App Store Google Play

Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну

10 Березня 14:00
Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну

Військову агресію Росії проти України частина західних інтелектуалів воліє називати інакше: як війну Путіна чи Кремля. І вони мають для цього пояснення: мовляв, пересічні росіяни не винні у злочинах авторитарного режиму. Дехто також апелює до того, що російська культура є частиною світової, а тому в жодному разі не можна звинувачувати весь російський народ в тому, що зараз коїться в Україні. Одним словом, вони запевняють, що вся провина лежить винятково на режимі Путіна. Однак, вісімдесят років тому Захід займав зовсім іншу позицію – щодо нацистської Німеччини. Як і зараз, ніхто тоді не заперечував значення німецької культури, але винним в нацистських злочинах був саме німецький народ – весь, а не лише Адольф Гітлер та еліта Третього Райху. Принцип колективної відповідальності за війну та воєнні злочини лежав в основі західної політики щодо Німеччини. В чому ж він конкретно полягав? І чи був він виправданим?

Американська окупаційна адміністрація здійснювала денацифікацію та перевиховання (re-education) німецького народу. Останнє було масовим і тотальним. Німців змушували відвідувати місця страт та масових поховань в’язнів концтаборів, деколи – ховати їхні останки. Всюди в містах розвішувалися інформаційні плакати про нацистські злочини з назвою «Ці злочини – ваша провина!» Щоб отримати продуктові картки німці повинні були переглянути документальні фільми про нацистські табори смерті. Аргументи «Ми не знали» чи «Ми нічого з цього не робили» не приймалися: винними були всі. А от денацифікація вже мала більше нюансів. Згідно з нею, всіх громадян Німеччини було розділено на 5 класів: виправдані (Entlastete), симпатики (Mitläufer), ті, чия провина була незначною (Minderbelastete), винні (Belastete) та головні винуватці (Hauptschuldige). Від того, до якої категорії потрапляла людина, залежало її покарання. Класифікацію німців мали здійснювати суди. Але важливо, що до категорії «винних» потрапляли всі чиновники та військові Третього Райху. Навіть якщо не було встановлено, чи вони безпосередньо винні у злочинах, вони вважалися винними вже тому, що належали до державного апарату Третього Райху.

19 жовтня 1945 року Рада Євангелічної Церкви Німеччини опублікувала документ, який отримав назву Штутґартське визнання вини (Stuttgarter Schuldbekenntnis). В ньому Євангелічна Церква Німеччини визнавала себе винною в тому, що в часи нацистського режиму відійшла від християнських принципів та чеснот. Формулювання було доволі розмитим та невиразним через внутрішній конфлікт в самій Церкві. Але того ж дня ініціатор Визнання вини Мартін Німьоллер виголосив проповідь, яку журналісти коротко переказали простим реченням: християни Німеччини винні в злочинах нацистів, бо вони «нічого не робили, нічого не говорили, не взяли на себе відповідальності» (“das Nichtstun, das Nichtreden, das Nicht-Verantwortlich-Fühlen”). Отже, провина німців крилася не лише в тому, що вони були громадянами Німеччини, і не в тому, що вони чинили зло. Вони винні також у тому, що не протидіяли, не висловлювали незгоди, не визнали себе відповідальними.

Нарешті 1946 року німецький філософ Карл Ясперс прочитав курс лекцій, який згодом видав книгою під назвою «Питання про вину» (“Die Schuldfrage”). Фактично, Ясперс вивів основні принципи, якими німці повинні були керуватися при оцінці свого нацистського минулого. Перш за все, він виділив чотири види вини: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Кримінальна вина – це безпосередньо здійснювати злочини. Політична – бути громадянином країни, яка здійснювала злочини. Моральна – виконувати злочинні накази. Метафізична вина – не протидіяти злу. Про моральну провину ми зараз знаємо найбільше, бо через півтора десятиліття вийшла книга Ганни Арендт «Айхман в Єрусалимі»: зло банальне, бо ховається за зняттям із себе відповідальності: «Я лише виконував накази!» Саме такою була критика нацистами Нюрнберзького та інших процесів над нацистами: мовляв, як можна судити людей за порушення законів, які на той час ще не існували? Ясперс вже тоді чітко означив: людина не просто сліпо слідує писаним законам, але має внутрішній моральний компас. Метафізична вина є дещо складнішою. Якщо в перших трьох випадках людина винна в тому, що не завадила злу статися, то тут йдеться про ситуації, коли людина безсила зупинити зло. Але її вина полягає в тому, що вона байдуже спостерігає за злом — і навіть не висловлює своєї незгоди.

Втім, всі ці види вини індивідуальні. Єдина, яку Ясперс вважає колективною, це політична провина. Люди винні в злочинах, що здійснені державою, бо вони є її громадянами. Тому що будь-яка влада в ХХ столітті походить від народу. По-перше, народ обирає політичну силу або принаймні дозволяє їй прийти до влади, бо вона обіцяє виконати його бажання, явні чи невисловлені. По-друге, якщо згодом влада починає чинити злочинні речі, а народ не виступає проти неї, значить він таємно схвалює ці злочини. Врешті-решт, вигукує Ясперс, влада вже не має божественного ореолу! Століття революцій та відрубані голови королів показали, що при бажанні народ може повалити будь-яку владу, якщо захоче. І саме тому політична вина є колективною: це громадяни дозволили державному апарату чинити зло. Навіть якщо вони не голосували за цю владу, вони нічого не зробили, щоб її зупинити. І тут аж ніяк не сховатися за виправданням «я не цікавлюся політикою».

