App Store Google Play

Шестеро із тисяч. Історії тих, хто пережив розгін Майдану в Дніпрі 7 років тому

26 Січня 18:00
Шестеро із тисяч. Історії тих, хто пережив розгін Майдану в Дніпрі 7 років тому

26 січня виповнюється 7 років з дня «кривавої неділі» в Дніпрі. Саме цього дня 2014 року, під час Революції гідності, під будівлею ОДА тодішня влада за допомогою «тітушок» та міліції намагалась придушити акцію проєвропейськи налаштованих демонстрантів, які прийшли вимагати відставки голови облдержадміністрації та скасування «драконівських» законів. Травми тоді отримали десятки людей, зокрема були побиті журналісти. Ще понад два десятки – як учасників мітингу, так і просто перехожих – опинилися в СІЗО. Декому з них навіть інкримінували «тероризм».

До річниці тих подій Радіо Свобода зібрало спогади й роздуми шістьох учасників місцевого Майдану.

Із-за спин міліції вискакували «тітушки» – Вадим Шебанов

Узимку 2013–2014 років Вадим Шебанов очолював обласну організацію громадського об’єднання «Третя українська республіка», брав активну участь у заходах Євромайдану. Люди збиралися мирно, у будні дні – на Європейській площі, у неділю – біля пам’ятника Чкалову, згадує він. Тієї неділі, каже, на традиційне «віче» прийшло кілька тисяч дніпрян: тими днями у Києві на Грушевського загинув один із перших євромайданівців, уродженець регіону Сергій Нігоян. Частина учасників дніпровського Майдану поїхала на його поховання, частина – зібралася біля пам’ятника.

Вадим Шебанов

Вадим Шебанов

Ідея була така – написати звернення керівництву області й передати до ОДА, розповідає Вадим Шебанов. Той день для нього закінчився арештом і нічним судом.

«Основною темою віча 26 січня було звернення до влади щодо ухвалення «драконівських» законів 16 січня, які обмежували громадянські права та свободи. Ми написали на папірці своє ставлення й вирішили, що спокійно дійдемо до ОДА й передамо туди. Але коли ми туди прийшли, то побачили за парканом, у дворі ОДА, купу людей в масках із дрючками від лопат. І під охороною міліції! Тобто влада показувала, що вона застосовуватиме силу за будь-яких обставин. З-за спин міліції вискакували «тітушки», які жбурляли каміння і лід і намагалися бити людей палицями.

Я кажу: «Хлопці, я переговірник». А вони: «Ти вже договорився, будеш сидіти»

Вадим Шебанов

Хотіли представити це так, нібито це ми прийшли захоплювати ОДА. Я до 2010 року працював начальником управління ОДА, чого б це я йшов захоплювати своє колишнє робоче місце?.. Між тим протистояння тривало. Сергій Хуторний (заступник начальника обласної поліції – ред.) побачив мене й каже: це треба якось припиняти. Тоді я, Андрій Денисенко та Павло Хазан вийшли до людей і сказали: пропонуються перемовини. Люди погодились. Підійшли до паркану ОДА, міліція нам відчинила його. Хуторний запропонував переговори, але ми стали вимагати того, хто був на той момент в.о. голови ОДА, а це був Анатолій Крупський. З ним ми домовились, що упродовж 10-15 хвилин «тітушня» залишає будівлю ОДА, а поліція складає акти на порушників громадського порядку – і на нас, і на «тітушок», заодно встановлюючи їхні особи. За кілька хвилин я відчув удар, міліція заламала мені руки й повела. Я кажу: «Хлопці, я переговірник». А вони: «Ти вже договорився, будеш сидіти».

Автозаком нас довезли до Кіровського райвідділку міліції, під копірку складали протоколи. А о другій ночі повезли в Бабушкінський райсуд, де п’яний суддя Решетник (Микола Решетник – ред.) виніс рішення арештувати на 60 діб. Звинувачували в організації та участі в масових заворушеннях, максимальний термін – до 15 років. О 10-й ранку за мною зачинилися двері тюрми на Чичеріна.

За ґратами я пробув до 31 січня. 30-го, напередодні, Верховна Рада ухвалила так званий «закон про амністію»: більше півтори сотні активістів по всій Україні відпустили на поруки народних депутатів. О шостій вечора мене відпустили, дружина мене забрала, але за нами до самого дому їхала машина. Приїхали, показали постанову суду на обшук.

