App Store Google Play

Вбити дракона і не стати драконом. Навіщо Зеленському так потрібен закон про олігархів

28 Вересня 14:00
Вбити дракона і не стати драконом. Навіщо Зеленському так потрібен закон про олігархів

Ухвалення законопроєкту №5599 про олігархів – новий виток деолігархізації, впевнена команда Зеленського. Давайте розбиратися, чи це так.

Законопроєкт №5599 про олігархів був дуже по-різному сприйнятий суспільством: від ейфорії до глибокого розчарування. Очевидно, що олігархи є соціальною групою, найбільш ненависною більшості українців (що не заважає їм віддано дивитися олігархічне телебачення й вірити висловлюваним там оцінкам). Але побороти будь-яке негативне явище, не розібравшись із ним, нереально. Давайте все ж таки спочатку розберемося.

Нагадаю основні принципи олігархічного ладу (розширено – тут).

По-перше, олігархи — це здобувачі ренти привілеїв, тобто за своєю суттю не капіталісти (які живуть за рахунок ренти капіталу), а феодали. Привілеї в умовах олігархічного ладу різноманітні: монопольне становище на ринку, доступ до приватизації та закупівель, до судових рішень, ліцензій та дозволів, до спеціальних тарифів, пільг та субсидій або ж просто до "вікна на кордоні".

По-друге, олігархічний лад, як і будь-який феодалізм (суспільний лад ренти привілеїв), є багаторівневою системою, що ґрунтується на двосторонніх відносинах сюзеренів і васалів.

По-третє, корупція є стрижнем олігархічного ладу, так само як і контроль над медіа, виборними представницькими органами (парламентом та місцевими радами), правоохоронними органами, державними підприємствами (деталі - тут).

Боротьба з олігархами — це боротьба за право зайняти їхнє місце у феодальній піраміді. Це може статися революційним шляхом, як у 1917 році: соціалізм є такою ж феодальною пірамідою привілеїв, тільки з повністю зміненою риторикою (до речі, повна заміна феодальних еліт відбулася лише в європейській частині Російської імперії, аж ніяк не в Закавказзі та Середній Азії). Це може статися еволюційним шляхом, як у 1990-ті: колишня номенклатура частково поступилася місцями у піраміді, а частково сама зайняла їх, забезпечивши новій владі лояльний клас власників на противагу непримиренним старим феодалам-номенклатурникам ("червоним директорам").

Так чи інакше, убивця дракона стає драконом, що найчастіше й було початковою метою.

Класичним прикладом є "рівновіддалення" олігархів у Росії на початку 2000-х, коли статки та медійні активи великих гравців 1990-х перейшли в руки найближчих друзів Путіна.

Отже, боротися треба не з олігархами, а з олігархічним ладом, тобто з системою відносин, побудованих на ренті привілеїв. 

Нобелівський лауреат з економіки Дуґлас Норт називає цей лад системою обмеженого доступу, на відміну від відкритого доступу, характерного для ліберального капіталізму. Професор Дарон Аджемоглу, співавтор бестселерів "Чому нації занепадають?" та "Вузький коридор", називає це екстрактивною системою, на відміну від інклюзивної. Простими словами, треба змінювати систему, а не переслідувати окремих людей, бо інакше "боротьба" закінчиться тим, що система збережеться, лише прізвища зміняться. І ці нові прізвища, очевидно, будуть лояльнішими до влади.

Досвід подолання олігархічного ладу непогано вивчений. Одна з найбільш успішних історій — Сполучені Штати Америки, що були сто років тому фактично під повною владою олігархів, але змогли провести необхідні реформи та стати надзвичайно потужною країною.

Водночас, як кажуть економісти, збереження олігархічного ладу майже гарантує низькі темпи зростання — отже, консервує бідність і злидні.

Ключові методи подолання олігархічного ладу побудовані на ліквідації привілеїв та монополій:

1. У першу чергу – це антимонопольна політика, адже саме монопольне становище дозволяє олігархам перекачувати гроші з державного бюджету та з наших кишень.

