App Store Google Play

Тяжіння дна

22 Серпня 10:00
Тяжіння дна

Однією з найважливіших проблем України є люмпенізація суспільства — наявність і постійне відтворення доволі широкого прошарку маргіналів, аутсайдерів та інших мешканців соціального дна.

Люмпенізація мімікрує під «соціальні негаразди», а отже, перебуває поза увагою широкого загалу та урядовців, проте ігнорувати цей процес небезпечно. По-перше, громадяни, котрі провалилися на соціальне дно — це незворотно втрачений людський ресурс, головний капітал держав ХХІ століття. По-друге, люмпенізовані верстви, які є надійною опорою олігархічного ладу і вдячною аудиторією для популізму, є водночас і чинником гальмування реформ та модернізації країни. І по-третє, антисуспільна спрямованість люмпенів робить їх потенційними учасниками деструктивних сценаріїв. Достатньо пригадати, що навесні 2014 року основну групу підтримки сепаратизму на Сході та Півдні України становила саме місцева чернь.

Явище люмпенізації не нове й не унікальне. Термін «люмпен-пролетаріат», упроваджений Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом 1846 року, замінив вживане з кінця XVIII століття слово «чернь», що використовувалося на позначення безробітних, волоцюг, крадіїв та інших декласованих елементів. На початках промислової революції проблема черні стояла більш ніж гостро. Індустріалізація гнала до міст маси людей, котрі випадали з традиційного сільського життєвого устрою, але знайти собі місце в урбаністичному соціумі вдавалося не всім. Із цих декласованих бідолах формувався специфічний суспільний прошарок міської черні, себто люмпенів. Це були аутсайдери, не інтегровані ані в соціальні, ані в економічні інститути, що призводило до відповідних моральних та особистісних деформацій. Люмпен існував у світі, сповненому страждань, насильства та безнадії, котрі породжували відчуття особистої безпорадності та пекучого ресентименту — ворожості щодо тих, кого люмпен вважав призвідцями своїх негараздів. У цьому сенсі люмпен був затятим опозиціонером, який протиставлявся не лише державі та економічній системі, а й усьому суспільству і культурі загалом.

Читайте також: Нарід чи чернь

З економічного погляду чернь вела паразитичний спосіб існування, а з політичної — була легкозаймистою масою, чутливою до радикальних демагогів. Щоправда, особливих здібностей до політичної самоорганізації чернь не мала: вершиною її колективної дії були бунти і погроми, у формі яких люмпен виражав свою лють та відчай. Світосприйняття люмпенства суперечило як настановам феодального суспільства, так і капіталістичному етосу, настояному, як небезпідставно стверджував німецький соціолог Макс Вебер, на суворій трудовій етиці протестантизму. Фундаментом капіталістичного етосу була віра в те, що особисті зусилля корелюють із винагородою, старання та працьовитість ведуть до успіху, а ідеал справедливості — це суспільство, яке дає кожному однакові можливості змагатися за успіх. Зрозуміло, що чернь, становище якої було направду безнадійним, такої філософії не сприймала. Комуністичні проповіді, звернені до пролетаріату, принаймні обіцяли перебудову суспільства на принципово інших засадах. Тимчасом ідеалом люмпенства був банальний реванш за формулою «відняти і поділити», після якого мала настати матеріальна рівність.

Усе це робило чернь серйозною соціальною та політичною проблемою. Попервах її намагалися вирішувати силовими методами, а також висилкою люмпенів у колонії — в Австралію, Америку, Французьку Гвіану. Ключем до вирішення проблеми стали реформи, спрямовані на поліпшення становища робітництва, що їх здійснювали уряди провідних промислових країн Європи впродовж ХІХ століття. Ці реформи не лише дозволили долучити пролетаріат до широкого капіталістичного консенсусу (і відвернути його від лівого революційного радикалізму), а й здійснити делюмпенізацію суспільств. У результаті в Європі сталося те, про що у 1970-х писав американський політолог Ірвінґ Крістол: «Історія всіх сучасних індустріальних суспільств — це історія поступового перетворення міської черні на народ».

