App Store Google Play

Чого нам чекати від себе

09.12.2021 14:00
Чого нам чекати від себе

Україна сьогодні стоїть перед низкою відкритих питань, і амплітуда варіативності відповідей на них широка… У кожний історичний момент може здаватися, що саме зараз ми живемо у єдинореальному і стабільному світі. Але за 5-10 років світ змінюється. Щоби зрозуміти, як далеко ми можемо опинитись від нинішньої реальності за десятиріччя, давайте пригадаємо, де ми були десять років тому і наскільки далекими на сьогодні виглядають тодішні реалії.

Суспільний договір – це інтелектуальна конструкція, яку не можна потримати в руках, підписати чи розірвати фізично. Його не існує формально, однак саме через категорію суспільного договору ми можемо трактувати суспільні процеси, тенденції, виклики і завдання. А отже, суспільний договір є однією з підвалин нашого розуміння держави, відносин людей між собою, а також між громадянами та владою. 

Своїм корінням це поняття сягає ще часів античності, навіть у Біблії можна знайти перші провісники майбутньої теорії суспільного договору. Але класиками концепції вважають авторів епохи Просвітництва – Томаса Гоббса, Жан-Жака Руссо та інших. Це вони сформулювали теорію про природні права (що трактує людину як носія певних свобод, певних якостей і певної відповідальності) і розуміння держави та її природи, що склалося в християнській Європі у той період. Ці засади є основою для тлумачення поняття суспільного договору, і над нами досі тяжіє теоретична рамка, яку створили класики.

Однак зараз, у ХХІ ст., ми маємо багато «живого матеріалу», щоб осмислити деякі процеси по-новому і раціоналізувати ці концепції з метою забезпечення сьогоднішніх потреб розвитку, суспільної гармонії та поступу. Звісно, тут не обійтись без певної частки ідеалізму, адже ми б хотіли, щоб суспільний договір був конструктивним і допомагав зробити світ кращим. Але маємо подивитися на життя довкола і зрозуміти, що на практиці суспільний договір не завжди зі знаком «плюс». Часто він відображає весь комплекс неписаних стандартів і матриць, закладених у соціальну поведінку. Деякі з них можуть гальмувати розвиток, і на це варто зважати.

Але для початку потрібно розібратись, що ж ми розуміємо під суспільним договором. Це поняття має широке смислове навантаження та багатоаспектний вимір тлумачення. Про нього досить часто говорять і науковці, і політики, і громадські діячі, і публіцисти. Тому єдиного визначення для розуміння суспільного договору нам бракує. Проте можна виділити два основі підходи до трактування цього поняття: з одного боку, це певна стала неписана система координат, яка визначає, як суспільство живе і як побудовані відносини між владою та громадянами; з іншого ж боку можна вважати, що це формалізована концепція поведінки у суспільстві, як прописано у Конституції чи інших засадничих документах, що будують державу. До прикладу, Конституцію США можна розглядати як взірець відображення історичних процесів, що призвели до формування такого зводу правил. 

Ці два великі концепти живуть і конкурують між собою. Між фахівцями часто виникає дискусія. З одного боку під суспільним договором розуміють Конституцію, а отже певні конституційні процеси сприймають як такі, що відображають зміни суспільного договору. В інших випадках бачимо доволі чітке розмежування між поняттями суспільного договору і договору про владарювання (за Гоббсом). У цьому випадку первинним є суспільний договір, бо спочатку люди мають відчути себе єдиною цілісністю, яка виступає з певним проєктом життя і таким чином вступає у відносини зі світською владою. Тобто спершу суспільство має укласти внутрішній суспільний договір, а тоді вже укладає договір про владарювання або правління, делегуючи частку своїх свобод правителю. 

Люди, наділені певними природними правами, утворюють спільноти, і ці спільноти потребують управління. Відповідно, вони, об’єднуючись між собою, встановлюють набір писаних і не писаних правил та делегують частину своїх прав владі. Коли просвітники формували своє бачення – це був світ монархій, час абсолютизму. Первинним поштовхом до осмислення меж між правами суспільства і правами суверена було намагання відчути ці межі делегування. Це було революційним кроком для мислителів того часу – вони почали розглядати суверена не як абсолютну категорію Божого намісника на землі, а як частину більш широкого облаштування, де володар діє у рамках і межах, встановлених самим суспільством, народ виступає носієм певного суверенітету, а люди є головним суб’єктом, який делегує народний суверенітет. 

