App Store Google Play

Особисті травми завдані в радянський час і нинішня українська політика. Чому ми обливаємо брудом власних лідерів?

25 Червня 11:00
Особисті травми завдані в радянський час і нинішня українська політика. Чому ми обливаємо брудом власних лідерів?

Усім в пам’яті шквальна критика Петра Порошенка. Крім нього, дісталося ще багато кому і з його оточення, і з союзних партій. Перед цим та ж доля спіткала Віктора Ющенка і велику частину його команди.

Критика йде у двох основних напрямках. Перша це моральність, адже від того, хто береться за суспільну справу у нас вимагають янгольських чеснот. Другий: ігноруваня позитивних досягнень лідера.

Травма тоталітаризму

Навіть якщо об’єкт критики врятував від розвалу те, чим керував — усе одно йому пригадають усі можливі “гріхи вільні і невільні”, помилки, прорахунки і так далі. Для нас “неправильність” окремих кроків повністю переважує загальний баланс, зокрема, заслуги для всіх на стратегічному рівні.

Коли йдеться про сучасників, прийнято звинувачувати в такому ставленні російську пропаганду. Але та ж таки пропаганда не була б такою дієвою, якби їй щось не відгукувалося у колективному несвідомому. Крім того, такі аргументи можуть пояснити тільки ставлення виключно до політичних лідерів. Але під роздачу підпадають навіть згадані вище керівники ОСББ та дрібні чиновники й кожен хто бере на себе відповідальність і починає діяти у суспільних справах. Тому російська пропаганда це лише часткове пояснення.

Де ж причина? Свою лепту у формування цієї шкідливої звички внесло народництво з його ідеалами втіленими у образі новообраного кошового, якому мастять голову грязюкою, “щоб не забував, хто тебе вибрав”. Ці образи досі тиражуються і реплікуються шкільною програмою з історії і, попри зусилля фахівців, це ще надовго.

Нинішній наш скептицизм щодо лідерів навряд чи росте із протистояння низів і еліт, які вилилися у селянські повстання. Вони прокотилися по всій Європі і не спровокували відторгнення “своїх” лідерів. Рішельє у Франції, Макіавеллі у Італії, Бісмарк у Німеччині займають належне їм місце у національному пантеоні.

Італійці не комплексують з приводу того, що їхній співвітчизник, Ніколо Макіавеллі, є родоначальником політичного цинізму, як підходу, названого його іменем. Французи, хоч не люблять Рішельє, але віддають належне створеній ним державній системі ранньомодерної Франції. У історії кожної країни є епізоди, коли заради країни герой іде на, м’яко кажучи, неморальні речі.

Жодна з країн, яку я назвала, не має звички системно обливати брудом власних провідників і знецінювати реально зроблене ними тільки через моральну “неідеальність”.

Та чим ці країни відрізняються від нас? Є дві суттєві відмінності: їх ніхто не колонізував, як Україну Росія і вони не жили десятиліттями в терорі, як ми в СРСР.

На мою думку це постколонілальна травма, яка ще більше посилена травмою тоталітаризму і є причиною нашого ставлення до своїх лідерів.

Дослідники жертв насильства стверджують, що насильник, уміє пояснювати свою агресію “не такою” поведінкою жертви, яка його начебто “довела”, “спровокувала” і так далі. Таким чином жертва потрапляє у безкінечне коло вдосконалення, яке не має перспектив. Бо коли хочеться до чогось прискіпатися, то привід знайдеться. А якщо у такому стані — весь народ?

Втім, постколоніальний комплекс — не найстрашніше, що залишається у такій ситуації жертві. Для фахівців не таємниця, що тривале перебування в умовах терору формує у потерпілого комплексний травматичний розлад. Спробуємо накласти риси цього розладу на гашу суспільну поведінку.

