App Store Google Play

Відданість улюбленій команді

6 Липня 11:00
Відданість улюбленій команді

Коли 1967 року молодий футболіст зі Саратова Геннадій Лихачов перейшов до складу «Карпат», деякі вболівальники львівської команди на футбольній біржі (на місці сучасного пам’ятника Шевченкові) незадоволено буркотіли: «А шо то таке має бути? То ж, курва, москаль!» Але вже за декілька матчів усі несамовито верещали з трибун: «Гєна! Гєна! Давай!» І досі мерехтять перед очима його блискавичні проходи лівим краєм поля, чудові фінти, а як він гарно «тягнув» м’яча, а які він робив точнісінькі подачі в центр штрафного майданчика на голову Яношу Габовді! Але все це окрема красива історія, про яку може колись і розповім, але наразі – розповідь про відданість улюбленій команді незалежно від того, які гравці у ній грають.

 

Хто він, що він, звідки цей гравець, якою мовою він говорить – усе це втрачає свій сенс, коли цей гравець віддано працює для твоєї улюбленої команди і дає для неї вагомі результати. Улюблена команда виступає тут у вигляді такого собі непорушного бренду, а хто сьогодні чи завтра репрезентує цей бренд – вже не так важливо. У цьому стосунку згадується сентенція знаменитого львів’янина Станіслава Єжи Леца: «Він так міцно тримався за держак прапора, що не помічав, як на ньому змінювалися кольори».

Незрівнянну зірку «Карпат» Геннадія Лихачова згадав тут у зв’язку з виступом української збірної на цьогорічному єврочемпіонаті і наїздами наших патріотів на гравців і на тренера Андрія Шевченка за російську мову у їхніх публічних заявах. Навіть італійська газета писала, що тренер української збірної не говорить українською мовою. До речі, вкрай недолуга російська мова Андрія Шевченка так граматично, стилістично й особливо орфоепічно спотворена, що може змагатися навіть зі «зразковою російською» Леоніда Макаровича Кравчука, від якої поціновувачів «вілікава і маґучіва», напевно, несамовито нудить.

Після наїзду полум’яної Лариси Ніцой на героя матчу зі шведами 24-річного черкащанина Артема Довбика той, кажуть, їй зателефонував і погодився, що українським гравцям публічно говорити треба українською. Однак коли кореспондентка телеканалу 1+1 знайшла в Черкасах молоду дружину Довбика, та спочатку намагалася говорити якимось дивним покручем української, але щойно їй зателефонував Артем, одразу між молодою закоханою сімейною парою черкащан почалося воркотання «ну канєшна же ні на хахяцкам нарєчії, а на нармальнам рускам язикє». Не може ж ця молода українська родина так фальшиво себе поводити перед мільйонами українських телеглядачів, аби ламати комедію чи грати вар’ята «на мовє», яка для них цілковито чужа. Так, у фейсбуці деякі гравці збірної України вже почали під шквалом критики писати українською, але у приватному спілкуванні – це вже вибачте.

Не будемо лукавити, адже ми всі добре знаємо, що майже ніхто з гравців і тренерів нашої сьогоднішньої футбольної збірної не говорить і ніколи не буде говорити українською в приватному житті, але хоча би про людське око їм конче потрібно у публічних виступах говорити державною. Якщо, наприклад, президент Олімпійського комітету України Сергій Бубка як спортивний державний функціонер майже завжди говорить українською, то президент Федерації футболу України Андрій Павелко дає коментарі для ЗМІ здебільшого російською. Цікаво, чи зможе наше законодавство прирівняти цих наших спортивних функціонерів найвищого рангу, включно з головним тренером футбольної збірної, до держслужбовців і вимагати від них неухильно послуговуватися в усіх публічних заявах українською мовою?   

Та я, здається, заліз уже далеко кудись не туди. Основний висновок з усього тут проголошеного – це те, що незважаючи, якою мовою будуть спілкуватися гравці і тренери нашої футбольної збірної: українською, російською чи китайською, ми так само неухильно і полум’яно будемо за них вболівати, несамовито верещати і стрибати до стелі, коли вони забиватимуть переможні голи, і розпачливо ридати, коли вони програватимуть. Адже ж ми не маємо іншої збірної з футболу України, де би всі говорили українською, читали б до нестями Тараса Шевченка, Лесю Українку, Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Ми намертво міцно триматимемо в наших руках оцей держак, оцей бренд збірної України з футболу, незважаючи на те, як мінятимуться на ньому прапори.               

