App Store Google Play

У зоні турбулентності. Як національна держава стає інструментом виживання у важкі часи

9 Лютого 14:00
У зоні турбулентності. Як національна держава стає інструментом виживання у важкі часи

Улітку 1989 року молодий гарвардський політолог Френсіс Фукуяма виступив на сторінках американського журналу The National Interest зі статтею «Кінець історії?», якій судилося стати одним з найпопулярніших текстів останньої декади ХХ століття. Фукуяма міркував про те, що ліберальна демократія, певно, стала «кінцевим пунктом ідеологічної еволюції людства». На користь цього нібито свідчили об’єктивні факти: протягом ХХ століття їй поступилися і феодальна монархія, і фашизм, а комуністична «імперія зла» перебувала у стадії активного розпаду. Таку успішність ліберальної демократії, на думку Фукуями, можна пояснити тим, що вона «позбавлена фундаментальних внутрішніх суперечностей», які походять від неповної реалізації принципів рівності та свободи. У 1992 році вийшла друком однойменна книжка Фукуями, що миттєво стала світовим бестселером. Щоправда, знак питання з її назви вже зник — це відповідало інтелектуальним настроям у західному світі, який щойно став свідком краху СРСР. Неолібералізм, що був на підйомі з часу Рональда Рейґана й Марґарет Тетчер, святкував перемогу. Знаменитий тетчерівський слоган 1980-х «Альтернативи немає!» («There is no alternative») звучав уже не як бойовий клич прибічників дерегуляції, а як суха констатація загальновідомого факту. Не дивно, що книжка Фукуями зажила власним життям і перетворилася з дещо провокативної рефлексії на маніфест ліберального тріумфалізму — і саме так дісталася наших теренів.

Проте сьогодні від ентузіазму тридцятилітньої давнини мало що залишилося. Що ж до розстановлення сил, то дедалі частіше здається, наче ми перебуваємо якщо не наприкінці 1930-х, то принаймні в часі холодної війни. Усупереч сподіванням Фукуями, однополярність світу після розпаду СРСР виявилась якщо не ілюзорною, то досить хисткою. Принаймні комуністичний Китай і мафіозна путінська Росія завдають усім чимало клопоту, і колективний Захід мусить зважати на їх існування. Як і на існування, наприклад, «Талібану». Та й самі західні демократії нині переживають важке випробування на стійкість. Підйом популізму — це лише зовнішні симптоми того, що ліберальний істеблішмент не може знайти відповідей на нагальні питання, що постають перед суспільною більшістю. Річ, звісно, не в тому, що люди втомилися від свободи та рівності, а що цим їхні потреби не вичерпуються. І навряд чи ліберальна схоластика може притомно пояснити, чому, наприклад, зарплати американських робітників стагнують з кінця 1970-х і сьогодні їхні доходи нижчі, ніж 40 років тому (The Economic Policy Institute, 2020). Глобальний капіталізм, який мав стати безальтернативним просто через свою ефективність, також викликає дедалі більше розчарування. Світова криза 2008 року зовсім не була несподіваною «аварією» у світових фінансах: їй передувала низка криз, які регулярно траплялися з середини 1970-х. «Катастрофа наочно продемонструвала всю обмеженість бездумного й некритичного слідування логіці вільного ринку», — писав про кризу 2008 року британський правник Деніел Стедмен Джоунз. Власне, він повторив те, що з кінця 1980-х твердять економісти й політологи з критичним мисленням — вони застерігали від безоглядної віри в дерегуляцію. Та й річ не лише в кризах. Обіцяної ідилії взаємовигідної співпраці та плідного конкурентного змагання не сталося: ми досі перебуваємо в акваріумі — тепер, щоправда, глобальному — у якому більші рибини поглинають менших. І ця реальність також підважує віру в те, що «кінець історії» вже настав, і єдине, що треба для досягнення успіху, — це прийняти ліберальний символ віри.

Очевидно, замість «кінця історії» світ увійшов у чергову зону турбулентності — і це спонукає наново поглянути на ієрархію національних пріоритетів. Передусім ідеться про роль і значення національної держави. З одного боку, для постколоніальної нації, яка до того ж веде оборонну війну з агресивним сусідом, цінність держави очевидна й беззаперечна. А з іншого — ми перебуваємо в ширшому інтелектуальному контексті, у якому давно циркулює ідея, що епоха національних держав так чи так закінчується — як колись закінчилась епоха імперій. І те, що в певних країнах нині відбувається «підйом націоналізму» — це прикрість, яка сповільнює наближення глобального світу без кордонів. Так само анахронічною вважається політика з позиції сили. «Путін поводиться так, ніби зараз ХІХ століття!», — обурювався держсекретар США Джон Керрі в лютому 2014-го, коли Росія почала захоплювати Крим. Під таким кутом російсько-українська війна справді видається певним привітом з минулого, провалом в архаїку. Але дійсність така, що це минуле є нашим — та й не тільки нашим — сьогоденням.

