App Store Google Play

А чи є подзвін?

27 Вересня 14:00
А чи є подзвін?

Я кажу це без упину від літа 2014 року: день в Україні має починатися, як він починався в недоброї пам’яті Есересері періоду 1941–1945 років. «От советского Информбюро.

Сегодня войска Первого украинского фронта перешли в наступление и заняли населенные пункты…». У мене до Радянського Союзу з усім його начинням дуже довгий список претензій, але тут радянська пропаганда діяла цілком адекватно: війна була центральною подією країни, й людям не давали про це забувати.

Щодня біля невеличкого, проте вельми вражаючого пам’ятника на території Міністерства оборони в Києві б’є дзвін, згадуючи чергових загиблих за Україну. Один телевізійний канал транслює цю церемонію в прямому ефірі, а мали би всі. Пара білбордів на дорозі й окремі ветеранські акції становища не змінюють. У супермаркетах «на ура» йдуть мангали та вугілля для шашликів. У магазинах феєрверків повно народу. Моя країна вирушила на пляж із барбекю й подальшими петардами. Моя країна гуляє й не тримає в голові ряди нових могил на центральних алеях кожного цвинтаря. Я питаю себе: чи не є це неминучим?

Зрештою, неможливо весь час перебувати в напрузі. Психіка вміє опускати якісь шторки, щоби не збожеволіти. «На погосте живучи, всех не переплачешь», — сумно жартував наш тимчасовий земляк Ніколай Лєсков. І ніде я так не сміявся, як у товаристві правдивих ветеранів. Тим не менше, захисні механізми не слід плутати з нормою. А норма наша застрягла десь між відкладеною знову прем’єрою Бонда, маринуванням помідорів з огірками й ритуальними, хоча й безумовно щирими вигуками «Дякуємо!», коли на День Незалежності повз тебе проходить коробочка фронтовиків.

Є дві обставини, які нас виправдовують бодай частково. Перша — це безперервні випробування впродовж цілого ХХ століття. Перша світова, Голодомор, терор, Друга світова, знову терор, злидні… Наша людина звикла до небезпеки як такої. Це не добре й не погано, це ніяк. Залежить від поточного контексту, такі от стратегії виживання: не думати про бурого ведмедя. Друга — це отрута. Наша повсякденна культура отруєна радянськими практиками. У кожному селі пофарбована гидкою «бронзовкою» статуя невідомого солдата. Саме поняття «невідомого солдата» виникло в цивілізованому світі після Вердена, Сомми, Іпра — там, де військо виявилося нездатним урахувати кожного загиблого в момент поховання. У Другу світову цивілізований світ уже намагався щадити живу силу, а нині це переросло в культ «Рядового Раяна». У нас гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» висіло в кожному червоному кутку, тимчасом неофіційні загони так званих пошуковиків щоліта вирушали в експедиції, щоби вшанувати знайдені кістки хоч якось по-християнськи. Тож не дивно, що виник імунітет проти «вічного вогню», що запалюється на офіційні свята, проти почесного караулу байдужих піонерів і дефіле ветеранів, з яких найстаршому в рік взяття Берліна заледве виповнилося десять років.

Ну й що ж нам тепер робити? Упроваджувати знову шкільні уроки пам’яті, які так технологічно навчилося штампувати попереднє покоління нещасних учительок виключно для перевіряючих із райвно? Вправлятися в креативі, щоби достукатися до зачерствілих сердець? Запрошувати на гастролі міжнародних чемпіонів з «імерсивних практик», як це робиться зараз навколо меморіалу в Бабиному Яру? Я перепрошую, це глухий кут. Можна вигадати під пристойним приводом якої завгодно складності атракціон, додати архітектури, ландшафтного дизайну й доданої реальності… Ти можеш гарантовано викликати відчуття присутності, жах, відчай… Ти не можеш лише керувати людською скорботою, бо це субстанція, яка глибоко всередині. Головне ж — не нажахати, а пробудити людяність, а також бажання помолитися, хто може й уміє.

Але, перепрошую, є менш творчий і значно дієвіший спосіб. Кожен ветеран має отримати не умовних два гектари (до речі, в когось зі знайомих є ті, хто таки отримав ділянку?), а гарантовану квартиру й місце для дитини на бюджеті в університеті, будь-якому на вибір. Тим паче родина загиблого. Тим паче. Щоби він в останні секунди свого життя, якщо Господь дасть йому ці секунди, знав напевно, що його родина більше не поневірятиметься по зйомних кімнатах. Це перше.

А друге… Коли проходжу повз Стіну пам’яті біля Михайлівського, я щоразу намагаюся згадати. Ні, звісно, я не пам’ятаю жодного загиблого на Майдані в обличчя й у найкритичніші дні мене там не було: я конав із температурою від чергового повернення застуди. Все одно чомусь соромно. Але я уявляю, що з цим ми перетиналися біля Профспілок, із цим на Груші, із цим — біля поваленого ідола Лєніна… Трагедія завжди персоналізована. Якби я міг зустрітися з усіма, хто пам’ятає загиблих — із їхніми дружинами, друзями, побратимами… Якби я мав нагоду спілкуватися з ними постійно… Якби через їхнє сприйняття я бачив усе, що відбувається з країною, мені було б легше. Можливо, їм також.

Просто треба не боятися згадувати. Ділитися подробицями, такими незначними й побутовими. Зробити це звичкою. Розмовляти. Чому ми соромимося розмовляти? Згадувати? Майдан, Піски, Іловайськ, Жовтневе. Давайте зустрінемося десь на Хрещатику, де була льодова барикада. Тепер там столики. Як ми впізнаємо одне одного? Не знаю. По очах. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...