App Store Google Play

Як волохи, що живуть в Україні, бережуть свою історію й традиції?

13 Лютого 18:00
Як волохи, що живуть в Україні, бережуть свою історію й традиції?

У Дніпрі, в центральній міській бібліотеці, презентували книгу «Волоський часопис», присвячену 250-річчю села Волоського на Дніпропетровщині. Видання – унікальне, як і сам населений пункт. Воно розповідає про історію села, відомого ще з часів козацтва, де оселилися й мешкали волохи – вихідці з Волоського князівства, що було на території нинішньої Румунії. Ці люди пліч-о-пліч з українцями пережили й війни, і голод, однак не забули про власне коріння й частково зберегли свою говірку й традиції. Робота над дослідженням згуртувала місцевих жителів і фахівців. Відомий український історик Юрій Мицик у рецензії назвав це видання «зразковим краєзнавчим дослідженням».

Про це інформує Дніпроград з посиланням на Радіо Свободу.

Катерина Понікаревич (у дівоцтві – Бирсан) – представниця одного з давніх волоських родів у селі Волоському. Розповідає: і за батьківською, і за материнською лініями, вона – волошка. Добре пам’ятає свою бабусю Катерину, як каже, «істинну волошку», яка народилася наприкінці ХІХ століття. Бабця навіть у будні дні ходила в традиційному строї, зокрема у капорі та вишитій сорочці. Її одяг наразі зберігається в експозиції історичного музею імені Яворницького у Дніпрі.

«Ні халата не носила, ні платтів. У нас був її портрет, як вона ще молода була, – була така красива! І вбрання – вишита сорочка, спідниця, і намисто з дукачами! Один з них лишився, зберігається у сестри. А як в село була експедиція, то бабуся пожертвувала своє вбрання для музею», – розповіла Радіо Свобода Катерина Понікаревич.

«Куцит, лінгура, варзарі»

Жінка каже: і її бабуся, і мама знали мову своїх предків.

«Мама було каже: «Доцю, подай куцит, тільки обережно, не вріжся». Куцит, тобто – ніж. Або – «Подай лінгуру!». Це – ложка. Мама моя вже не так знала мову, як бабуся, а я замолоду не дуже цікавилася, а тепер дуже жалкую», – додає вона.

Удома Катерина Понікаревич часто готує страви свого роду. У Волоському збереглися традиції молдавської та румунської кухонь, тут полюбляють кислі супи, голубці з квашеною капустою, різноманітну випічку.

Книга про Волоське

«Варзарі – це такий пиріг з гарбузом, у нас кажуть – з кабаком. Вертута – прісне тісто типу листкового скручується в рулет і – в сковорідку, цукром посипається, випікається. Діда також варимо. Дід – це така каша з кукурудзяної крупи. Я готую її таку, крутеньку. Перекидаємо на іншу тарілку, робимо засмажку з сала, поливаємо. Саму страву нарізаємо шматками і гарячу подаємо з кислим молоком. Плацинди (плачинди) – із сиром, з картоплею, з капустою. Качаємо з тіста коло таке, як сонечко, кладемо начинку, ріжемо на вісім частин і хитро так складаємо... Все це пам’ятаємо і готуємо», – розповіла жінка.

Звідки взялися волохи на берегах Дніпра

Звідки ж на землях Наддніпрянщини взялися вихідці з сучасних Румунії та Молдови? Як було засноване Волоське, найбільше село в Надпоріжжі?

Один з авторів книги, багаторічний дослідник історії краю Микола Чабан каже: тут не обійшлося без участі запорозьких козаків. Улітку 1770 року татари гнали ясир з Волощини на територію Криму для продажу на тамтешніх невільничих ринках. У цей час тривали російсько-турецькі війни, в яких запорожці воювали на боці Російської імперії. Відтак козаки під проводом Данила Третяка відбили у татар полонених, серед яких були волохи і євреї. Їм дозволили оселитись на теренах Надпоріжжя.

Краєзнавець, письменник і журналіст Микола Чабан

«Наша книга відкривається хронікою Волоського. Ми все це знаємо буквально по датах. Чому ми це знаємо? Бо було звернення Данила Третяка до кошового отамана Петра Калнишевського – посилити провізію, адже додалися сотні людей, яких треба прогодувати. Тому ми знаємо про цей факт достеменно. А от кількість людей коливається: в одних джерелах – 600, в інших – 1350. Цих людей поселяють на території нашого Надпоріжжя, спершу на території Старого Кодака. А потім їм призначили для поселення на ті землі, де вони живуть і зараз. Україна стала для них рідною землею, з українцями волохи жили в мирі й злагоді. Коли занурюєшся в цю тему, то думаєш: та це пуп Землі, цікавішого села немає! Матеріал багатющий!» – розповів Микола Чабан.

«Наша книга відкривається хронікою Волоського» – Микола Чабан

Олімпійська чемпіонка з волоським корінням

У селі Волоському досі збереглися прізвища, притаманні волохам, – Гористримба, Бирсан, Візір, Баюл. Волоське дало чимало талановитих людей, зокрема це – художники Георгій Бондар та Петро Магро.

