App Store Google Play

Факти, про які забув Бігус. Чому 4 серії про Медведчука – це лише розважальне шоу

17 Червня 17:00
Факти, про які забув Бігус. Чому 4 серії про Медведчука – це лише розважальне шоу

У шоу Бігуса ми чуємо голос, схожий на Медведчука, і бачимо, як журналісти сліпо йому вірять. Тим часом принцип, якому вчать на усіх журналістських тренінгах, звучить так: «Якщо твоя мама каже, що любить тебе, попроси докази». Це означає, що коли в журналіста є важлива документація чи записи, він має перевірити їхню правдивість. На тренінгах для початківців кажуть, що підтвердження потрібно дістати з трьох незалежних джерел. Далі спілкування з усіма можливими учасниками події, аналіз та зіставлення отриманих тверджень із реальними фактами. Коли це зроблено, можна говорити про журналістику. Якщо ні — це просто розважальне шоу, яке має такий самий стосунок до реальності, як і художній фільм.

Денис Бігус і його колеги роблять чотирисерійне шоу на основі злитих їм записів кума Владіміра Путіна, проросійського політика Віктора Медведчука — його телефонних розмов із кремлівськими діячами, функціонерами «Л/ДНР» та іншими подібними персонажами.

Бігус із командою нібито дає нам можливість дізнатися багато такого, з чого можна зробити висновок, що ні — не Медведчук, бо «з ним і так все ясно», а попередній президент України Петро Порошенко справжній барига, який торгував інтересами країни. Чудовий термін «барига» там не вживається, але зрозуміло, що після перегляду шоу у багатьох він з’явиться в голові.

Історія не про результат, а про процес

Квінтесенцією цього дійства стала четверта серія. В ній нам розповідають про переговори навколо газу та електропостачання, які змушена вести Україна, щоб не опинитися без енергоносіїв. Ми чуємо, що Медведчук телефонує у Кремль, розповідає про переговори й домовленості з Порошенком, котрий нібито погоджується вирішувати питання на користь Москви.

Ми сидимо біля екрана в нервовому напруженні й очікуємо, що країну ось-ось дешево продадуть. І раптом дізнаємося, що... питання розв'язано на користь України.

Щоправда, журналістка Леся Іванова повідомляє це між іншим, використовуючи словосполучення «заради справедливості», і видає сакраментальну фразу: «Але ця історія із тих, котрі не про результат, а про процес».

Ще раз: знижку на газ Україна отримала, підписала вигідний для неї контракт. Плани Медведчука провалилися. Але це все одно зрада, на думку команди Бігуса, оскільки в процесі брав участь Медведчук.

Хай вибачає шановна Леся, але я б не погодився з такою постановкою питання. У політичному процесі завжди стільки всіляких кулуарних і публічних впливів, що накопати з нього можна будь-що — як зразки феєричного патріотизму, так і не менш феєричної зрадливості.

Не менш яскравий епізод у тій же серії пов’язаний з українсько-російськими перемовинами щодо електроенергії. З вуст Медведчука ми дізнаємося, що планувалася фірма-прокладка, через яку мали заробляти якісь приватні структури. Але і тут нічого подібного не сталося: підписали угоду напряму. Вигідність для України цього контракту автори шоу не заперечували.

Але зраду вони таки знайшли. У контракті Крим обізвали федеральним округом Росії. І Україна це підписала. Леся Іванова робить висновок, що ми леагалізували Крим як російський, так само як це ще раніше, за словами журналістки, зробив Медведчук із бойовиками так званих Л/ДНР.

Спершу мій мозок, мабуть, як і мізки багатьох інших глядачів, закипів від обурення: Крим уже не наш, та й “молоді республіки” легалізовані. Хіба за це воювала наша армія і добробати? Зрештою, хіба за це стояв Майдан?

А потім мій думальний апарат трохи охолов і поставив питання: а про що було розслідування — про електроенергію чи про легалізацію Криму? Якщо про енергію, то до чого тут легалізація?