У СРСР делюмпенізація відбувалася через примусову інтеграцію всіх суспільних груп у тоталітарне суспільство: навіть відносно безневинне «тунеядство» каралося законом. Але присікаючи зовнішні прояви люмпенізації, тоталітарна система сама формувала у населення певні люмпенські риси. По-перше, тоталітаризм культивував відчуття безпорадності. По-друге, СРСР цілеспрямовано створювався як суспільство без власності, а отже — цілковито залежне від державного забезпечення та особистих клептократичних талантів. По-третє, попри інтенсивну пропаганду колективізму, радянське суспільство було досить атомізованим. «Общественность», штучно сформована державою як сурогат громадянського суспільства, перестала існувати водночас із розпадом тоталітарного ладу, а офіційні пропагандистські ритуали не змогли стати повноцінним замінником політичної участі.

НА ВІДМІНУ ВІД РОСІЇ, ЗАПИТ НА «СИЛЬНУ РУКУ» В УКРАЇНІ ВИЯВИВСЯ ЗАСЛАБКИМ. НАТОМІСТЬ СФОРМУВАВСЯ СВОЄРІДНИЙ КОМПРОМІС: РОЛЬ ОПІКУНА ЧЕРНІ ВЗЯЛА НА СЕБЕ ОЛІГАРХІЯ, КОТРА В ОБМІН НА ОБІЦЯНКИ «ПОКРАЩЕННЯ ЖИТТЯ ВЖЕ СЬОГОДНІ» ВИМАГАЛА ВІД ЛЮМПЕНІВ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ ЛОЯЛЬНОСТІ

Сучасна українська модель люмпенізації сформувалась у 1990—2000-х роках, коли суспільство переживало системну кризу. Розпад радянської господарської системи призвів до змін у соціальній та економічній структурі, протягом котрих — поряд із відносно нечисельним прошарком бенефіціарів — з’явився багатомільйонний клас «нових бідних», що став основним джерелом люмпенізації. Якщо за радянських часів ресентимент виливався у цинічне ставлення до офіційної ідеології, то в умовах плюралізму він почав набувати відкритих політичних форм. Часом ці форми були відверто антидержавницькими, аж до підтримки сепаратизму. І це не дивно, бо люмпен, як правило, не поділяє національної ідентичності та не вважає себе частиною спільноти громадян. Утім, на відміну від Росії, запит на «сильну руку» в Україні виявився заслабким. Натомість сформувався своєрідний компроміс: роль опікуна черні взяла на себе олігархія, котра в обмін на обіцянки «покращення життя вже сьогодні» вимагала від люмпенів електоральної лояльності. Особливо ефективно люмпенізацією скористалася «Партія регіонів», яка спрямувала ресентимент мешканців нашого «іржавого поясу» — тобто південно-східних регіонів, які переживали деіндустріалізацію, — проти «помаранчевих», «галичан» та «українських фашистів».

Читайте також: Освітня реінтеграція

У цей самий період сформувалася і специфічна пострадянська культура люмпенства, яка здійснила потужну експансію в сферу української масової культури. Звільнившись від радянського ідеологічного диктату, остання стала жертвою агресивної експансії російського шоубізнесу, який цілеспрямовано вів гру на пониження. Досить згадати, що радіо «Шансон», яке з кінця 1990-х спеціалізується на російських блатних піснях, ще й дотепер перебуває в першій п’ятірці найпопулярніших станцій України (Kantar Ukraine, 2020). Цьому сприяла й відсутність достатньо сильної альтернативної пропозиції з боку українського шоубізнесу та, що не менш важливо, — з боку культурних інституцій. Останні перестали отримувати бюджетне фінансування навіть для збереження свого функціоналу, не кажучи вже про модернізацію. Про державну підтримку, наприклад, видавничого бізнесу чи кінематографу не йшлося взагалі. Вкупі з кризою шкільництва та вищої освіти все це спричинило специфічний феномен: люмпенську культуру почали масово засвоювати не лише соціальні низи, а й верстви, які за своїм об’єктивним становищем до люмпенів аж ніяк не належали. Зрештою культурної люмпенізації зазнав і новонароджений український середній клас, і навіть вищі прошарки, включно з тими, хто сформував нову українську еліту.