Тому нам варто говорити також про суспільний договір у горизонтальному вимірі – у плані взаємодії людей між собою і того, як вони самі розуміють свою спільноту. Делегування має сенс і є важливим тільки тоді, коли є суб’єкт, який щось делегує. А суб’єктом суспільного договору є, за замовчуванням, консолідована спільнота, народ. Та як визначити, хто такий народ? За якими ознаками можна сказати, що якась спільнота людей віднині є народом і вона може щось делегувати? Де точка виникнення народного суверенітету? Якщо розглянути історичні процеси, то виходить, що той, хто назвав себе народом і зумів діяти як народ, як спільнота, той власне народом і став. На певному етапі відбувається самопроголошення себе народом шляхом колективної дії. Адже немає якоїсь інстанції, яка б уповноважувала певну спільноту вважатися народом. У цьому вся динаміка світової історії. Відповідь на питання «хто є суб’єктом суспільного договору?» проста – той, хто діє як суб’єкт, готовий до консолідації та спільних дій і є потенційно договороспроможним. 

Однак ця відповідь може звучати по-різному у кожен історичний момент. Тому ми можемо запропонувати робочу гіпотезу про мінливість людських взаємин, які дають можливість говорити про наявність суб’єкта, спроможного делегувати владу. Ця мінливість є нашим основним викликом. Мінливість світу, непевність характеристик «хто є народом» стає простором для розгортання політичної волі, і власне сама історія йде за цією волею. 

Путін у своїй статті «Про історичну єдність росіян і українців» пише, що українців не можна вважати народом, тому що наша суб’єктність є непевною, незрозумілою, не доведеною і загалом штучною, привнесеною ззовні. Це не єдиний текст у світовій історії, який заперечує певні ідентичності, а отже і право спільноти бути суб’єктом суспільного договіру. Зрозуміло, що в умовах, коли бракує чітких критеріїв, світова політика є полем, на якому змагаються дуже різні ідентичності і контрідентичнсті («вас не існує!»). Кожна з ідентичностей може у той чи інший історичний момент виступати носієм суспільного договору чи суверенітету, який творить історію.

Навряд чи українцям потрібен «доказ» власного суспільного договору, щоб доводити щось чужоземним правителям. Але важливо поставити діагноз, що дозволить побачити за випадковостями закономірності, які допоможуть нам краще розуміти себе і мати раціональні очікування щодо власного майбутнього. Для цього варто правильно оцінити риси, які керують нашим суспільством, є основоположними і визначають поведінку, способи прийняття рішень, мотивацію до колективної дії. Тоді ми краще розумітимемо, чого нам чекати від самих себе. Зокрема, щоб не мати завищених очікувань і потім не розчаровуватись, бо історія пішла не зовсім так, як нам би хотілось. Розуміння глибинного суспільного договору справді може бути істотно помічним у цьому. 

Україна у ХХІ ст. уже пережила дві революційні зміни: Помаранчеву революцію і Революцію гідності. І там, і там, попри всю різноманітність причин і рушійних сил, ми бачимо певні тригери, які «вмикали» суспільство. При тому, перед обома революціями у суспільстві панувала певна апатія і сумніви у тому, що щось істотно може змінитися на краще. Настрої у суспільстві в 2003 і 2013 роках не були такими, з яких можна було б зробити висновок про неминучість прийдешньої мобілізації суспільства, яка власне трапилась. 

За фактом, у 2004 році ми мали справу з фальсифікацією виборів – і більшість людей цього не прийняли. Хоч у пам’яті українців були неодноразові випадки махлювання виборчого процесу й у попередні роки, але саме у цей момент суспільство чомусь вирішило, що воно вже цього не попустить. Відбувся перехід певної червоної лінії, чи то «кількості – в якість». Як на мене, тут проявився елемент суспільного договору, який тодішня правляча еліта порушила. Влада не відчула країни, якою керує. Вона подумала, що суспільство проковтне цей факт, як мирилося з явними зловживаннями влади і раніше. Але влада помилилася.

Перед Революцією гідності так само розрахунок був на те, що українське суспільство хоч і може бути незадоволеним відмовою від європейської інтеграції чи застосуванням насильства проти мітингувальників, але врешті змириться. Адже перед тим було чимало беззаконня, спроб узурпації влади, коаліцій «тушок», ув’язнення лідерів опозиції, нелегітимного перекроювання Конституції... І це не призводило до таких суспільних вибухів. Можемо трактувати, що Янукович і його команда агресивно порушили неписаний суспільний договір, суть якого вони просто не зрозуміли.

Маємо в Україні десятки матеріалів з достовірних джерел, які розповідають про досить брутальні корупційні дії з боку різних посадових осіб. Але практично жоден із тих кейсів не призводив навіть до відставки, не те що до серйозних кримінальних наслідків. Ці посадові особи продовжують залишатися частиною українських еліт, продовжують претендувати на владу і здійснювати її. І такі випадки повторюються раз за разом у різних командах, за різної влади. Отже, можемо висловити гіпотезу, що толерантність до такої поведінки значної частини політичного класу також є, на жаль, частиною чинного неписаного суспільного договору в Україні. 