А якщо про легалізацію Криму і «молодих республік», то реальність дуже відрізняється від описаної в телевізорі командою Бігуса: Україна не визнає Крим російським, так само як і цивілізована світова спільнота. Окуповані території залишаються невизнаними утвореннями, Україна, попри старання деяких осіб, не веде з ними прямих переговорів, як цього хоче Росія. То в чому ж легалізація?

Не можна не погодитися: підпис під тим документом заслуговує на найгострішу критику. На змішування підписантів із лайном, щоб на майбутнє думали, що підписують. Але аж ніяк не на вбивчий висновок про легалізацію Криму. Якщо цей факт вписувати в загальний контекст, то він виявиться, хоча і ганебним, але лише епізодом.

Як ми дізналися зі слів самої Лесі Іванової, вона віддає перевагу оцінюванню процесу, а не результату. І якщо результат не провальний, то провали можна пошукати в процесі. Чим вона і займалася.

Історія про результат

Утім, такий підхід команда Бігуса застосовує не завжди. Наприклад, в історії з нафтопроводом вони цілком задовольнилися результатом. Нагадаю: йдеться про українську ділянку Самара — Західний напрямок і Грозний — Армавір — Трудова, яка перебувала в державній власності України, а потім нею заволоділа ДП «ПрикарпатЗахідтранс» — структура, яку пов’язують із Медведчуком.

Зрада? Не можна виключати. Коли така смачна власність потрапляє до рук проросійського політика, то це аж ніяк не перемога. І в шоу з вуст Медведчука ми чуємо, що суди ухвалюють рішення на його користь. І висновок напрошується, що це зроблено під тиском Порошенка. Виходить, загребущі руки попереднього президента віддали трубу з нафтою в руки ворожому агенту.

Але в цьому разі автори шоу забули про процес. А він полягав у тому, що підконтрольна Порошенкові РНБО 6 травня 2015 року ухвалила рішення, де в пункті “б” частини першої сказано наступне: «Визначити центральний орган виконавчої влади, відповідальний за збереження та експлуатацію частини нафтопродуктопроводів Самара — Західний напрямок і Грозний — Армавір — Трудова, що проходять через територію України, загальною довжиною 1433 км, та вжити заходів щодо забезпечення захисту економічних інтересів держави».

Іншими словами, пропонувалося зберегти цю трубу у державній власності. Мало того, указ президента Порошенка, який запускає цю постанову в дію, називається так: «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року "Про стан виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 листопада 2014 року "Про стан забезпечення енергетичної безпеки держави та невідкладні заходи щодо сталого проведення опалювального сезону 2014/15 року” та додаткові заходи для гарантованого забезпечення вітчизняних споживачів енергоносіями».

Себто ще раніше РНБО розглядав це питання.

У поєднанні з цими фактами зрада з боку Порошенка виглядає дещо дивно: однією рукою він намагається зберегти трубу у власності держави Україна, а іншою віддає її Медведчуку.

Ситуація абсурдна. Але погодьмося, що в житті все може бути. І якщо автори наполягають на своїх висновках, то вони мають пояснити цей дисонанс.

Однак член команди Бігуса Максим Опанасенко не озвучує факт рішення РНБО. Чому? Він або не знав про нього, тобто не зібрав усю суму фактів. Або свідомо замовчав його, не вміючи пояснити таку суперечність. А без такого пояснення зрада бачиться не так переконливо.

Ще один момент. Опанасенко згадав, що боротьба за трубу почалася 2011 року. Але насправді це не так. Якщо вивчити судове рішення за цим лінком, то ви побачите, що історія тягнеться з 2005 року. В судових рішеннях є посилання на міждержавні російсько-українські угоди. Тобто ситуація аж ніяк не виглядає так, що підступний Медведчук за часів Порошенка зненацька взяв і заволодів трубою.

