App Store Google Play

Рецепти від гетьманця

20 Серпня 11:00
Рецепти від гетьманця

В’ячеслав Казимирович Липинський (1882—1931) був одним із найяскравіших українських істориків і громадсько-політичних діячів початку ХХ століття, суспільно-державна і наукова діяльність якого сприяла формуванню нового етапу національно-визвольного руху українців. Історичні праці Липинського започаткували формування державницької школи в українській історіографії та суспільній думці. Однак політичні рецепти, які він запропонував своїм землякам, щоб ті «почали думати іншими категоріями», ніж ті, що призвели «до руїни України», ще й досі залишаються поза увагою нашої еліти.

Як відомо, поява консерватизму була викликана протидією радикальній трансформації суспільства протягом Французької революції. Його носіями стали насамперед шляхта й духівництво — прихильники збереження попередньої суспільно-політичної системи, які водночас виступали проти спрощеної рівності, що утверджувалася поряд із руйнацією природних та інституційних відмінностей серед людей. На противагу українським ліберально-народницьким і соціалістичним діячам, які прагнули збудувати майбутню Україну без нащадків національної шляхти та козацької старшини, Липинський звертається до створених останніми традиційних моральних вартостей, із яких «виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми — це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих — народньою масою козацькою з посеред себе в війні й праці виділених найкращих людей».

Консервативні погляди В’ячеслава Липинського почали формуватися у послідовну державницьку концепцію на початку ХХ століття. Він утверджував себе як український шляхтич і шукав підтримки в традиції цієї верстви, що могла б поєднати його з історичним минулим. Міцно зв’язаний із землею, Липинський черпав наснагу з традицій українського села, яке зблизило високу духовність двох, здавалось, непримиренних та «антагоністичних» соціумів: української шляхти і селянства. Йому вдалося поєднати любов до України, де він народився та виріс, своє польське походження, католицьку віру, яку сповідував, та шляхетську станову належність. Концепція територіального патріотизму, що її пропагував Липинський, мала згуртувати та консолідувати всі етноси і стани спільним почуттям їх приналежності та любові до рідної землі. Як у передреволюційний час, у добу українських Національно-визвольних змагань, так і під час створення організаційних засад гетьманського руху невід’ємною складовою концепції Липинського було поєднання ідеалістичного світосприйняття та практичної політичної праці. «Я тільки казав, кажу і казати буду, що всі держави були збудовані поривом, ідеалістичним, опертим на залізну орґанізацію», — писав він. Після поразки українців у боротьбі за національну незалежність своє головне завдання він вбачав у послідовному формуванні в еліти прагнення до Української Держави і розуміння причин, «що не дали їй в протязі 1000 літ здійснитись». «Ми знаємо, — писав він, — що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни».

Історичним фундаментом державницької концепції Липинського стали його наукові дослідження, присвячені добі козаччини. На думку історика, саме діяльність козацької еліти, до якої влилися найактивніші елементи української шляхти, уможливила постання самостійної держави під проводом Богдана Хмельницького. Найважливіша історична праця Липинського «Україна на переломі» присвячена кінцевому періоду діяльності гетьмана, коли із речника козацького автономізму в межах Речі Посполитої він став лідером самостійної української держави — Війська Запорозького.

Значною мірою спираючись на практичний досвід Української Держави Павла Скоропадського, В’ячеслав Липинський розробив теорію спадкової монархії в Україні. На жаль, суспільно-політичні ідеї Липинського переважно зводять до його концепції дідичного гетьманату, забуваючи, що для вченого це була форма державного устрою, за допомогою якої він намагався досягнути суспільного консенсусу. Розробляючи ідеологію модерного українського монархізму, Липинський намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнюючи праве, консервативне крило українського суспільно-політичного руху. Його концепція передбачала об’єднання обидвох суперницьких течій у межах єдиної політичної системи та спільного для всіх закону.

Розвиваючи тезу про головні засади державного націєтворення, Липинський зазначав, що «нації творяться перемогами, або нещастями психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу». Натомість, за його словами, українці «побили себе самі», оскільки «ідеї, віри, легенди про одну єдину, всіх Українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили» і тому «не боролись і тому… така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла». Наслідком такої боротьби є «нова руїна національна зі старим поділом на різні орієнтації зовні, з безнадійною й безвихідною боротьбою» між колишніми бідними і колишніми багатими.