Несвідомий страх

Мені видається, що причина нашого ставлення до лідерів - страх. Усе ХХ століття кожен черговий тур визвольних змагань завершується тим, що приходить чужа влада і раніше чи пізніше починає арештовувати і вивозити всіх, хто бодай якось демонстрував свої симпатії отим “нашим”, які як не в еміграції, то за гратами. Отож для власної безпеки краще триматися від лідерів, котрі не співпрацюють з окупантами подалі, і для надійності їх лаяти.

Тут не обійшлося без деморалізуючого впливу колективної відповідальності, коли за провину одного члена групи засуджували усіх. Найвідоміший випадок застосування — засудження родин “ворогів народу”.

Після такого досвіду лідерів почали сприймати, навіть не усвідомлюючи цього, як потенційних призвідців біди — базові інстинкти безпеки і самозбереження запрацювали проти національного лідера, як такого.

Бруно Беттельхайм - клінічний психолог і в’язнеь нацистських концтаборів, у своїй книзі “Обізнане серце. Студія над психологічними змінами у ситуації екстремального страху і терору” виразно показує, як звичайна соціально відповідальна поведінка ставала морально занадто коштовною - у ситуації, коли за допомогу потребуючому розстріляють твоїх друзів чи рідних, не погеройствуєш.

Наші вимоги до лідера показник того, наскільки глибоко ми травмовані насильством, це те, що Джудіт Герман, дослідниця посттравматичного синдрому і людина, яка ввела в науковий обіг поняття коммлексного травматичного розладу, називають травматичним перенесенням.

Отже, якщо наш насильник, а це СРСР, довів нас до останнього краю — то і визволителя ми очікуємо не менш потужного. Може звідси і всі очікування на “американський авіаносець в Чорному морі, про який багато писали на початку останньої україно-російської війни в 2014 році?

Саме в ролі потенційного визволителя люди сприймають будь-якого претендента на керуючу роль.

За логікою вражених цим синдромом, Порошенкові треба було б не вилазити з екранів в образі оператора гільйотини, на якій фігурують то Медведчук, то Янукович, то ще якийсь Моторола. Саме так в головах українців можуть виглядати “завищувані очікування" про які говорять інтелектуали.

При цьому травмованих переслідує відчуття приниженості і нікчемності. Смерть від голоду, якою загинуло мільйони наших предків — не тільки страшна у своїй трагічності і осамітненості, а ще й жалюгідна та принизлива. Смерть від розстрілу? Вона вважається почесною, але, щоб мені тут не перетворюватися у патологоанатома, можете просто почитати, як виглядають рефлекторні реакції тіла у передсмертні моменти. А скільки стало свідками загибелі навіть не родичів, а товаришів недолі? Десятків. Сотень — абсолютно несподіваної, безглуздої, часто жорстокої.

А кожен, хто зголошується рятувати чи хоча б вислухати, теж стає опосередкованим свідком приниження. А це те, що людське самолюбство не вибачає по своїй природі.

Переживши травматичний досвід жертва насправді потребує переконаності у тому, що вона в безпеці, щоб просто заговорити про свою трагедію. Невипадково детальні розповіді про родинні історії Голодомору, війни, репресій хлинули у соцмережі починаючи з 2016 року — тобто коли стало зрозуміло, що бойові дії тривають на певному рубежі і цей рубіж надійно тримає українська армія.

Визволення від страху повернення насильника розтягується, перетворюючись у тривалі відносини колишньої жертви і рятівника, чи кандидата на нього. Поки жертві пояснюють, що їй і справді нічого не загрожує — її внутрішній страх і огида до себе підсвідомо провокують захисну реакцію. А ця реакція змушує вимагати нових і нових доказів всемогутності претендента на роль рятівника в уявному поєдинку з насильником.

І наші “фиркання” у бік потенційних претендентів — не що інше, як образа на “обманщика” — адже демонстративне скручування насильника і віддання його на справедливу кару, якого так бажає зранена підсвідомість і колективна пам’ять, ніяк не наступає. Травма не дає можливості видихнути і сказати собі — гей, давайте зачекаємо і розберемося.