Зрозуміло, що навколо труби точилася шалена боротьба. Задіяні були найрізноманітніші сили. Однак тут я можу лише гадати. Про це нам мали б розповісти журналісти-розслідувачі, якщо в них є записи, які бодай частково відкривають завісу. Але вони відверто полінувалися. Просто переказали нам слова Медведчука, які там фігурують, і подали це як головний доказ. Водночас замовчали низку фактів, озвучення яких не дозволило б малювати історію в чорно-білих кольорах.

А якщо брати ширший результат, то за часів Порошенка Україна злізла з газової голки Росії, ухвалила закон про ринок енергоносіїів, виграла суди у Газпрому. Цей перелік можна продовжувати. Ці ключові і незапаречні факти аж ніяк не в’яжуться з нібито прагненням Порошенка здати Україну Москві. Але команда Бігуса віддає перевагу процесу.

Чому забули Меркель?

Найбільш огидно виглядає історія з полоненим кіборгом Рахманом. На нього мали обміняти російського майора Владіміра Старкова. Він перебував під слідством, його мали судити і після рішення суду звільнити в обмін на Рахмана. Це було важливо, щоб юридично зафіксувати наявність російських військ на території України. Через судові процедури процес затягувався.

Зі слів Медведчука випливає, що Рахмана навмисне затримували в полоні, бо Порошенко хотів попіаритися на цьому. Міг таке зробити Порошенко? Цілком. Він, як і будь-який політик, потребує піару.

Однак, ми виявили раніше, Медведчук щоразу провалювався. Чи варто беззастережно довіряти його версії? Я б не став цього робити так однозначно. Але автори шоу чомусь знову і знову беззастережно пристають на версію Медведчука.

З шоу випливає, що Порошенко не зрозуміло з яких мотивів легалізував проросійського політика Медведчука і ввів його в українське політичне поле. Автори замовчали той факт, що за Медведчука свого часу просила канцлерка Німеччини Ангела Меркель. І це була її відкрита позиція. Новина про це пройшла в українських ЗМІ.

І якби автори шоу згадали б про позицію Меркель, то їм довелося б пояснювати хоча б у вигляді версій, чому фрау канцлерка це зробила.

Моє припущення. Україна на той час була знесиленою і дуже залежала від західних партнерів. Тому мусила прислухатися до них. А Німеччина продовжувала зважати на позицію Владіміра Путіна. І він через німецьку партнерку пролобіював свого кума.

Це лише версія, і я можу помилятися. У Бігуса та команди могли б бути інші припущення. Але вони жодних версій не розглядали, а просто замовчали пропозицію Ангели Меркель. Погодьтеся, що її оприлюднення щонайменше послаблює твердження про те, що Медведчука легалізував в українській політиці Порошенко.

Гіпотетично можу погодитися, що Порошенко людина цинічна, лукава, хитра і підступна — можете далі продовжити перелік епітетів. Інакше він би просто не вижив у нашому політичному тераріумі. Чи міг він бути причетним до всієї тієї гидоти, яку йому приписують Бігус і команда? Погодьмося, що політикам не можна довіряти і вони можуть наробити все, що завгодно. Але такі речі мають бути доведені незаперечно.

Команда Бігуса отримала величезний злив інформації. Остання заслуговує на оприлюднення? Звісно, так. За умови, що розслідувачі зіставлять отриману інформацію з реальністю, зберуть усю суму фактів, які стосуються теми, різнобічно розглянуть усі можливі версії. Тоді як команда Бігуса взяла всі твердження Медведчука на віру. Це при тому, що сам Бігус стверджує, що Медведчук бреше. Автор шоу також пересмикувала факти і підтягнула під висновки про зраду Порошенка.

Чотирисерійне шоу дає підстави для висновку: журналістам так само, як і політикам, не можна довіряти на слово. Або не сприймати їхню роботу занадто серйозно, а ставитися як до серіалу на Нетфліксі: подивився знічев'я і перейшов на інше шоу. Так помирає журналістика.

Тексти

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...