Оце все, що стосується нашого футболу, вочевидь, однаковою мірою стосується й нашої політики. Тут теж є улюблена команда, за яку незмінно вболіваєш, незважаючи на те, хто там зараз грає. Візьмімо, до прикладу, Олексія Гончаренка. Його вороги люблять нагадувати, як він у юні роки «защіщял рускій язик в Адєсє». Було й таке, але було й інше. Варто згадати, як його жорстоко били «казачькі» в окупованому Криму на псевдореферендумі 2014 року, і як він героїчно дефілював з українським прапором в окупованому Донецьку. Але й одне, й інше не має жодного значення для його сьогоднішньої діяльності.

Робить він це з власного переконання, чи за гроші, чи з власного переконання і одночасно за гроші – це теж не має значення, адже він зараз грає в команді, яка відстоює українську Церкву, українську мову і чіткий вектор України на НАТО і ЄС. І робить це доволі переконливо і наполегливо, деколи навіть навіжено – і з трибуни Верховної Ради, і в Європарламенті, і в своїх «автомобільних» інтерв’ю, і будь-де інде. Ну, за це все «як же тебе не любити», Олексію мій, хоча не виключено, що він ще той фрукт. Але наразі в нашій проукраїнській команді грає блискуче, і з трибуни хочеться йому кричати: «Олексію! Давай!»         

Те саме стосується й Петра Порошенка. Один із творців Партії регіонів і міністр економіки в уряді Азарова останні сім років незмінно стоїть на проукраїнській патріотичній позиції, і це єдиний президент України, здобутки якого можна буквально «намазати на хліб», тобто ці здобутки втілились в абсолютно реальні речі: Томос і безвіз. Нехай він обрав для себе політичну нішу, в якій він досягнув вершини української політики, і зараз докладає всіх зусиль, аби досягнути її знову, це теж залишимо за дужками, але зараз він проводить шалену проукраїнську агітацію, на його телеканалах – чудові сюжети про українську культуру, історію, про війну на сході, там виступають українські патріоти, ветерани, волонтери, насправді шляхетні люди. Лише те, що за нього горою Яна Зінкевич і Ахтем Чийгоз, вже дуже багато про що говорить. То що, не треба підтримувати його українську патріотичну позицію?

Візьмімо для прикладу й протилежний табір. Ілля Кива колись заявляв, що «виховує своїх дітей у ненависті до російської нації». Такого ми не чули навіть із уст Ірини Фаріон. Ну і що з того, тепер він навіжено працює проти України на рускій мір, бо там, вочевидь, більше платять. Він настільки корисний гравець для сучасного українського ватництва, що навіть незважаючи на його мастурбаційні розваги у залі Верховної Ради, такий понтовий «солідол» і пурець, як Віктор Медведчук, не бридиться тиснути Киві його знаряддя мастурбації – праву руку, і після цього, до речі, тисне своєю рукою руку Путіна.

Отож людина, яка зазнала такого величезного сорому, і яку після цих всіх ганебних речей порядна людина мала б уникати, почуває себе чудово, як би й нічого не сталося, в рядах антиукраїнської політичної сили, причому в її передових рядах. Вочевидь, Кива просто надпривабливий персонаж для ментальності рускава міра, персонаж тупого гопника-олігофрена з іміджем «крутова мужика», такий собі «бойовик» (прочитайте це слово задом наперед). Людина, яка «виховувала своїх дітей у ненависті до російської нації», а зараз, певно, виховує у ненависті до української, в будь-якій іншій ксенофобській політичній команді буде чудовим гравцем ненависті проти нації будь-якої, – і той, хто відданий команді такого штибу, буде в захваті від такого гравця, незважаючи на всі його ганебні вчинки і несусвітній сором, який би така людина мала викликати. Цінному гравцеві у команді зазвичай прощається дуже багато.

Що ж таке справжня відданість уболівальника улюбленій команді? Це відданість, незважаючи ні на що. Нехай у цій команді лихі часи, нехай там зараз такі нездалі гравці, що й по м’ячу не попадають, такі нездари, що хочеться їх матюкати і навіть бити по писку. Є, звичайно, легкий вихід із такої ситуації – поміняти улюблену команду-невдаху на ту, яка грає чудово і завойовує купу всіляких почесних титулів. Але, напевно, ревний уболівальник «Карпат» ніколи й нізащо не погодиться вболівати за якусь іншу команду так, як за свою рідну. Тому залишається єдине – вперто вболівати за улюблену команду, критикувати її несамовито, матюкати на всі заставки, штиркати в усі місця, аби тримати її в тонусі, але ніколи на зраджувати її, і тоді неодмінно колись прийде час, коли насправді ти радітимеш успіхові твоєї улюбленої команди і разом з усіма її гравцями розділиш щастя омріяної перемоги.

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...