App Store Google Play

Маневри Зеленського у безвиході

28 Травня 17:00
Маневри Зеленського у безвиході

Розмови про «правий поворот» Володимира Зеленського почалися ще в лютому, коли Віктор Медведчук і його оточення отримали першу порцію санкцій РНБО. Звинувачення Медведчука в держзраді лише підживило гіпотезу, що свою каденцію Зеленський збирається досиджувати вже не як «миротворець», а як «патріот». Своєрідним натяком на зміну політичного курсу можна вважати й те, що остання пресконференція Зеленського офіційно називалася «Президент 2.0». Хай там як, дрейф «праворуч» є цілком природним для будь-якого керівництва України. Бо суспільний запит на виконання патріотичної програми значно сильніший, ніж на повернення в лоно «русского мира», і на цей факт доводиться зважати. Зрештою, Петро Порошенко у 2014 році також ішов на вибори як компромісний кандидат, а «цинічним бандерою» став уже під час своєї каденції. Тож якщо Зеленський рухатиметься по аналогічній траєкторії, жодної сенсації в цьому не буде.

Інше питання, що станом на зараз «правий поворот» Зеленського існує лише в головах окремих політологів. Бо однією рукою влада «репресує» Медведчука, а іншою, наприклад, дає зелене світло російському меморіальному проєкту в Бабиному Яру. Та й наступ на ОПЗЖ, попри резонанс, переоцінювати не варто. На пресконференції Зеленський оголосив, що «епоха Медведчука закінчується», але в історії України не бракує прикладів, коли гучні звинувачення, підозри й навіть арешти нічим не завершувалися. Ексрегіонал Олександр Єфремов, також звинувачуваний у держзраді, принаймні провів 2,5 роки в СІЗО — але це радше виняток, аніж правило. І те, що підозрюваного в держзраді (!) Медведчука відпустили під домашній арешт, підштовхує до песимістичних сподівань.

Не варто переоцінювати й складність теперішнього становища ОПЗЖ. Ресурсів для подальшої діяльності співвласникам бренду, тобто групі Бойка — Львочкіна — Фірташа, не бракує. Приміром, «Інтер», який належить Сергію Льовочкіну, стабільно належить до першої десятки найрейтинговіших телеканалів і має значно більшу аудиторію, ніж деактивовані канали Медведчука. Може виявитися, що теперішній наступ на ОПЗЖ — це лише її підготовка на роль безпечного спаринг-партнера для влади на виборах 2024 року. Сам Зеленський про свій намір балотуватися вдруге не оголошував, але така стратегія буде виграшною і для його політичного спадкоємця. Бо ніщо так не мобілізує українського виборця, як двобій ідеологічних суперників. Приміром, на виборах 1994 року центральні та західні регіони підтримували Леоніда Кравчука на противагу Леоніду Кучмі, але за п’ять років вони вже голосували за Леоніда Кучму на противагу одіозному Петру Симоненку.

Зрештою, показове протистояння з проросійським табором корисне й для боротьби з поточним просіданням рейтингів влади. Але парадокс у тому, що найбільші проблеми це створить не для проросійської, а для патріотичної опозиції. Бо в разі перетворення Зеленського з «миротворця» на «патріота» саме вона отримає потужного конкурента, з яким їй доведеться ділити одне електоральне поле. Таке в історії вже бувало. Наприклад, до 2014 року націоналісти впевнено нарощували свій вплив. У 2012 році ВО «Свобода» — провідна націоналістична партія країни — тріумфально пройшла до Верховної Ради й отримала понад 10% голосів. Олег Тягнибок був одним із політичних лідерів Євромайдану, його однопартійці брали активну участь у революційних подіях, а потім і в добровольчому русі. Але на виборах 2014 року «Свобода» вже не змогла подолати прохідний бар’єр і своїх позицій не відновила досі.

Однією з причин цього, хоч як парадоксально, став успіх націоналізму, який після Євромайдану та з початком війни захопив суспільний мейнстрим. З одного боку, аудиторія націоналістів стала широкою як ніколи, а з іншого — їхня пропозиція втратила свою ексклюзивність. Із націоналізмом почали загравати буквально всі: навіть Олег Ляшко в березні 2014 викрав з Луганська одіозного сепаратиста Арсена Клінчаєва. Під цей запит мусила підлаштовуватись і влада. Неважко пригадати, що навесні 2014 року Порошенко був поміркованим вихідцем із націонал-демократичного табору (до того ж таким поміркованим, що встиг попрацювати в уряді Миколи Азарова), але коли став президентом, то почав виконувати де факто націоналістичну програму. Декомунізація, заборона російських телеканалів та соцмереж, лобіювання автокефалії, підтримка української культури й мови — всі ці заходи влади обеззброїли націоналістів сильніше, ніж утиски часів Віктора Януковича.