Оксана Баюл – перша олімпійська чемпіонка незалежної України, яка наразі живе у США, також має коріння в цих краях, дослідив Микола Чабан.

Оксана Баюл – перша олімпійська чемпіонка незалежної України, яка має коріння в цих краях

Оксана Баюл – перша олімпійська чемпіонка незалежної України, яка має коріння в цих краях

«У волоських метричних книгах Баюли зустрічаються регулярно. Баюли їздили з села Василівка до Волоського (бо це була одна парафія) за 12 верст хрестити дітей. Щоб перевірити цю версію, я подався на вулицю Володарського в Дніпрі, де жила бабуся Оксани Баюл. Нікого з родичів вже там не застав, але сусіди розповіли мені цю історію: у Оксани був батько Сергій, він пішов з родини, коли їй було всього три роки, але прізвище його вона зберегла. Так-от у дитинстві дівчинку все-таки відвозили до бабусі й дідуся у Василівку. Це мені підтвердили й люди у Василівці. Я для себе навіть намалював родовід Оксани Баюл і думаю, що знаю більше, ніж вона, про її походження», – розповів на презентації Микола Чабан.

Унікальна природа, історія, вишивка

Книга обсягом у майже пів сотні сторінок не змогла вмістити всі матеріали, які зібрали дослідники та місцеві мешканці, каже керівниця Благодійного фонду Волоської громади «Борисфен» Оксана Чупіта – упорядниця «Волоського часопису». Розповідає: основна робота над виданням тривала два роки. Працювали в архівах, збирали документи та фотографії, обробляли розповіді старожилів.

Сучасний герб Волоського

Багато сторінок присвятили історії Волоського – яким воно було до будівництва ДніпроГЕС і затоплення порогів, під час двох світових воєн, Голодомору тощо. Окремі розділи розповідають про мальовничу природу цього краю. досліджені кургани, а їх поблизу волоського – понад три десятки, діалект, фольклор, вишивку.

Розділ у книзі, який розповідає про вишивку

 

«Один із розділів присвячений волоській вишивці. У нас є музей. Спершу він діяв у храмі, а потім одна жінка організувала в хаті. Вишивки зносили з усього села. Багато рушників, сорочки. Волоська вишивка, як виявилося, така складна, що її важко відтворити. У селі вже так ніхто не вишиває. Ми висилали до Києва спеціалістам, вони сказали – можна відтворити, але складно… Найскладніше було зібрати усі ці матеріали так, аби це все перетворилося на цілісну книгу. Півтора року ми збирали, потім – компонували, а потім – ще 150 разів вичитували», – розповіла Радіо Свобода Оксана Чупіта.

«Це не просто книга, це – історія наших дідів-прадідів»

Ініціатор створення «Волоського часопису», священник Андрій Пінчук зазначає: робота над дослідженням згуртувала місцевих жителів і фахівців. Особисто його найбільше зачепили історії конкретних людей, жителів села, які досліджували за документами та розповідями нащадків.

Священник Андрій Пінчук і книга, ініціатором видання якої він був

 

«На обкладинці – фотографії волохів. Це реальні люди, які жили в нашому селі 30, 50 і більше років тому. Це не просто книга, це – історія тих людей, які зараз живуть, історія наших дідів-прадідів, це історія кожного кургану, кожного каменю. У майбутнє можна дивитися тільки через окуляри минулого. Ці окуляри – це досвід минулих поколінь, наша історія, традиції. Не можна любити Україну взагалі, бо це абстракція. Патріотизм починається з того, що ти любиш свою маленьку вулицю, своє село, хоч трохи, але знаєш свою історію, маєш радість від того, що ти дотичний до громади», – зазначив у коментарі Радіо Свобода Андрій Пінчук.

«Я корінна волошка, для мене це – таке рідне, таке важливе. Дуже хотілося те, що ми знаємо, зафіксувати для наступних поколінь, тому що старожили помирають і те, що вони могли нам розповісти, може, вже нікому буде розповісти наступним поколінням. А книга – буде», – сказала бібліотекарка Валентина Снісар, як також брала участь у створенні книги.

На презентації книги про Волоське

Книга про село Волоське вийшла накладом у 600 примірників, левову частку з них передали в дар місцевим бібліотекам. Далі на основі цього видання хочуть створити підручник для школярів. А потім видати книги-літописи й про інші громади, села – Старі Кодаки, Дослідне, Ямбург.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нинішня російсько-українська доволі специфічна. Противники часіше бачуть одне одного в інтернеті, ніж в прицілі.Вперше я про це задумався, коли восени 2015-го влетів у окоп після дивного прильоту воро...
Нам не вірили, що Московія - ворог, а москвини - геть не братський народ.Нам не вірили, що вони вдерлися до Криму і Донбасу не через Майдан, Яроша і Порошенка, а через імперську пиху та бажання нашої...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...
Максим Мірошниченко

Як почнеться розвал росії?

Поразку на полі бою путінський режим не переживе. Може в конвульсіях буде оголошення мобілізації, але вона провалиться і режим розсипеться сам собою. Повернення Україні Донбасу і особливо Криму відкри...