Чи не побачимо ми схожість із сучасною Україною, якщо спробуємо відповісти на питання, які ставить В’ячеслав Липинський: кого й що репрезентують такі сили, які сформувалися в партії? Чи «всі ці демократичні, більш або менш соціалістичні партії, це представниці якихось органічних, економічних і політичних класових інтересів чи просто хвилеві товариства демократичної інтелігенції, формовані з одною метою — «попользоваться властю» при всяких можливих кон’юнктурах?». Проте всі вони, на його переконання, виявляють неабияку здатність до спільних дій, коли збираються змінити владу, але далі, ставши владою, не мають спроможності утворити іншої моделі національної влади, незалежної від чужої сили. Липинський пригадує, що теоретик французького робітничого синдикалізму Жорж Сорель підставою кожної демократії вважав «зненависть, заздрість і помсту». Без цих основних прикмет, на думку Липинського, не можна було помислити і демократії української.

Липинський критикує українську демократію за її настирливі намагання будувати свій метод державної творчості на випадковому і «скороминучому досвіді». Для того щоб збудувати в Україні народну республіку, «жмені політикуючої інтелігенції», на його думку, недостатньо — потрібні «своя національна буржуазія», національний державний апарат і армія. Без них влада демократичної інтелігенції позбавлена реальної опори і тому безсила. Він звертав їхню увагу на те, що в Україні залишився тільки одинокий клас, що «ніколи в революцію не вірив і її упадком не здеморалізувався — на хліборобський клас, що ладу й порядку найбільше потрібує», і саме завдяки йому є шанс виконати завдання — збудувати Українську Державу такою, якою він «по духу, по психології, по звичаям своїм» звик бачити. Об’єднання цього класу всередині, а також об’єднання і внутрішня організація всередині інших класів, які існували в Україні — робітників, промисловців, ремісників, інтелігенції, — дозволить у майбутньому створити класократичне суспільство. 

«…Як вчить історія, обмежити ріжні класові диктатури і класові апетити та обєднати всі класи в одну націю і в одну державу, обмеживши свободу кожного з них відповідно до потреб цілої нації і цілої держави», — так Липинський визначав одну з ключових засад побудови національної держави.

Об’єктом майбутньої боротьби цих політичних сил він бачив не лише владу, а «головним чином підставу трівкости і сили власти: душа наша і земля наша». «Мислити життя української нації не інакше, як тільки в формах власної Української Держави», — закликав Липинський і наголошував, що «історично, економічно та соціально вірна національно-державна політична лінія — непохитна воля до переведення в життя цієї лінії — глибокий, некрикливий патріотизм і добре намічена організація — се єдиний певний залог тієї остаточної побіди…». Нездатність народних мас до самоорганізації Липинський вбачав у пасивності проводу — «національної ари­стократії». При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний моменти являються організаторами, правителями і керманичами нації». Липинський повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Він уважав, що аристократія мала б стати сполучною ланкою між «старою» і «новою» Україною і в такий спосіб ввести елемент тяглости в національне життя.

Липинський відстоював думку, що голова верховної влади у державі має бути повністю незалежним від сторонніх позаукраїнських чинників. Маєстат української нації має бути єдиним і однаково дорогим для всіх українців, він має стояти вище за позапартійні інтриги і перебувати за межами досягнення різного роду політиків. Але він був далекий від думки, що в майбутній державі не буде місця для легальної опозиції. Навпаки, на його думку, саме вона мала сприяти «приливу» свіжої крові в національну аристократію.

На противагу радикальним системам однотипності та псевдорівності, які паралізують громадську ініціативу й ведуть до стагнації, консерватизм підтримує приватну власність і створення умов для оптимального еволюційного розвитку суспільства. Липинський залишався послідовним плюралістом у вирішенні не лише політичних та соціальних питань, а й справ релігійних. Переконаний римо-католик, він відстоював рівність всіх віросповідань і відкидав усякі спроби прирівнювати національність до будь-якого віросповідання, хоча як історик вважав, що на українській землі православна церква має певну перевагу серед інших церков.

Влучні історичні характеристики минулого, логічний аналіз подій 1917—1921 років, а також детальний розгляд української історії періоду Української революції 1648—1657 років, порівняльні характеристики доби Хмельниччини і визвольних змагань українського народу у ХХ столітті дозволяють стверджувати, що Липинський — чи не єдиний з українських істориків та політологів, хто реально розібрав соціально-політичні процеси в Україні, співвідношення політичних сил та їхню залежність від зовнішніх чинників і на підставі цього обґрунтував нову концепцію здобуття і розвитку української держави. Слід, очевидно, звернути увагу на ту обставину, що саме український хлібороб, якого вчений вважав головним націєтворчим інструментом, став об’єктом жорстоких репресій радянського режиму 1930-х років. Саме ця верства українського соціуму — стихійні носії духовних та матеріальних традицій в Україні, на які Липинський покладав надії у майбутній боротьбі за національну державність, — стала головним об’єктом радянського геноциду в Україні 1932—1933 років. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...