App Store Google Play

Крим: Уроки вторгнення

9 Березня 11:00
Крим: Уроки вторгнення

Днями минуло сім років від моменту початку російської агресії. Рада національної безпеки і оборони (РНБО) України на своєму засіданні 26 лютого 2021 року розглянула проєкт Стратегії деокупації та реінтеграції Автономної республіки Крим і міста Севастополь. Можна очікувати, що це питання, яке обговорюється вже понад п’ять років (уперше проєкт такої стратегії розглядався РНБО України ще в далекому 2016 році), нарешті буде вирішено.

Навряд чи ухвалення Стратегії суттєво прискорить повернення Криму. Але чітке формулювання державної політики у цьому ключовому напрямку варто лише вітати. Принаймні ті, хто зацікавлений у кримській проблематиці як в Україні, так і за кордоном, завдяки публікації Стратегії зможуть краще зрозуміти, що і як планує робити наша держава. Зросте визначеність, що посилює наші позиції та послаблює росіян, живильним середовищем для яких є хаос.

Імовірно, Стратегія відображатиме експертний консенсус щодо Криму, що склався в Україні після 2014 року. Йдеться насамперед про необхідність:

• утримати кримське питання на міжнародному порядку денному — маємо зробити все, щоб світ не забув про незаконну російську окупацію Кримського півострова. При цьому слід забезпечити донесення до глобальної спільноти інформації про порушення прав і свобод людини з боку окупаційної влади, а також про російську мілітаризацію Криму як загрозу міжнародній безпеці. І не лише у Чорноморському басейні, а й на Балканах, Близькому Сході та в Північній Африці, про екологічні проблеми, викликані окупацією, тощо; • збільшити для РФ ціну окупації Криму. Йдеться, зокрема, про політику невизнання окупації, провідним чинником якої є санкційна політика — як українська, так і інших держав, насамперед США та ЄС, а також правові процеси проти РФ; • сприяти, наскільки це можливо для Української держави, захисту прав, свобод і законних інтересів громадян України, які проживають на окупованій території; • захищати права корінних народів, насамперед кримських татар. Окремий, найімовірніше, непублічний блок мають складати оборонні та безпекові заходи, спрямовані на стримування спроб використати Крим для подальшої агресії проти України. Всі ці заходи мають наближати момент критичного послаблення Росії, коли можуть з’явитися реальні шанси повернути півострів Україні. Для реалізації цих пріоритетів необхідні відповідні механізми. Йдеться, зокрема, про: • організацію міжнародних форумів із деокупації, таких як Кримська платформа, що саме створюється; • використання вже наявних міжнародних інституцій, зокрема ООН, ОБСЄ, парламентських асамблей тощо; • формування механізмів сприяння українським громадянам, таких як центри надання адміністративних послуг біля адміністративної межі, радіо та телевізійне мовлення, правова допомога, зокрема на міжнародному рівні.

Варто порівняти особливості російської окупації Криму та окремих районів Донецької й Луганської областей України (ОРДіЛО). Порівняно з Донбасом питання деокупації Криму є значно складнішим: Крим офіційно приєднаний до РФ, а до її конституції у 2020 році внесено спеціальну поправку, яка прямо заперечує саму можливість деокупації.

У російському суспільстві склався стійкий консенсус щодо майбутнього півострова. Ці настрої найкраще ілюструють слова імператора всеросійського Алєксандра І, сказані Шарлю Талейрану у 1814 році щодо Польщі: «У мене в Варшавському герцогстві 200 тисяч людей, хай спробують вигнати мене звідти…». Саме звідси «Крим — не бутерброд» у виконанні Алєксєя Навального та інші подібні висловлювання російських політиків. Водночас Росія не визнає присутності своїх військ в ОРДіЛО, заявляє про підтримку сепаратистів та позірно прагне виконання Мінських домовленостей, що передбачають реінтеграцію цих територій в Україну. Хоча останнім часом дедалі чіткіше окреслюється перспектива «абхазького сценарію», коли РФ може визнати квазідержавні утворення. Водночас парадоксально, але реінтеграція півострову назад в Україну може відбутися простіше, аніж ОРДіЛО: у Криму не стріляли.

Найголовніший урок Криму-2014 — майбутнє Української держави не гарантоване. За нього потрібно боротися. За десятиліття неефективності рано чи пізно доводиться сплачувати ціну. У тому числі життями, ресурсами, територіями, а згодом і суверенітетом. Отже, успішне майбутнє України визначається насамперед нашою спроможністю створити вільну і заможну суспільну модель, прискорити економічний та соціальний розвиток. Саме це — найвищий пріоритет. Водночас не варто забувати й про інші важливі питання.

Йдеться, зокрема, про зовнішньополітичні уроки Криму і ОРДіЛО. Поки Україна не є членом НАТО, захищатиме нас тільки Українська держава та її громадяни. А Україна не вступить до Альянсу, доки її членство в уявленні багатьох союзників призведе до послаблення, а не зміцнення їхньої безпеки. Втім, будь-які союзи грали і гратимуть лише допоміжну роль у забезпеченні державного суверенітету та територіальної цілісності. Розраховувати слід насамперед на самих себе. Спільні цінності — це важливо, але розвинена економіка, міцна правова держава та потужні збройні сили, поліція і спецслужби — важливіше. Світ суворий, а світ, що змінюється, — навіть жорстокий. Горе переможеним. Російська операція з окупації Криму була уможливлена глибокою внутрішньою дестабілізацією України й насамперед тимчасовою дезорганізацією Збройних Сил, поліції та спецслужб. На жаль, наша сьогоднішня неспроможність подолати негативні тенденції, що вже не перше десятиліття визначають розвиток України, не дає змоги не лише заперечувати, а і прогнозувати можливість дедалі глибших внутрішньополітичних криз у майбутньому.