До повного щастя, наші політики і активісти, котрі йдуть у владу не впали з Марса. Вони такі ж люди, як і ми, виросли на цій же землі, живуть у цій же країні, серед цього ж народу і — звісно, з тою ж травмою. Вони роблять такі ж помилки, як і всі. І, звісно, це видно. Відмінність лише в тому, що відома людина значно помітніша і повсякчас під увагою.

Отож дуже швидко на підсвідомому рівні стає ясно: “Та він же такий, як ми, ніякий не Месія!”. Розбита чергова ілюзія. А цього не пробачають, особливо у травмованому стані, адже у ньому людина повсякчас відчуває загрозу безпеці і життю. Капкан закрився. Навколо обман і зрада, як і очікувалося.

Джудіт Герман також зауважує, що жертва не може прийняти факт, що у критичний момент вона керувалася не вимогами моралі, а прагматикою виживання. У цьому контексті прагматичні, але не кришталево чисті з точки зору моралі дії лідера нагадуть “середньому українцеві”, як йому самому чи його родичам, чи предкам доводилося домовлятися, шукати лазівок, хитрувати, накопичувати ресурс, інколи принижуватися — заради того, щоб вижити. Як відомо, людей найбільше дратує в інших те, що вони не люблять у собі.

Якщо взяти наші нещодавні події, то бачимо, як наслідки травматичного досвіду можуть розколювати суспільство. “Шлунки”, “запроданці”, “зелені дурні” так частина українців називала і називає своїх співвітчизників після обрання Президентом Зеленського. Але враховуючи те, що ми сказали вище, чи могли ці люди проголосувати по іншому? Малоймовірно, тому результат виборів Президента 2019 року це ще одна історія про зустріч з травмою власного народу.

Герої нашого часу

Цілком логічно, поняття героя у загальній свідомості передбачає опцію “ті, хто проти чогось боровся”. Бажано красиво і героїчно. Козаки - бо проти шляхти, УПА - бо проти "совка", Махно - бо "За людей" і так далі. Бонусом у нас легко починає вважатися лідером будь-хто, хто красиво роздає дулі і є "з народу" - приклади козака Гаврилюка, Надії Савченко і - оце свіжий варіант Сергія Стерненка на поміч. “Герой геройський” з народу — він є прямим ствердженням — “а ми таки можемо дати по зубах”. І наскільки воно потрібне травмованому загалу, видно з того, наскільки легко таким героям вибачається майже все, поки не почнуть робити щось ну зовсім уже “ні в тин, ні в двері”.

І власне отут криється ще одна причина, чому ми лаємо власних, тобто україноцентричних лідерів. Ми уявляємо, який емоційний відгук має викликати у нас умовний “справжній лідер”, “герой” і так далі, але ми не маємо консенсусу, що він має зробити для цього. В результаті у нас на першому плані ті, чий героїзм яскравий і видовищний, і, як зворотня сторона, ми легко наділяємо рисами героя тих, хто сам є яскравим і видовищним, зрозуміло, у межах наших уявлень і переконань.

Наостанок зауважу, що дістається, звісно, не тільки проукраїнським лідерам на всеукраїнському рівні чи місцевим лідерам громади, які щось роблять. Дістається і проросійським та актуальному президентові, якого складно назвати, як українським, так і проросійським.

Але, і це найголовніше — якщо при владі явно “не свій”, на рівні підсвідомості благополучно активується логіка виживання, засвоєна за роки справді чужої влади, вмикається інерція і, з точки зору травмованої підсвідомості, все стає на свої місця. І Майдан у такій ситуації - нормальний елемент засвоєного і проробленого циклу: “героїчний зрив — поразка — невольницькі плачі (і відновлення)”. А ось як поводитися у разі зламу цієї схеми — а вона вже зламана — цього колективна підсвідомість не в стані підказати. Зате цілком у стані запустити все описане спочатку статті.

Тексти

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...