App Store Google Play

Нове вино в нові міхи

15 Жовтня 14:00
Нове вино в нові міхи

Я гадав, що це в далекому минулому. Гаразд, не в такому вже далекому, але все одно в минулому без права на повернення.

Це коли кожну особу жіночої статі, від першокласниці до продавчині в гастрономі, в один окремий день календаря вітають дохлими зелено-брунатними мімозами, які, як згодом виявилося, узагалі ніякі не мімози, а з чим її, власне, вітають, ніхто після Рози Люксембург і Клари Цеткін не здатен переконливо пояснити. А хлопчиків в інший день симетрично вітають, незалежно від рівня їхньої маскулінності й стосунку до військової справи в майбутньому чи минулому, із належністю до «сильної» статі, до того ж у річницю першої ганебної воєнної поразки більшовиків, про що стане відомо згодом.

І ось змінилися декорації, помінялися засади способу життя, з’явився геть новий календар урочистих подій, і тепер уже напередодні Покрови масово з’являються в продажі товари, які натякають, що в уяві частини українського суспільства 23 лютого плавно перемістилося на 14 жовтня. Був День радянської армії, став День захисників (і, до речі, захисниць!!!) України. Свято за статевою ознакою. Поспішіть, устигніть купити сувеніри: пістолет ТТ з мила, гранату РПГ з шоколаду, пляшку горілки в обгортці з камуфляжного «пікселя», тортик у вигляді невизначеної моделі танка, напевно, з комп’ютерної гри, «шкарпетки майбутнього захисника» — так написано на жовто-синій бляшанці… Парад вульгарності, тріумф міщанства, що саме по собі не трагедія, а подекуди навіть мило, якби водночас інша частина того самого суспільства не брала участі у справжній, не іграшковій війні.

Хтось в одностроях прямо в окопі, хтось у цивільному в бусику з генераторами, тепловізорами або дронами для фронту, придбаними спільним коштом, хтось удома з телефоном, який ніколи не вимикають в очікуванні на дзвінок від сина, чоловіка, батька. Україна за недовгі роки після відновлення незалежності виборола, вистраждала свою армію, день якої не соромно святкувати. Попри родимі плями «нєпобєдімой і лєґєндарной», це вже не та армія, яка навіть у мирний час нездарно спалювала майже необмежені ресурси всієї неосяжної потворної країни й доводила кожному, хто мав нещастя потрапити до неї свідомо чи за призовом, що він безправне бидло, яке не може оскаржити чи пожалітися на свою долю. Більшість «гіршої половини» населення проходила через випробування безглуздими наказами й архаїчними неформальними стосунками. Два роки або, якщо дуже пощастить, рік в’язниці-катівні. Не дивно, що це радикально псувало характер половині населення й виховувало погані звички.

Нові Збройні Сили теж не без гріха, у них подекуди також білять бордюри й хтось каже, що досі фарбують траву, але то вже релікт. Значно гірше, звісно, що вони повільно реформуються там, де не реформуватися давно неможливо, однак це проблема й провина верхівки. Більшість особового складу, надто та, що перебуває на передку, вже навчена практичним досвідом, і це стосується не лише боєздатності, а й існування загалом, разом зі стосунками всередині підрозділів.

Так звані «нестатутні відносини» (точніше, «нєуставниє отношенія», бо це лише совіцький феномен) були наслідком масового обов’язкового призову, але водночас певним адекватним зліпком зі ставлення людей одне до одного в тому макабричному державному утворенні, яке ми залишили 30 років тому і яке досі марить нашим поверненням. З того, що я знаю про нинішню українську армію, особливо, підкреслюю, на передовій, це щось зовсім протилежне. Припускаю, що трапляються й винятки, тим паче, що будь-яка військова частина не є й не має бути «зоною комфорту» — це й побутові обмеження, й соціальна депривація, й довгий брак уже звичного елементарного комфорту, тобто все те, що конче псує характер. Менше з тим, я вже десь казав і не втомлююся повторювати: найкращий людський матеріал я зустрічав саме тут, в армії, на війні. Перепрошую, що так казенно, але інакше буде ще пафосніше, а я волів би цього уникнути.

Це підтверджується й ветеранським середовищем: попри поширені в ньому проблеми зі здоров’ям — і фізичним, і психічним, — іноді разом з інвалідністю та завжди з гарантованим клятим ПТСРом, саме серед цих людей найбільші шанси зустріти взірці некорисливої взаємодопомоги, соціальної активності й просто дефіцитної нині адекватності. Звучить дико, однак радянське штамповане гасло «армія — школа життя» в чомусь нарешті виявляється правдою.

Ось чому я відчуваю буквально лють, коли спостерігаю спроби влити принципово новий зміст у старі бездумні форми. Нинішні прямі нащадки козаків, а, можливо, й вікінгів, саме від нападу яких Богородиця нібито взяла під захист дорогий їй Царгород, заслужили на власне свято. Ну, й ми так само. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...