Отже, варто думати про механізми виживання держави в кризовій ситуації. Наразі Конституція — і в редакції 1996-го, і в редакції 2004 року — та законодавство відображають атмосферу «кінця історії», що панувала у нас до 2008 року. Передбачені ними процедури функціонування у надзвичайних умовах є слабкими та неефективними. І хоча багато проблем закладено в Основному Законі, ситуацію можна суттєво поліпшити, навіть не змінюючи Конституцію. Ідеться насамперед про управління державою під час війни або за інших кризових обставин. Закладені законодавцем стримування та противаги унеможливлюють консолідацію влади у кризовий період. Події лютого 2014 року засвідчили, що в Україні відсутні дієві механізми забезпечення функціонування інституту Президента України: відповідь на втечу Януковича з Києва мала виразно політико-правовий характер. Окреме питання — про РНБО України. Це орган стратегічного управління у сфері безпеки і оборони, який має інструменти для вироблення єдиного державного курсу. Водночас РНБО не є ефективним органом оперативного управління. У всьому світі оперативне управління — прерогатива уряду. З цього варто виходити, опрацьовуючи систему забезпечення національної стійкості, про яку зараз багато говорять.

Відсутність ефективних механізмів протидії підривній діяльності із закордону призводить до активного застосування такого інструменту, як санкції РНБО України. Так, це наразі працює. Але які довгострокові наслідки матиме? Уже очевидно, що сфера політичних рішень зростає.

Необхідно створити дієвий правовий механізм припинення діяльності організацій, визнаних підривними. І йдеться не лише про одіозні телеканали. Причому цей механізм має бути як дієвим, так і забезпечувати захист прав, свобод і законних інтересів громадян. Це у сукупності порушує питання межі сфери політичної доцільності. Але не забуватимемо про ціну таких рішень. Саме потенційно висока ціна, що вимірюється не тільки мільярдами доларів, а й сотнями та тисячами людських життів — доведено росіянами у Чечні, — змушує прагнути звузити межі цієї сфери. А це можна зробити, зокрема, завчасно вдосконалюючи законодавство, сміливіше адаптуючи його до реальності. Це ж можна робити, чи не так?

Проблеми судової гілки влади нині в центрі громадської уваги. Але мало обговорюється питання можливого оскарження у судах рішень у сфері національної безпеки, зокрема про застосування військ, наказів командирів тощо. Теоретично суди можуть блокувати будь-яку діяльність у сфері безпеки і оборони. Наша Конституція прямо забороняє використання ЗСУ та інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян. З цього наша правова доктрина робить висновок про неприпустимість внутрішньополітичної функції військових. Чи адекватний цей підхід за сучасних умов? Очевидно, що ні. І з цим варто щось робити, принаймні на законодавчому рівні. Відповідне рішення має, зокрема, вплинути на майбутнє такого ключового військового формування, як Національна гвардія України.

Окупація Криму порушила питання дій командирів у кризових умовах, коли зв’язок із Києвом ускладнений або в столиці неспроможні оперативно реагувати. Необхідно створити плани, які передбачали б прийняття необхідних рішень на місцях на основі чітко розроблених індикаторів. При цьому командири мають бути впевнені у своєму праві чинити, як їм велить закон, розуміння ситуації та сумління. Досвід складних міжвідомчих операцій АТО і ООС, що постали в кризових умовах, потребує глибокого вивчення та підготовки на його основі змін як до законодавства, так і до доктринальних документів. Те саме стосується і інтегральної де-факто складової цих операцій — інституту військово-цивільних адміністрацій. Загалом, знов-таки, йдеться про політико-правові рішення, певні сурогати воєнного і надзвичайного стану.

Варто згадати про питання правової освіти військових. Право війни, гуманітарне право — не буржуазні витребеньки, і це довела доля бойових генералів із держав колишньої Югославії. Окреме місце займає територіальна оборона. Далеко не головним є і найбільш дискутоване питання про підпорядкування та межі самостійності цієї системи. Важливішими є завдання та функції відповідних загонів, механізми їхнього комплектування та контролю за їхньою діяльністю. А ще є питання мобілізації і мобілізаційної підготовки, яке й досі ґрунтується на підходах 1930-х років…

За попередні роки зроблено доволі багато. Прийнято принципово новий Закон України «Про національну безпеку України», який, хоча і не безпроблемний, але є кроком у напрямку створення єдиної системи гарантування національної безпеки. Оновлено низку інших законів. Водночас переважна більшість цих документів має перехідний характер, що цілком відображає суспільну атмосферу нашого часу. Все це — не привід вчергове посипати голову попелом. Загрози і виклики, що стоять перед нами, величезні, але дивитися правді в очі значно корисніше, аніж заколисувати себе гаслами та заклинаннями про спільні цінності й силу Заходу. Не допомогло у 2014-му, не допоможе і в майбутньому. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...
У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...