настроям у країні та показати Заходу, що підтримка України ризикує мати ширші наслідки, зокрема і на Балканах. Після заборони російської військової символіки до української розвідки почали надходити повідомлення про те, що генерал-майор Дмітрій Мілютін із П’ятої служби ФСБ обговорював організацію протестного руху в Молдові, який буде масово використовувати заборонену символіку, заохочуючи владу штрафувати велику кількість бідних протестувальників і створювати підстави для звинувачень у тому, що уряд притискає політичне вираження і свободу слова. Ці протести почали матеріалізуватися. Задум — розкачувати їх до кульмінації 9 травня, даючи аргумент, що президентка Санду не дає країні відзначати власну роль у Великій Вітчизняній Війні. Якщо вдасться налагодити процеси протесту та репресій, провокації та відповіді, то є надія на розпал політичної кризи. Це може вдатися, а може і не вдатися; це залежить від того, як влада Молдови поводитеметься. Трагічно — як і в Україні — видається, що враження того, ніби вони втрачають вплив, підштовхує росіян до більших ризиків. Діяльність ФСБ у Молдові показує, як амбіції російського уряду щодо його ширшого імперського проєкту не зменшилися, хоч надії на швидку перемогу в Україні розвіюються. І навіть якщо Росія програє наступ нв Донбасі, вона активно досліджує шляхи дестабілізації та розширення фронту, щоб збільшити економічні та політичні витрати Заходу.

Висновки

Початкова ейфорія з приводу того, що Україна витримала натиск російської армії, у деяких частинах Європи викликала віру в те, що перемога України тепер забезпечена, або що виснажена Росія незабаром може сісти за стіл переговорів. Українська перемога можлива, але потребуватиме жорстокої боротьби ще деякий час. Спершу занедбавши наратив про війну, російський уряд мав можливість закласти основу для деескалації в середині березня. Але він зробив свідоме рішення посилити свою риторику та ідеологічно мобілізувати своє суспільство. Через заборону інакомислення та покладання на місцевих посадовців відповідальності за організацію патріотичної мобілізації російський уряд перебуває в процесі радикалізації своєї громадськості. Отже, навіть у той час як вартість проживання в Росії зростає, намір Москви — продовження бойових дій. У короткостроковій перспективі це означає великий наступ на Донбасі. У середньостроковій перспективі — намір здійснити літній наступ, щоб добити Україну. Враховуючи, що російський уряд поки не згортав свої ширші амбіції — як продемонстровано їхнім задумом щодо Молдови, — критично важливо, щоб НАТО залишився твердо налаштованим не просто підтримати Україну для утримання Донбасу, а й підготуватися до поновлення наступу після нього.

Водночас затяжний конфлікт становить небезпеку для Заходу. З настанням літа високі витрати на електроенергію в Європі зашкодять бізнесу, але буде затримка між цим і втратою робочих місць. Восени існує ризик того, що рецесія накладеться на похолодання, коли у громад будуть проблеми з опаленням своїх будинків. У цьому контексті підтримка України може згаснути, вразливість до російської дезінформації може зрости, і дипломатичні зусилля Росії ухилятися від санкцій можуть дати результат через розкол на Заході. Обмежити можливості Росії затягнути бойові дії після літа можна було б, зменшивши доступ до сучасного озброєння. Щоб цього досягти, західні країни повинні провести ретельну оцінку того, де розташовані їхні компанії, що свідомо або ненавмисно постачають у Росію, і перекрити ці канали. Закриття цих каналів не змінить обсяги боєприпасів, які Росія фізично збирає для літніх операцій. Але оцінки майбутнього виробництва впливають на те, скільки запасів можна буде витратити в Україні, і на впевненість Кремля в довгострокових наслідках продовження війни. Зменшення залежності від російського газу також має бути середньостроковою метою європейської політики, навіть якщо це не дасть негайного ефекту. Водночас НАТО має бути більш активним у інформаційній боротьбі за своїми межами; зусилля Заходу щодо керування власними ризиками енергетичної кризи сприймаються як перекладання витрат на ті самі держави, чия співпраця буде мати вирішальне значення для військово-політичної ізоляції Росії.

Хоча Росія явно була ослаблена невдачами на полі бою в Україні, комбінація її імперських амбіцій та значної сили примусу ризикують дестабілізувати ситуацію далі. Молдова є найяскравішим прикладом, але оскільки конфлікт затягується, російські операції можуть становити загрозу в Сербії та інших місцях. Скоординовані зусилля щодо згортання російського шкідливого впливу на ці держави — і інші — будуть мати вирішальне значення для стримування кризи в Україні. Подальші кризи, які загрожують подальшими економічними руйнуваннями, буде політично важче витримати.

Нарешті, російське рішення піти на подальшу ескалацію — це підвищення ставок. Якщо Росія мобілізується і зрештою подолає український опір, тоді НАТО зіткнеться з агресивною, ізольованою і мілітаризованою державою. Якщо Росія програє, то президент Путін почав радикалізувати населення заради політики, яку йому буде важко проводити. Нездатність розгромити Українську державу після невпинного порівняння його з нацистським режимом може мати серйозні наслідки для Путіна та його наближених. Сформулювати конфлікт як екзистенційний і програти — після такого серед політичних еліт Росії неодмінно виникнуть питання про придатність лідера. Тому країни НАТО повинні подумати, як керувати шляхами ескалації, якщо Росія не лише зазнає поразки на Донбасі, а й виявить, що її мобілізовані та погано навчені війська з невеликим запасом високоточних боєприпасів будуть не в змозі досягти перемоги влітку. Смерть політичного проєкту Путіна можлива, але він уже завдав величезної шкоди на міжнародному рівні й ризикує завдати значно більше.

Джек Вотлінґ — старший науковий співробітник з питань сухопутної війни в RUSI.

Нік Рейнольдс — аналітик з питань сухопутної війни в RUSI.

Тиждень 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нам не вірили, що Московія - ворог, а москвини - геть не братський народ.Нам не вірили, що вони вдерлися до Криму і Донбасу не через Майдан, Яроша і Порошенка, а через імперську пиху та бажання нашої...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...
Максим Мірошниченко

Як почнеться розвал росії?

Поразку на полі бою путінський режим не переживе. Може в конвульсіях буде оголошення мобілізації, але вона провалиться і режим розсипеться сам собою. Повернення Україні Донбасу і особливо Криму відкри...
Перемовини дають Путлеру тактичну передишку, шанс закріпитися на окупованих територіях, перегрупуватися, обманути і знову піти в наступ, щоби змусити нас до капітуляції. Ми маємо битися, щомиті і...