App Store Google Play

Майбутнє європейської демократії

4 Квітня 10:00
Майбутнє європейської демократії

У міжвоєнні часи демократичний устрій часто критикували за те, що він «слабкий». Немає сумніву, що диктатури найжахливішого ґатунку, нацистська і радянська, неминуче його ліквідували б за допомогою своїх намісників, якби не підтримка, а по суті місіонерська діяльність Америки, яка з інтервалом у 45 років розгромила обидва ці режими й відновила демократичні засади на втіху більшості населення (щодо Німеччини, принаймні у перші повоєнні роки, повної впевненості тут немає). Американська демократія сімдесят років тому і тепер – це не одне й те саме, і так само докорінно змінилася демократія європейська. Комбінація загального виборчого права, піклувальної держави і споживацького суспільства утворює потенційно вибухову суміш, яку вдається не допускати до цілковито вибухонебезпечного стану лише завдяки швидкому економічному зростанню – Боже збав, щоб дійшло до надмірної заборгованості, ахіллесової п’яти західних суспільств у наші дні (зауважмо, що всім минулим періодам у Європі й Америці завжди чогось зі згаданої тріади бракувало). Для того, щоби запобігти суттєвому спаду економічної діяльності, яка б уже нікому не окупалася (теперішні податкові ставки в Європі найвищі за всю історію, і далі їх підвищувати вже не можна), потрібно – якщо не йдеться про «еволюційну пастку» для європейських суспільств – запровадити конституційний запобіжник, щоб закон вимагав тримати бюджет збалансованим чи принаймні у стані, близькому до рівноваги. Від запровадження, а передусім дотримання чогось подібного напряму залежить майбутня доля демократії у Європі (певну схильність до підкупу та інфляції раніше малодоступних ресурсів мали і деякі архаїчні демократії – так, виборний король Речі Посполитої роздавав шляхетські титули так щедро, що їхнє значення неабияк підупало).

З одного боку, короткий «термін дії» у 4 чи 5 років дуже ефективно запобігає народженню тиранів, які трималися б на троні занадто довго. З іншого боку, обов’язкова ротація влади (бо люди завжди хочуть, «щоби було те, чого нема, і не було того, що є», а отже владу майже гарантовано замінять), по суті, не дає втілити будь-які тривалі реформи, що потребували б якихось, нехай і малих, жертв та перспективи бодай у кілька десятиліть (образно кажучи, замість саджати дуби ми саджаємо редиску, яку можна повисмикувати майже одразу). Система в цілому нагадує в гіршому разі автобус без водія, що сяк-так тримається на автостраді лише завдяки ударам об відбійники, а у кращому разі – морський берег, де кожна наступна хвиля стирає те, що намагалася намалювати попередня. Якщо в минулому регулярні право-ліві коливання західних суспільств вели до снаги окремих великих партій (зазвичай їх дві) якомога довше втриматися при владі, сьогодні така снага взагалі не потрібна: у разі, якщо партія усталена і здатна створити достатні резерви, аби «перезимувати» чотири роки не при владі, вона убезпечена практично назавжди – «народний гнів», як-от пара у паровому двигуні, майже автоматично винесе її до влади, коли громадяни вже вкотре розчаруються у своїх очікуваннях і черговій політичній «любові» (а всі можливі помилки завжди можна списати на опозицію). На практиці владні кола працюють приблизно так, як правління великої компанії: вони позбавлені відповідальності за досягнуті результати, і найгірше, що їм загрожує, – це «відкликання». Відсутність відповідальності за прийняті рішення призводить до того, що влада часто діє за принципом «після нас хоч потоп» з метою досягнення максимальної міці та фінансового зиску «тут і тепер» – хіба що небезпеки розв’язання завойовницької війни сьогодні немає (пригадаймо, що лише справді велетенський злочин розв’язання Другої світової привів десь двадцятьох головних державних функціонерів на ешафот; спроби переслідування винуватців війни в Югославії мали мізерні результати). Цікаво, що імунітет правителів зберігся з давніх часів, неначе вони постають з Божої милості (милість народу тут цілком еквівалентна).

Відтак не дивно, що деякі авторитарні режими, як-от китайський, де партія найбільше нагадує призначений на тривалий час менеджмент єдиної великої компанії «Чайна інкорпорейтед» (по суті, ця «компанія» володіє країною – і якщо країна «понищиться», то іншої в неї вже не буде), демонструють кращі результати у довгостроковому плануванні й узагалі у здатності якось вплинути на майбутнє – хоча життя під їхнім управлінням менш комфортне, ніж у Європі, й мало який європеєць бажав би собі такого (доля люду в Китаї доволі швидко поліпшується порівняно з минулими часами, але їй все ще дуже далеко до стандартних європейських «ступенів свободи»). Зрештою, характерно, що демократичні засади не можна поширювати на деякі сфери життя, якщо ми не хочемо їх знищити. Економіка в рамках окремо взятих підприємств – яскравий цьому приклад (згадаймо робітниче самоуправління, запроваджене Тіто на підприємствах соціалістичної Югославії); те саме стосується й науки, освіти та державного управління. Школа, де учні самі б обирали вчителів, швидко перетворилася б на гральний заклад – до цього вже і так помалу йде. Насправді виходить, що під гнітом суворої реальності влада завжди спочатку обіцяє людям значно більше, ніж потім може виконати (і тут віртуальні гроші великою мірою розв’язують їй руки – в епоху золотих монет «нестерпна легкість буття» була суттєво меншою). Цей цикл непомірних очікувань і непомірних розчарувань із регулярним активуванням дитинного гніву властивий сучасній політичній атмосфері Заходу десь так, як горби – верблюдові. Фарід Закарія, який ліпше знає американські обставини, ніж європейські, у своїй книзі «Майбутнє свободи» захоплено хвалить Євросоюз за те, що низка питань тут вирішується центральним бюрократичним апаратом, а не демократично, й тому ЄС працює ефективніше порівняно з Америкою, змученою різнобічним лобістським тиском (це, власне, своєрідна синізація, тобто наслідування Китаю, тільки іншими засобами – але про це вже Закарія не говорить).

