App Store Google Play

Гроші і політика. Незручне питання

17 Березня 11:00
Гроші і політика. Незручне питання

Вітчизняна партійна система перебуває в занепаді від початку свого народження. І причина проста — зразком для побудови нових партійних проєктів зазвичай ставала модель комуністичної партії, не здатна працювати в умовах демократії та багатопартійності. Усі спроби створювати щось альтернативне, базуючись на більшовицьких принципах, рано чи пізно мали зазнати фіаско, коли стикалися лоб у лоб із жорстокою дійсністю. І питання не лише в ідеології, відсутністю якої переважно грішили партії-новотвори, а більше суто в грошах, хоч би як приземлено це звучало.

Про те, що проблема досі актуальна, свідчить чималий список партій (і він постійно поповнюється), яким не вдалося залишити вагомий слід в історії через нездатність конкурувати в умовах вільного ринку. Себто знайти постійне надійне джерело фінансування без шкоди для своєї діяльності та іміджу. Звісно, є приклади ренеймінгу й ребрендингу під нових бенефіціарів, але в таких випадках від партії у кращому разі залишається символіка.

Мати власну партію завжди зручно, до того ж не лише задля іміджу, як-от футбольну команду. Навіть коли вона існує тільки у формі статутних документів. А коли ще й жива, має осередки та дещицю членства, то можна перевертати гори. Якщо вкласти в її розкрутку напередодні виборів енну суму грошей, то є шанс отримати свій шматок влади й не тільки сторицею відбити інвестиції, а ще й застовпити собі місце в політиці на багато років. Це давно зрозуміли у Кремлі, звідки своїм агентам впливу регулярно виділяють значні суми для створення та функціонування антиукраїнських проєктів. У ці ігри із задоволенням грають вітчизняні олігархи різного штибу. Ігор Коломойський постійно розкладає яйця в різні партійні кошики, а часом і плете власні кубла, бо присутність у політиці є запорукою його успішного бізнесу. Рінат Ахметов працює аналогічно. Принаймні відколи зрозумів, що опиратися лише на одну політсилу в українських реаліях не зовсім безпечно.

Натомість Петро Порошенко, чи не єдиний олігарх, який останнім часом демонструє проукраїнську позицію, обрав якраз протилежну тактику. Наразі він зосереджений на розбудові своєї єдиної партії, яку намагається зробити флагманом усього строкатого патріотичного табору, але здобути монополію на цьому фланзі йому не вдається. Проте більш ніж очевидно, що така квазіпартійність не може задовольняти суспільство, якому, за великим рахунком, відведено роль статиста в чужих забавах. Воно саме хоче впливати на процеси. І прихід до парламенту в різний час «Свободи», «Самопомочі», «Народного фронту» чи тепер «Голосу» й «Слуги народу» свідчить, що суспільство не влаштовують нав’язані йому правила гри. Проблема лише в тому, що вистачає його незадоволення наразі лише на протест і заперечення наявного стану речей. Без чіткого розуміння свого інтересу й можливості його реалізувати через конкретну політичну силу. Уже на наступних виборах невдоволений електорат шукатиме нових кумирів, а односезонні партії-сюрпризи вилетять із вищої політичної ліги.

До того ж ні «Свободу», ні «Самопоміч», ні НФ не можна звинуватити в кишеньковості чи штучності. У них, більше чи менше, але присутня ідеологія, наявні принципи, добрі наміри й намагання їх утілити. За час перебування в парламенті вони як уміли продемонстрували іншу якість політики, відзначилися принциповістю й мали всі шанси продовжувати свою гру у вищій лізі, якби змогли там утриматися. І питання зовсім не в недостатності потенціалу йти далі чи відсутності єдності команди. Дрібних причин, чому виборець не захотів знову підтримати тих, кому віддав свій голос на попередніх виборах, можна знайти чимало, та насправді є одна визначальна, усунувши яку, можна було би полагодити всі інші. Партіям-односезонкам банально забракло фінансової подушки, у них дуже швидко перегорів фінансовий запобіжник.

Постсовкова українська політика, як, власне, і будь-яка інша, — це передусім гроші. На вхідний квиток партії чи політичні стартапи ще можуть назбирати ресурси самотужки, зіграти на суспільному запиті на нові обличчя та завдяки ефекту несподіванки зайти в парламент. Але тривале перебування у великій політиці — вельми дороге задоволення. Виграти новим і цікавим на тлі обридлих старих доволі неважко, але потім запускаються певні процеси, на подолання яких уже потрібні більші ресурси.