Очевидно, що делюмпенізації належить бути таким самим складником національної гранд-стратегії, як і деколонізація чи деолігархізація. Глобальною передумовою делюмпенізації є боротьба з бідністю. Але дієвим може бути не популістський перерозподіл наявних ресурсів, а побудова ефективнішої економіки, збільшення «національного пирога». Звичайно, соціальна політика залишається важливим державним інструментом делюмпенізації, але підхід до неї як до роздачі милостині має бути переглянутий. Фінансова допомога мусить бути достатньою, але надаватися виключно тим, хто справді не здатен про себе подбати. Що ж до решти, то підтримка має відбуватись у формі стимулювання зайнятості, перекваліфікації, підвищення трудової мобільності тощо.

Читайте також: Реінтеграція до цивільного життя

Поряд із цим слід переналаштувати інституційні механізми, які в певний момент почали працювати на люмпенізацію суспільства. Передусім це стосується пенсійної системи, яка в силу об’єктивних демографічних та економічних чинників не може функціонувати в межах так званої солідарної моделі. Це було очевидно ще щонайменше два десятиліття тому, але відсутність непопулярних реформ (що було складовою олігархічно-люмпенського консенсусу) призвело до того, що теперішня пенсійна система генерує багатомільйонний прошарок бідноти. За даними Пенсійного фонду, близько 6 млн українців отримують пенсії в сумі 3 000 грн або менше. Ще одним механізмом люмпенізації є інтернатна система, яка в силу своєї дисфункційності перетворює цілі покоління сиріт на маргіналів. І реформа деінституціалізації, хоч і триває з 2017 року, ще далека від завершення і постійно перебуває під загрозою зриву. Слід згадати і про пенітенціарну систему, яка виконує функцію перевиховання злочинців доволі погано (за даними Мін’юсту, рівень рецидивної злочинності в Україні становить 30%), таким чином сприяючи поповненню люмпенської верстви.

Читайте також: Призабутий злочин

Інший вимір стратегії делюмпенізації пов’язаний із освітою та культурою. Система освіти — від шкільної до вищої — потенційно здатна не лише розширювати економічні можливості молоді, а й протидіяти успадкуванню ними люмпенської культури, незалежно від того, з яких суспільних прошарків вони походять. Звісно, низова культура присутня в будь-якому суспільстві, й абсолютне її викорінення неможливе. Проте проблема України полягає в тому, що на її люмпенські зразки орієнтована непропорційно велика частка суспільства. Головною причиною цього є дефіцит альтернативної пропозиції, формування якої потребує дієвої державної підтримки. З одного боку, йдеться про розвиток інститутів на кшталт Українського культурного фонду, Українського інституту книги, Українського інституту, Держкіно, які є точками культурного зростання. А з іншого, держава має створювати екосистему для розвитку національного культурноорієнтованого бізнесу: видавничого, музичного, кінематографічного тощо. Лише таким чином можна створити альтернативний полюс культурного тяжіння, точку збирання масової — але не люмпенської — української культури.

Попри незаперечні досягнення в окремих напрямках, про наявність цілісної державної стратегії делюмпенізації наразі не йдеться. І від того, чи з’явиться вона в майбутньому, залежить, чи зможе Україна врятувати мільйони власних громадян, яких соціальні та культурні течії тягнуть на соціальне дно. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...