Зберегти демократію традиційного типу в Європі точно допомогла б якась глибока зміна загального налаштування – у сенсі добровільної скромності чи іншого подібного різновиду «аскези»; але такої зміни не видко навіть на горизонті, а волати про її необхідність було б так само марно, як нагадувати пізньоримським моралістам про традиційні республіканські чесноти (трудоголізм наближається до аскези найбільше з усіх теперішніх починів, проте має й невигоди аскези чернечої – не залишає потомства, тому його повсюдне поширення не укріплює, а підточує суспільство). Проти нинішніх трендів виступають лише поодинокі екологісти, яких турбує не виживання суспільства, а збереження природних біотопів як таких (характерно, що слово «ощадливість» у німецькій мові розпадається на два: Sparsamkeit – економність, здатність обходитися малим, і Behutsamkeit – обережність, турботливість у поводженні з чимось). Хто не вміє обмежуватись, має врахувати, що його обмежать і «виховають» ззовні – це жереб тих, хто не здатен сам удатися до дрібних самообмежень чи бодай трохи зашкодити своїм інтересам.

Влада експертів

Як уже говорилося, демократія є ідеальним інструментом для пошуків компромісу, врахування людської властивості помилятися та нейтралізації можливих спроб узурпації влади – але в жодному разі не для досягнення максимальної ефективності. Утім, сучасні держави обіцяють невпинне лінійне або – ще краще – експоненційне зростання добробуту без жодних потрясінь, громадянам залишається хіба що роль «диванних критиків». Тому в демократичних країнах всередині політичної системи утворюється прошарок експертів, якимось чином пов’язаних із політичними партіями, найбільші з яких уже пройшли шляхом конвергенції і тепер різняться між собою не стільки своїми діяннями, скільки архаїчного звучання назвами. «Влада експертів», навпаки, звучить по-сучасному й дуже піднесено і викликає у людей повагу та захоплення, якщо не священний страх (у часи більш традиційні експерти владним колам лише радили – Гаррі Трумен з його первісною кваліфікацією продавця вживаних текстильних виробів був знайомий із принципом атомної бомби, поза сумнівом, лише рудиментарно). У Європі й США вже давно помітно, що невиборні органи, де працюють експерти (центральні банки, вищі суди, університети), у значно більшій пошані, ніж органи виборні – скажімо, парламент, що досить дивно (про це пише й Закарія); і чиновницька влада, що вважається у нас «владою фахівців», має в очах громадян вищий престиж, аніж влада політична. Ідея влади експертів чи мудреців укорінена у європейській думці ще з часів Платона й завжди виринає в історії знову і знову – проте як цих експертів безпомильно знайти і куди призначити? Не варто забувати, що й «експерти» – також люди, їм теж властиво помилятися, а якщо їхні рішення виявляться хибними, то можуть призвести до катастрофічних наслідків, пропорційних до обсягу їхніх повноважень. Пам’ятаймо, що і тоталітарними державами керували «експерти» з централізованого планування чи расової проблематики, і між манівцями, якими блукали експерти тоді й тепер, є ціла плинна шкала переходу. Проблема також у тому, що відповіді на головні питання суспільства завжди «ідеологічні»; навіть така проста річ, як охорона природи, коливається тут між «активним менеджментом» біотопів та їхнім полишенням у спокої. До того ж експерти та створені ними в минулому і тепер інституції завжди діють у чомусь подібно до середньовічної Церкви: спершу треба настрашити громадян якоюсь катастрофою (кількісною перевагою расово неповноцінних, глобальними змінами клімату, економічним спадом, вичерпанням запасів нафти й газу, циклічними кризами капіталізму тощо), а потім можна запропонувати те чи інше рішення, яке експерти згодні героїчними зусиллями втілити – утім, лише у разі абсолютної до них довіри, підкріпленої чималими дотаціями (так само й Церква погоджувалася в останню мить відвернути кару Божу від грішного людства своїми палкими молитвами, але для цього вимагалося купувати багато індульгенцій, вчасно сплачувати десятину й Церкві беззаперечно довіряти).

Сумна реальність полягає в тому, що коли демократія хоче зберегти свою регуляторну функцію, вона не може обіцяти лише стрімке економічне зростання за будь-яких обставин – водночас вона має вимагати від громадян самозречення, достатнього для того, щоб залишатися з обраними представниками разом, «у горі й радості», всі чотири роки поспіль. Нині це кожному видалося б нісенітницею. Навпаки, швидко поширюється переконання, що «всенародний бунт» є достатньою причиною для відставки будь-якої влади, хоч як легітимно вона була б обрана. Якби цей підхід застосовувався послідовно, вибори стали б непотрібними в принципі – влада би владарювала, поки її не змивали б хвилі народного гніву (наскільки численні?); повноцінне втілення цього підходу стало би могилою для традиційної демократії.

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...