App Store Google Play

Головне — маневри

23 Квітня 17:00
Головне — маневри

«Ми вас поховаємо», — сказав Нікіта Хрущов на прийомі у Москві західним послам у далекому 1956 році. В цій фразі — вся сіль радянської та російської зовнішньої політики, і Путін — її беззастережний продовжувач.

Він має іншу манеру спілкування — від «их там нет» до «она утонула», але суть його невербальних меседжів така сама, як і в його попередників. На обивательському рівні російському громадянину важливо, щоб його країну боявся весь світ — це і є квінтесенція могутності й успішності в розумінні пересічного мешканця РФ. Путіну треба того самого, і він охоче демонструє, чого ж саме слід боятися: концентрації військ на кордоні з Україною, провокацій у повітряному просторі країн НАТО, мінування Босфору, що його відпрацьовує на навчаннях російська армія.

Військові маневри — це видовищний, проте далеко не єдиний спосіб продемонструвати Заходу, що Москва бажає його «поховати». Є ще шпигунські мережі, інформаційно-психологічні операції, кібератаки, шантаж і підкуп політиків — у цьому Москва невпинно вправляється по всьому «фронту», що протягнувся з певними поправками лінією протистояння, окресленою ще в часи холодної війни. Україна в геополітичних іграх Кремля — це лише один із театрів воєнних дій, але з певним сентиментом: «один народ», «визволення від фашистів», «порятунок російськомовних».

Хибною є думка, що розгортання військ на українському кордоні та посилення агресивної риторики у кремлівських ЗМІ — це спроба вирішити якісь локальні внутрішньополітичні проблеми в РФ. Рейтинги, вибори, політична конкуренція й дієва політична опозиція — усі ці категорії лишаються в тому самому світі, що його Путін за заповітом Хрущова прагне поховати. Нічого цього в Росії немає. Забрати владу у живого Путіна не зможе ані Навальний, ані будь-хто інший із «отцов русской демократии». Мотив «брязкати зброєю, щоб відволікти від Навального» — вигадка закордонних (у тому числі й українських) симпатиків російського політв’язня № 1. У президента РФ цілком дорослі іграшки: «іскандери», стратегічна авіація, ракетні війська стратегічного призначення і флот. Своїми «солдатиками» він лякає не внутрішніх, а зовнішніх ворогів. І щоб було вже зовсім не до сміху, синхронізує свою мілітарну активність у західних областях РФ із тим, як Китай демонструє свої агресивні наміри щодо Тайваню. І це все — неабиякий виклик Заходу, передовсім США і Джо Байдену, така собі «кузькіна мать» ХХІ століття.

Прибічники прямолінійної хрущовської логіки «Путін накопичує війська на українських кордонах, тож неодмінно нападе з дня на день» навіть вигадали час Ч: звернення російського президента до Федеральних зборів 21 квітня. Але цей прогноз не справдився: у своїй промові Путін вирішив одночасно зіграти роль завгоспа, Ґрети Тунберг та директора школи. Не захотів бути передбачуваним. Його гібридна війна все одно триває: він висилає дипломатів, Лукашенка, викриває «змови» проти своєї родини у виконанні американських спецслужб, біля українських кордонів зібрано вже 150 тисяч військ. Ніхто в Кремлі не відмовляється від намірів поховати нас.

Зіграти у «розрядку» Путіну зовсім не складно. Він переконається, що його таки бояться — а в російській традиції це означає «поважають», — і тоді цілком зможе відвести якусь частину військ від наших кордонів. Багато хто в Україні (включно з депутатами від «Слуги народу», а то й із самим президентом) побачать у цьому перемогу й початок миру. На практиці це обернеться згортанням і без того доволі млявих зусиль щодо підвищення обороноздатності, питання розбудови тероборони знову зникне з порядку денного, до Києва та інших міст потягнуться на гастролі російські артисти, а Юлія Мендель видасть чергову премудрість про те, як Володимир Зеленський силою думки відвернув російську агресію.

Мізерне скидання обертів із російського боку може цілковито дезорієнтувати українську владу та не залучених до війни громадян. Страхи забудуться. Відродяться з новою силою різні місцеві політичні чвари. РНБО, можливо, також вирішить, що зробила достатньо для ліквідації ворожої мережі всередині країни, і п’ятничні посиденьки «міністерства президентських справ» переростуть у засудження дрібних злочинів і булінгу в інтернеті. Колаборанти швидко відвоюють свої позиції через суди, тріумфально повернуться в телеефір і знімуть із себе всі санкції. На зміну вчорашньому напруженню прийде така омріяна розслабуха. Словом, сформується сприятливий клімат для дестабілізації країни зсередини, чим скористаються спочатку представники п’ятої колони, а згодом і сам Путін.

Після завершення Другої світової війни СРСР ніде офіційно не воював. В Угорщину, Чехословаччину, Афганістан «вводили війська» — саме так називалися бойові операції радянського керівництва на теренах інших держав. І Радянський Союз, і путінська Росія визнають за собою право воювати тільки з кимось рівновеликим — нацистською Німеччиною чи США. З Україною чи Грузією Кремль не воює, а, якщо йти за офіційною риторикою, просто наводить лад у зоні своїх інтересів, примушує до миру. Для вторгнення на нашу територію Путін ніколи не оголошуватиме війну, він просто «прийде на поміч» — і, що важливо, йтиме тільки в послаблену, хаотизовану країну, якою ми, на жаль, були на початку 2014-го. Без цього пазла агресія не матиме вигляду введення військ, яким звикли маскувати війни у Москві.

Українській еліті, та й переважній частині суспільства, складно усвідомити, що у нас у 2021-му не «знову війна», а «все ще війна», і ніщо не віщує її швидкого завершення. Ворог може відійти від кордонів і за дуже короткий час повернутися (сучасні засоби транспортування військ це дозволяють), самі по собі пересування колон бронетехніки не гарантують ані миру, ані війни. Досвід Ізраїлю показав, що держава може десятиліттями жити в стані обложеної фортеці і при цьому бути успішною і розвиватися в глобалізованому світі, мати далеких, проте надійних союзників.

Багатьом співвітчизникам, особливо тим, хто голосує емоціями, хочеться просто повернутися в реалії 2013-го, коли долар по вісім і ворог не стояв на кордонах. Не стояв, бо тоді не мав такої потреби: віддані Кремлю люди сиділи на Печерських пагорбах у затишних чиновницьких кріслах, вони готували мирну передачу «Малоросії» під руку російського правителя. Тоді цього не помічали ті самі, хто тепер воліє не помічати війну. Політично обслуговувати такий електорат небезпечно: на нього не можна спиратися, він ніколи не захищатиме свій вибір і в критичний момент стане на бік того, хто сильніший. Чи розуміє це Володимир Зеленський? Скоріше за все, він це поступово емпірично усвідомлює, раз заходився бодай трохи грати яструба — роль, що ніколи не випадала йому досі за чимало років акторської кар’єри. 

Український Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...