2. Приватизація та прозоре корпоративне управління державною власністю: прихований контроль над державними підприємствами (за принципом "доходи собі, збитки державі") найчастіше є основою олігархічних привілеїв, і тому олігархи так опираються приватизації, незалежним наглядовим радам та високим зарплатам топменеджерів держпідприємств.

Окремою історією є державні банки, що стають "кротовими норами" олігархів до державних коштів; їх також треба приватизувати за участю міжнародних фінансових організацій.

3. Реформа державної служби: низькооплачувані залежні від начальника чиновники, по суті, стають молодшими васалами олігархічних пірамід (ця феодальна система називається "патрон-клієнт").

4. Незалежність антикорупційних органів: ми бачимо, що майже весь ресурс цих органів сьогодні витрачається на захист від атак, а не на позитивну діяльність.

5. Розвиток незалежних медіа, що можуть збалансувати вплив олігархів на масову свідомість.

6. Посилення незалежних регуляторів, від Національного банку до комісій з питань тарифів та регулятору медіаринку.

7. Максимальна дерегуляція економічних процесів, збільшення економічної свободи. Нагадаю, Україна посідає 127 місце у світовому рейтингу, тож наші олігархи мають чудову каламутну водичку, щоб почуватися затишно в системі несвободи, привілеїв та обмеженого доступу.

8. Водночас необхідне вдосконалення законодавства проти відмивання грошей, а не "амністія", яка їх легалізує.

9. Реформа податкової та митниці — важливих інструментів олігархічного впливу, нині ця реформа заблокована.

10. Збільшення прозорості фінансування політичних партій та загалом електоральна реформа (певні кроки в цьому напрямку вже зроблені).

Варто було би поставити номер нуль найголовнішому заходу — судовій реформі, тобто створенню незалежної судової системи із доброчесних людей, що користуються довірою суспільства; але ми всі розуміємо, наскільки це складно. Водночас перелічені вище 10 інструментів є доволі реалістичними, і навіть реалізація двох-трьох із них суттєво підірве могутність олігархів.

Зверніть увагу: всі вищезазначені заходи так чи інакше пов'язані з розбудовою незалежних інституцій. Це якраз те, чого найменше хоче нинішня влада.

Отже, подолання олігархічної системи — це створення і посилення інституцій, які вибивають ключові опорні стовпи олігархічного ладу. Натомість переслідування окремих олігархів — це найкращий спосіб звільнити їхні місця та поставити туди своїх людей. Це вдалося Леоніду Кучмі та Борису Єльцину у 1990-х, Володимиру Путіну у 2000-х, і тепер до такої спроби вдався Володимир Зеленський. (Якщо вам не подобаються приклади з колишніх радянських теренів, рекомендую прекрасну й моторошну книгу турецької журналістки Едже Темелкуран "Як втратити країну. Сім кроків від демократії до диктатури", що містить в собі застережні знаки, які мали би нас із вами сьогодні дуже налякати.)

Тепер, озброївшись цими знаннями, розглянемо законопроєкт №5599, який вже майже став законом, незважаючи на наявність юридичних колізій — норм, що прямо суперечать одна одній, бо були прийняті з грубим порушенням регламенту й без обговорення.

Перше, що видно із законопроєкту, — він спрямований на боротьбу з олігархами, а не з олігархічним ладом. Отже, призведе не до заміни екстрактивних інституцій інклюзивними (для цього треба будувати інституції), не до заміни обмеженого доступу відкритим доступом — а до заміни одних олігархів іншими.

До речі, законопроєкт містить дуже важливе положення: люди, які посядуть місце старих олігархів, не можуть бути визнані олігархами. Дуже зручно, чи не так?

Олігархів пропонується визначати за розміром активів та впливом на ЗМІ (це не реально, адже не секрет, що бізнес олігархічних груп структурований таким чином, що там так просто не розібратися; у статках багатьох найбільших власників України поки що не розібралися навіть затяті журналісти-розслідувачі), за політичним впливом (тут загалом дуже розмиті та нечіткі критерії), а також за монопольним положенням (тут все зрозуміло). До речі, планка активів досить невелика, під неї підходять не сотні, а тисячі людей.