Інший приклад: нещодавно власниця харчового бренду виставила у соцмережі фото з Красної площі і підписала його провокативним для українців текстом. Практично одразу її продукцію почали вилучати зі своїх полиць торгові мережі. Можемо припускати, що тут теж проявився елемент суспільного договору, який порушила ця особа, недооцінивши його і не маючи розуміння своєї країни. За це вона поплатилася частиною власних прибутків. А корупціонери не поплатилися – їхні гріхи не є достатнім тригером суспільного протесту.

Ці приклади дуже різні за масштабом, за впливом на долю країни. Але вони відображають частинки того, що можна вважати нині чинним суспільним договором в Україні. За ними можна також простежити динаміку цього процесу. Корупційна поведінка не призводить до краху кар’єри чиновника за жодного з президентів. Тут прослідковується сталість. Натомість фото української комерсантки з Красної площі ще десяток років тому не викликало б жодного суспільного резонансу. Ця зміна реакції суспільства засвідчує, що певні історичні процеси суттєво змінили чинний суспільний договір. 

Отже, та частина суспільного договору, про яку ми зараз говоримо, дійсно складається з низки неписаних правил, які відображають певні процеси і якісні риси суспільства. Ці процеси можуть бути достатньо гнучкими. У них можуть тривати довгі внутрішні еволюції. Тобто коли еліти постійно порушують очікування людей, і певний час люди це сприймають, та на енний раз воно вибухає. Суспільство у силу історичного процесу може змінювати свій суспільний договір. Десять років тому цілком природньо в Україні існували відверто проросійські партії і взагалі російська парадигма була органічною частиною українського політичного поля. А сьогодні вона марґіналізована, і це свідчить про зміну суспільного договору внаслідок ходу історії. 

Важливо розібратись і зрозуміти для себе, як відбуваються зміни суспільного договору і що ми можемо очікувати від України у процесі цих змін. Це допоможе визначитись, якою є траєкторія нинішньої країни. До прикладу, відкритим залишається питання проєвропейської орієнтації України. Ми не можемо впевнено сказати, чи воно надійне, а чи ситуативне, зумовлене необхідністю боронитись від країни-агресора, і лише те, що нам потрібна допомога, тримає нас у прозахідній лінії. Можливо, ми під впливом низки певних факторів самозамикатимемось у собі і вже десь через 5 років будемо змушені укладати новий суспільний договір й говорити про те, що українці зневірилися у європейському векторі розвитку. Така ймовірність не може бути відкинута – тим більше, що на неї працює дедалі помітнішій фронт «євроскептиків» з різних політичних флангів. 

Стосовно ставлення до Росії визначитися простіше, адже війні кінця краю не видно. Але і тут суто теоретично можна припустити, що через десяток років прийде керівництво, яке піде на замирення, і суспільство, втомлене тривалим напруженням війни, це сприйме. 

Ще одне важливе питання – це демократія. Чи збережеться Україна як демократична країна? Адже є певні сигнали суспільної думки, які свідчать про очікування сильної руки, про симпатії до лідерів авторитарного типу, незадоволення тим хаосом, який несе за собою наша розхристана демократія. Чи змінять ці позиції суспільний договір і чи не погодимось ми років через десять прийняти над собою більш сильного правителя, який «залізною рукою зажене нас до щастя»? 

Це амплітуда варіативності у відкритих питаннях. У кожен історичний момент може здаватися, що саме зараз ми живемо у єдинореальному і стабільному світі. Але за 5–10 років світ змінюється. Щоби зрозуміти, як далеко ми можемо опинитися від нинішньої реальності за десятиріччя, давайте пригадаємо, де ми були десять років тому і наскільки далекими на сьогодні виглядають тодішні реалії. Не кажучи вже про світ тридцять років тому.

Але світ зміниться не сам по собі, а через те, що хтось прагнутиме змін. І чия саме енергія до змін, чий драйв, чий внутрішній двигун виявиться потужнішим, хто краще скористається вікнами можливостей – той і переписуватиме український суспільний договір у наступні роки.

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Як ми облаштуєм «Расію»

Коли ми переможемо, коли армія Москви зазнає неминучого військового розгрому, а терен сучасної держави Україна буде звільнено від окупантів, ми маємо спільно з усім цивілізованим світом не лише здійсн...
Максим Мірошниченко

Як почнеться розвал росії?

Поразку на полі бою путінський режим не переживе. Може в конвульсіях буде оголошення мобілізації, але вона провалиться і режим розсипеться сам собою. Повернення Україні Донбасу і особливо Криму відкри...
Перемовини дають Путлеру тактичну передишку, шанс закріпитися на окупованих територіях, перегрупуватися, обманути і знову піти в наступ, щоби змусити нас до капітуляції. Ми маємо битися, щомиті і...
Раптом мені наснився мій колишній китайський партнер, пан Лю, дуже шанований у Китаї бізнесмен та інвестор, засновник багатомільярдного фонду. Він серйозно дивився на мене і говорив: "Лосія ето оцінь,...