На цьому можна було б і зупинитися. Якщо в тексті Ясперса замінити німців на росіян, а Гітлера на Путіна, то ми отримаємо готове пояснення, чому саме російський народ є колективно винним в нападі на Україну. Адже ті самі виправдання ми вже чули. Ті самі пояснення, що росіяни не винні у злочинах Путіна. І сімдесят шість років тому Карл Ясперс пояснив, чому ці виправдання нічого не варті. Навіть більше: в ХХІ столітті ми живемо в інформаційному суспільстві, а тому громадяни мають набагато більше засобів боротися з диктатурою, або, хоча б, не мовчати про її злочини. Соціальні мережі дозволяють будь-кому висловити свою позицію. В часи Ясперса держава контролювала як засоби інформації, так і можливість масових протестів. Зараз скоординувати людей набагато простіше – що засвідчила наша Революція Гідності чи, наприклад, «арабська весна». Втім, навіть якщо і це здається небезпечним чи ризикованим, то в путінській Росії є доволі безпечний канал «зворотнього зв’язку»: влада регулярно проводить опитування, щоб виміряти настрої громадян – підтримують чи не підтримують вони дії уряду. Це не пост в соцмережі чи відео на ютубі чи тік-току, за які можна отримати «статтю», а анонімний зворотній зв’язок. І ситуація останніх років показує, що Путін чутливо реагує на такі сигнали. Врешті-решт, будь-яка влада – як і казав Ясперс, а до нього Макс Вебер – тримається на тому, що люди вважають її законною, такою, що має право робити те, що вона робить. І до цього варто додати ще один вимір: зараз важче обмежити доступ до інформації. Протистояти пропаганді складно й тепер, але на декілька порядків легше, ніж в часи нацизму. Завжди можна знайти інші джерела інформації, крім контрольованих державою.

Але залишається одне питання: чи колективна вина допомагає виправити ситуацію? Поверхова відповідь буде негативною. По-перше, текст Ясперса моментально не вплинув на політичне життя Німеччини. По-друге, активна денацифікація, здійснювана американцями, виявилася не надто ефективною: вже на початку 1950-х років понад третина німців вважала, що знищення євреїв було виправданим, а Гітлер не був аж таким поганцем. Мало того, протягом 1949-54 років влада ФРН поступово здійснила амністію всіх нацистських злочинців. Втім, всі зусилля не були повністю марними. Протягом 1950-х влада ФРН відмовилася від кримінальної вини, щоб примирити німецьке суспільство. Але колективна політична вина і далі залишалася принципом німецької політики – як і зовнішньої, так і внутрішньої. 1953 року було остаточно поховано спроби відродження правої чи націоналістичної партії у ФРН, а у 1960-х німецьке суспільство вже відкрито заговорило про свою колективну вину за Голокост та інші злочини нацистів. У автора цих рядків складається враження, що текст Ясперса просто лежав до того часу «в шухляді», хоч про нього і пам’ятали. Але інструкцією до дій він став вже у 1960-х.

Чи можна було обійтися без ідеї колективної вини? Переважно на такі питання відповідають: «Історія не знає умовного способу». Але Німеччину було розділено на ФРН та НДР, які мали різні історичні політики. А тому зараз ми маємо матеріал для порівняння. І цікаво, що до кінця 1950-х комуністична НДР рухалася по тій же траекторії, що й ФРН: спершу процеси над нацистами, а далі їх амністія. От тільки НДР спиралася на інший фундамент: самовизволення, а не колективної вини. Соціалістична партія проголошувала себе спадкоємицею соціал-демократів, які навіть в часи Третього Райху були в опозиції до нацистів, а «днем народження» НДР було оголошено звільнення Бухенвальду, яке в міфології НДР було здійснено силами самих в’язнів. Таким чином, в цій парадигмі нацизм поставав чимось зовнішнім щодо НДР. Ба більше, марксистська ідеологія давала просте пояснення, звідки він взявся: нацизм був продуктом капіталістичних відносин. Таким чином, винними вже були не німці, а абстрактна соціально-економічна формація — капіталізм. І через вісімдесят років відмінності між Східною та Західною Німеччиною досить разючі. Зокрема, і в рівні підтримки неонацистів та правих радикалів. Для східних німців нацизм не є їхньою власною провиною, а тому їхня опірність до ксенофобії та расизму є відчутно слабшою.

Якщо зараз не застосувати принципу колективної політичної вини до Росії, то проблему не буде вирішено, а просто відсунуто у майбутнє, причому не дуже далеке. А далі російський імперіалізм повернеться, хоч і з обличчям іншого диктатора. І рецепт подолання російського імперіалізму доволі простий. По-перше, потрібен тиск з боку Заходу – постійне наголошення на колективній вині росіян за злочини путінського режиму. По-друге, готовність самих росіян нести політичну відповідальність. Бо ґрунтовні, докорінні зміни не можуть прийти лише ззовні. Зовнішніми можуть бути лише стимули, але зміни має проводити та ініціювати саме російське суспільство. А це означає взяти на себе відповідальність за державу під назвою Росія.

Український Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Я знаю, що серед наших читачів дуже багато щирих патріотичних українців, яким не байдуже майбутнє країни. Я також знаю, що далеко не всі з цих людей зараз зі зброєю на фронті (і на це є...
Нинішня російсько-українська доволі специфічна. Противники часіше бачуть одне одного в інтернеті, ніж в прицілі.Вперше я про це задумався, коли восени 2015-го влетів у окоп після дивного прильоту воро...
Нам не вірили, що Московія - ворог, а москвини - геть не братський народ.Нам не вірили, що вони вдерлися до Криму і Донбасу не через Майдан, Яроша і Порошенка, а через імперську пиху та бажання нашої...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...