Розмитість критеріїв дозволяє думати, що можна буде за гроші вилучити себе із списку або додати туди конкурента. Таким чином, реєстр олігархів швидко перетвориться на те саме, що й реєстр контрабандистів тощо.

Дуже важливою рисою закону є позасудова процедура визначення олігархів. Неконституційність такого підходу була роз'яснена Харківською правозахисною групою. РНБО як координаційний орган при Президентові України, рішення якого вводяться в дію указами президента, не може наділятись повноваженнями, якими сам президент не наділений відповідно до Конституції. В нашій історії вже було призначення "ворогів народу" позасудовими органами, і зазвичай ними ставали зовсім не ті, кого мріяли подолати народні маси. За всієї недовірі до нашої судової системи, вона забезпечує відкритість, змагальність, безсторонність (відсутність прямої підпорядкованості одній зі сторін), можливість оскарження та спирається на детально виписане законодавство і процедури.

Дуже важливо, що демократія та конституційний лад передбачають: будь-яке обмеження прав громадян може відбуватися лише у судовому порядку. Виключення з цього правила можливі на війні (наприклад, санкції РНБО), але не можна перетворювати все життя на війну, забуваючи, що насправді ми воюємо з російським агресором. Законопроєкт прямо суперечить Європейській конвенції з прав людини, і наші західні партнери дадуть нам це зрозуміти, а міжнародні суди стануть на захист своїх основоположних документів. "Фактично ідея законопроєкту – прибрати політичних опонентів з медіаринку", — зазначає Харківська правозахисна група у вищезазначеному аналізі.

Але нам кажуть: на війні як на війні, а ми воюємо не лише з Росією, а й з олігархами. Може, це все невелика плата за позбавлення країни олігархічного впливу? Отже, чи настане кінець епохи олігархів, як вже настав кінець епохи бідності?

Чи налякає закон олігархів? Чи створить їм нестерпні умови? Очевидно, ні (про це вже написав Роман Шрайк). З поданням електронних декларацій вони якось упораються. У приватизації, якщо захочуть, візьмуть участь через свої розгалужені структури (а поки що вони її гальмують).

Також закон забороняє їм підтримувати політичні партії чи політичну агітацію — це зовсім смішно, бо така підтримка ніколи не здійснюється переказом коштів з особистого банківського рахунку олігарха на рахунок політичної партії. І люди, що написали цей пункт законопроєкту, це прекрасно знають. Навіщо тоді написали?

От кому закон створює нестерпні умови життя — так це державним службовцям. Адже їм доведеться тепер декларувати всі контакти з олігархами або їхніми представниками, а визначення представника у законопроєкті не виписано. Значить, новий закон стане ще одним інструментом волюнтаристського тиску на державних службовців: якщо винними за визначенням є усі, то карають вибірково тих, хто не погодився з начальником, відмовився від хабаря або критикував якесь рішення, а може, просто опинився у невдалому місці, куди треба було би поставити "свого чоловічка".

Багато народних депутатів, що проголосували за законопроєкт, переконані: це ускладнить олігархам життя на міжнародних ринках. Однак таке оманливе твердження ґрунтується на нерозумінні того, як працюють міжнародні ринки.

Одні українські олігархи і так вже переслідувані західними правоохоронцями, натомість інші давно пройшли процедури комплаєнсу (перевірки доброчесності), тож їм абсолютно не загрожують позасудові рішення якогось органу влади країни, яка не утруднює собі життя запровадженням верховенства права. Тож новий закон ускладнить доступ до міжнародних ринків капіталу не олігархам, а Україні.

Кажуть, що законопроєкт неможливо буде імплементувати, тож він нешкідливий; отже, хай буде.

Я дотримуюся протилежної точки зору: якщо на стіні висить заряджена рушниця, то вона вистрілить, і вистрілить вибірково. Ця рушниця націлена на переділ медіаринку, як це зробив двадцять років тому Володимир Путін. Ця рушниця потрібна Зеленському для переобрання на другий термін. І вона вистрілить. Хто не вірить, почитайте книгу Едже Темелкуран, яка втратила свою країну.

Оригінал

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...