Так, у кожної зі згаданих політсил своя історія провалу. Та всі вони так чи так не вписувалися в систему, і вона зробила все можливе, щоб зіпсувати їм репутацію, дискредитувати й вибити з шахівниці. Звісно, руками політичних конкурентів, пропагандистських замовних ЗМІ тощо. «Свободу» варто було усунути бодай для того, щоб зайти на її традиційне патріотичне поле гри, використати її проукраїнську риторику й перетягти до себе її електорат, бо саме цього вимагала ситуація. «Самопоміч» бісила старожилів своєю нездатністю домовлятися. НФ просто був занадто впливовим конкурентом, якого треба було втихомирити, а краще підім’яти. Але за наявності достатніх фінансових ресурсів, вільного доступу до ЗМІ, а ще краще власних потужних інформаційних майданчиків, згадані політсили могли б легко відбити удар і втриматися. Адже їх реальною ахіллесовою п’ятою виявилася саме неспроможність гідно протистояти в інформаційній війні з політичними конкурентами. Як результат, утриматися на плаву вдалося лише «Свободі». Вона хоч і добряче пошарпана, проте не зникла з політичної шахівниці й далі заявляє про себе на регіональному рівні. НФ і «Самопоміч» вибули з гри й навряд чи найближчим часом зможуть відродитися з попелу.

Урешті, їхні місця вже зайнято, а виборець переорієнтувався на інші політичні проєкти. Питання лише в тому, чи наступники, які перейняли естафету, не повторять долю своїх попередників. «Голос» як проєкт орієнтований на середній клас, який найімовірніше й поглинув електорат «Самопомочі», має всі шанси стати партією одного сезону, якщо не подбає про пошук нового харизматичного лідера. Будьмо відвертими: люди які проспонсорували захід «Голосу» в парламент, давали свої гроші під конкретного лідера Святослава Вакарчука. А коли він знову втомився гратися в політику й пішов геть, то партія залишилася без голови. Тепер там намагаються зреалізувати проєкт колективного лідерства з Кірою Рудик на чолі. Утім, вона навряд чи стане політичним локомотивом партії. Може, вона хороший менеджер та успішний управлінець, як заявляють у «Голосі», тільки це не те харизматичне обличчя партії, яким був Вакарчук. Таким обличчям теоретично міг би стати Сергій Притула. І схоже, до нього вже приміряли цю роль, тільки є ризик, що сценарій не спрацює саме через професію Притули. Він, як і нинішній президент, — комік. А в Україні однакові сценарії майже ніколи не спрацьовують двічі. Після перемоги одного коміка, який раптом пройнявся інтересом до політики, сподіватися на перемогу ще одного не варто. Навіть за умови, що Притула на багато голів вищий комік, аніж Зе, а також патріот, волонтер і родом зі Збаража.

Джерело проблеми заховане в самій моделі фінансування партій, про які йдеться. І це справді слабке місце. Значну частину поточних витрат зазвичай покривають спонсори партії, які є її членами. Вони провадять бізнес і мають можливість регулярно виділяти певні кошти на утримання апарату, несистемну агітаційну роботу, організацію акцій тощо. Деякі витрати можна перекривати з партійних внесків (це незначні суми), а також заохочувати до волонтерства. Але щоб узяти повноцінну участь у передвиборчій кампанії, потрібні значно більші кошти. Партія змушена або просити своїх традиційних благодійників розщедритися додатково, або шукати багатих спонсорів десь на стороні. І питання навіть не в тому, що гроші «за так» ніхто не дасть. Пощастить, якщо дадуть узагалі. Хай там як, вливання зі сторони, найімовірніше, будуть одноразовими і цю процедуру треба повторювати постійно. Заробляти ж гроші в інший спосіб партії поки що не навчилися, а виборець не готовий скидатися на діяльність політиків, як жертвує на армію чи дітей-сиріт, бо не довіряє.

Єдина партія, яка зуміла вибудувати свою бізнес-модель, що дає їй змогу завжди залишатися на плаву і при грошах, — це «Батьківщина». У її центрі безумовно харизматична лідерка Юлія Тимошенко, яка сама по собі добре продається виборцю плюс особисто акумулює й контролює партійні ресурси. Очевидно, що в партії наявні також власні спонсори, які регулярно її підтримують. Проте ключову роль начебто відіграють вступні внески охочих отримати місце у виборчих списках, а також надходження від місцевих команд, які часто є конгломератом місцевого бізнесу, що під прикриттям бренду «Батьківщини» живе власним життям. Звісно, усе це лише чутки, адже в «Батьківщині» вміють берегти партійні таємниці. Хоча диму без вогню не буває. Якщо простежити, як поводиться фракція політсили в парламенті та як голосує, то неважко помітити, що фінансові питання для неї іноді важливіші від принципів, а за патріотичною риторикою нерідко вміло приховуються якраз комерційні інтереси. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...
У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...