Тому національна держава — не просто патріотична цінність, а головний інструмент колективного виживання суспільств, значення якого сьогодні різко зростає. Поза тим, це ще й ключовий елемент збереження міжнародного ладу: на теренах, де з певних причин держава занепадає, одразу утворюється вогнище нестабільності й хаосу. Глобалізація дає людству безліч можливостей, проте й вона, й будь-які наднаціональні об’єднання є результатом спільних зусиль національних урядів. Упродовж останніх двох років постійно лунають нарікання на те, що пандемія COVID-19 «пробудила націоналізм» навіть в об’єднаній Європі. Але насправді пандемію вдалося приборкати саме зусиллями національних держав, адже якраз вони впроваджували карантинні обмеження й організовували вакцинацію. Чи могли це зробити якісь міжнародні суб’єкти? Навряд. Адже в більшості країн для місцевих мешканців найвищу легітимність має власний уряд, сформований у результаті демократичного процесу, а не міжнародні організації, підзвітність яких зовсім не очевидна. Одне слово, значення національних держав — їхньої стійкості й ефективності — в наш турбулентний час істотно зростає. Особливо тепер, коли над Європою нависла загроза війни, головним тлом якої ризикує стати Україна.

Але особливість нашої ситуації полягає в тому, що крім протистояння російській загрозі, нам також слід налагоджувати відносини з нашими західними партнерами та союзниками. У ширшому контексті йдеться не лише про спільну протидію Москві, а й про інтеграцію України до євроатлантичного блоку. Хоча цей курс очевидно безальтернативний, слідування йому не зводиться до сумлінного виконання вимог, що висувають Україні, та пасивного прийняття умов, які їй пропонують. Навіть найтісніші партнерські відносини — це завжди результат перемовин сторін з позиції власних національних інтересів: політичних, економічних і культурних. Спільнота, яку ми називаємо колективним Заходом, — це зовсім не ідилія братерства й безкорисливої любові, а висококонкурентний простір, виживання в якому також вимагає значних зусиль. ­Зважаючи на те, що в останні­ роки наші відносини з Заходом розвиваються досить інтенсивно, питання про те, наскільки адекватно керівництво України усвідомлює національні інтереси і як ефективно спроможне їх лобіювати, стало зовсім не риторичним.

Особливого значення нині набуває культура. 1993-го американський політолог Самуель Гантінґтон розпочав полеміку з Френсісом Фукуямою, коли опублікував у виданні Foreign Affairs статтю із заголовком «Зіткнення цивілізацій?». Гантінґтон не поділяючи оптимізму останнього та вважав, що замість імперій, які визначали хід історичного процесу у ХІХ столітті, на сцену незабаром вийдуть цивілізації, і що головні майбутні протистояння точитимуться між блоками культурно близьких народів. Як і згадана стаття Фукуями, цей текст теж трансформувався у книжку, яка втратила знак питання в заголовку і стала світовим бестселером. Прогнози Гантінґтона також були далеко не ідеальними. Наприклад, він вважав, що Україна може розколотися навпіл, оскільки «через її центр проходить лінія розлому, що відокремлює Захід від православного світу». Але попри цю грубу помилку, викликану явним браком знань про Україну, в дечому Гантінґтон має слушність. Російсько-українська війна — це справді протистояння двох несумісних суспільно-економічних укладів і ціннісних систем. Інформаційна агресія Москви, про яку стільки говорять у світі, — лише окрема складова її значно ширшого культурного наступу, до того ж не тільки на Україну. За таких умов ставлення до культурної сфери як до «культмасової роботи» чи просто потенційно прибуткової галузі — річ самовбивча. Бо витончення культурного шару країни створює слабини в екзистенційній обороні суспільства.

Також слабкість культури підважує основи стійкості держави. Демократія — це не тільки про чесні вибори та підзвітність влади, а також про здатність громадян ухвалювати спільні рішення і зберігати солідарність у кризових умовах. Тому демократія потребує стійкої національної ідентичності — звісно, інклюзивної, проте чітко артикульованої. Інакше соціум — це лише сума різноманітних угруповань, позірна єдність яких розпадається при першому серйозному струсі. Ідентичність живе у просторі культури, живиться нею й завдяки їй поширюється та відтворюється. Сьогодні абітурієнтам з окупованих територій, які вступають в українські виші, пропонують реінтеграційні підготовчі курси, на яких їм допоможуть надолужити брак знань української мови та історії тощо. Але насправді культурної реінтеграції потребують й мільйони українців, які не досвідчили життя в окупації. Бо одна річ, коли про роковини Голодомору не знає бідолашна дитина, якій довелося закінчувати школу в Горлівці, й зовсім інша — коли з культурно-інформаційним простором розсинхронізовані зірки українського інстаграму (і якби лише вони). Тому нарощування культурних м’язів — це також питання виживання в теперішні буремні часи. Відмінність у тому, що, наприклад, гранатомети NLAW нам можуть передати союзники, а національну культуру доведеться зміцнювати лише самотужки. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нинішня російсько-українська доволі специфічна. Противники часіше бачуть одне одного в інтернеті, ніж в прицілі.Вперше я про це задумався, коли восени 2015-го влетів у окоп після дивного прильоту воро...
Нам не вірили, що Московія - ворог, а москвини - геть не братський народ.Нам не вірили, що вони вдерлися до Криму і Донбасу не через Майдан, Яроша і Порошенка, а через імперську пиху та бажання нашої...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...
Максим Мірошниченко

Як почнеться розвал росії?

Поразку на полі бою путінський режим не переживе. Може в конвульсіях буде оголошення мобілізації, але вона провалиться і режим розсипеться сам собою. Повернення Україні Донбасу і особливо Криму відкри...