Тепер в аналогічній ситуації ризикує опинитись і сам Порошенко. Якби у 2019 році стався реванш відверто проросійських сил, патріотичній опозиції автоматично випала б роль рятівників країни. Реальна загроза капітуляції та реваншу проросійських сил гарантували б їм політичний «Оскар». Однак події (принаймні поки що) розвиваються за іншим сценарієм. По суті, єдина роль, доступна опозиції зараз, — це watch dog, себто сторожовий пес, який стежить, щоб влада не заступала за червоні лінії, які перед нею накреслило суспільство. За часів Порошенка контролером влади намагалася бути «Свобода», але електорального успіху їй це не принесло. Бо таке амплуа — далеко не першочергова роль. Тим паче, що теперішня влада за червоні лінії особливо й не заступає. Звісно, приводів для стурбованості та критики вистачає, але їх мало, щоб переконливо звинуватити Зеленського в лобіюванні російських інтересів. Тому якщо нічого не зміниться, «Європейській солідарності» (і не лише їй) загрожує перетворення на нішеву партію, яка не може претендувати на щось більше, ніж фракція в парламенті.

Але за всім цим маячить глобальніша проблема. Державницький порядок денний змінюється, і червоні лінії, проведені перед чинною владою, насправді окреслюють його вчорашню конфігурацію. На зорі незалежності питанням №1 було недопущення комуністичного реваншу, а наприкінці 2000-х стало остаточно зрозуміло, що з цим завданням Україна так чи інакше впоралася (десь зусиллями громадянського суспільства та націонал-демократичного політикуму, десь — зусиллями олігархів). У період між двома Майданами руба стояло питання про те, чи стане Україна черговою пострадянською автократією на російській орбіті. У 2014 році ми свій вибір зробили й підтвердили готовність захищати його навіть в умовах військової агресії. Політична й моральна поразка проросійського табору розблокувала можливості для деколонізації. Сталося те, на що мало хто звернув увагу: станом на 2019 рік низка проблем, на розв’язанні яких традиційно наполягали патріотичні сили, втратили свою гостроту. Захист державної мови, заборона комуністичної ідеології, дерусифікація інформаційного та культурного простору, геополітична переорієнтація на Захід — усе це пункти з передвиборчих програм учорашнього дня. Сьогодні йти з ними на вибори безперспективно, хіба що влада здійснить якийсь карколомний (і самовбивчий) кульбіт.

Звісно, декомунізацію ще можна поглиблювати, мовне законодавство — вдосконалювати, культурні інституції — розвивати, обороноздатність — зміцнювати. Але охорона й розвиток минулих здобутків — це не те, навколо чого можна створити успішну політичну платформу й мобілізувати виборця. Та й зрештою йдеться не лише про вибори, а більше про кризу сенсів, перед якою постала патріотична спільнота. У соціальних популістів чи адептів «русского мира» таких проблем немає, оскільки їхня боротьба із «зубожінням» та «українським фашизмом» триватиме вічно. А от державницький дискурс потребує оновлення. У даному разі йдеться не про пошук ефективніших політичних технологій, а про формулювання нового порядку денного. Звичайно, загрозою №1 була й залишається Росія, але ще багато надважливих питань перебувають поза фокусом суспільної уваги (а іноді — й поза увагою патріотичного політикуму). З тим, що деолігархізація потрібна, не сперечається ніхто, але яка економічна модель убезпечить Україну від перетворення на бананову республіку? Ми уявляємо, як протистояти російській агресії, але як зберегти суверенітет в умовах економічної глобалізації? Якою має бути наша відповідь на соціальну кризу, зокрема в її демографічному вимірі? Таких питань чимало, і всі вони аж ніяк не риторичні. До того ж кожне з них безпосередньо стосується нашого національного самозбереження. І доки на них не буде державницьких відповідей, у цих сферах пануватиме принцип «какая разница». Тобто принцип капітуляції.

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...