У мене вдома висів капелюх для лазні з тризубом. І ось один із силовиків хапає його і біжить до старшого: «Все, я знайшов націоналістичний символ». Герб України! У них досі радянське мислення, вони живуть часами 60-70-х, для них тризуб – націоналістичний символ… А далі щоночі, а то й двічі на ніч, до мене приїздила міліція і я мав вставати й виходити з паспортом – я ж під домашнім арештом. Це був психологічний тиск.

Справа проти мене була закрита влітку 2014 року: точніше – я був перекваліфікований з обвинуваченого на потерпілого. Після втечі Віктора Януковича, коли змінилася влада, у червні 2014-го я став заступником міського голови, тому вони були змушені переглянути ці речі. Якби я не став високопосадовцем, то хтозна, як би сталося. Судді, які фальшували справи проти нас, досі не покарані. Один втік, другий – просто не працює.

21 січня 2021 року вийшло рішення Європейського суду з прав людини, моє прізвище є в переліку потерпілих євромайданівців, яким належить компенсація. Але гроші – то таке. Це рішення мало б стати основою для вироку тим, хто нас затримував.

У мене розчарування тільки одне: ми і в 2004-му, і в 2013-14 роках привели до влади людей, які домовились із попередньою владою. Я все кажу: Революція гідності досі триває, бо революція триває доти, доки вона не досягне своєї мети – людина має почуватися гідно в своїй країні», – розповів Радіо Свобода Вадим Шебанов.

«Тітушки» пробили мені голову – Ярослав Синиця

Ярославові Синиці під час Майдану було 20 років. Студент історичного факультету, активіст «Студентської Свободи», він брав участь у подіях Революції гідності в Дніпрі та Києві. На віче 26 січня він пішов разом з однодумцями. Серйозних заворушень не очікувалось, ніякого «штурму» ОДА майданівці не планували, каже він.

Ярослав Синиця (другий справа)

Ярослав Синиця (другий справа)

«Ми пішли задля захисту людей, які будуть на мітингу. А в заходах Євромайдану брали участь багато літніх людей, жінки. Біля ОДА ми побачили нагорнуту купу снігу й кордони міліції, а на задньому подвір’ї – «тітушок» із кийками. Першою реакцією було – обурення. Невідомі люди за спинами міліції! Майданівці виламали паркан, почалися словесні перепалки з «тітушками». Упродовж кількох годин це переросло в більш інтенсивні дії. Міліція застосувала брандспойти проти протестувальників, хоча були доволі сильні морози, мінус 15 мінімум.

На нас були відкриті кримінальні провадження, керівництво організації звинувачували в «тероризмі», рядових членів – в організації масових заворушень

Ярослав Синиця

Тоді хтось із хлопців сказав, що біля стадіону «Дніпро-Арена» стоїть кілька автобусів «тітушок». Ми пішли туди їх блокувати. Їх виявилося в три-чотири рази більше, ніж нас, – близько 80. І саме там «тітушки» мені пробили голову. Я потрапив до лікарні Мечникова. Про всі подальші події я вже дізнавався від друзів. На нас були відкриті кримінальні провадження, керівництво організації звинувачували в «тероризмі», рядових членів – в організації масових заворушень. Загалом з нашої організації десь 17 осіб перебувало під кримінальним переслідуванням. Мене в лікарні тримали два тижні, у цей час слідчі СБУ намагались мене звідти витягнути, надсилали запити. Керівник організації Кирило Дороленко вже був в СІЗО, і мені також загрожував арешт.

Тоді київська журналістка Мирослава Барчук зв’язалася з моїми батьками й допомогла організувати реанімобіль, яким мене таємно вивезли з лікарні. Розмови вели зі спеціально придбаних сім-карток, адже всі наші телефони СБУ прослуховувало. Під виглядом того, що треба везти на рентген, мене поклали на каталку й вивезли. Спершу привезли до Києва, а потім – у Львівську область. Я пробув там до кінця Майдану. Проходив реабілітацію – черепно-мозкова травма була важка. А вдома мамі вручили заочне повідомлення про підозру. І я вже був у розшуку. Повернувся додому тільки 1 березня.

Пізніше справу проти мене закрили. Я отримав, за законом, статус постраждалого учасника Революції гідності. Переконаний, що все, що було з нами взимку 2014 року, було недарма. Зараз я продовжую те, чим ми займалися тоді, але в іншому ракурсі – веду історичний блог, висвітлюю невідомі сторінки української історії», – зазначив Ярослав Синиця.

Люди, які фальшували справу проти нас, досі непокарані – Кирило Дороленко

Громадський активіст Кирило Дороленко в той час очолював міську організацію ВО «Свобода». 26 січня він був учасником подій і під облдержадміністрацією, і в районі стадіону «Дніпро-Арена», де «ультраси» з націоналістами намагалися заблокувати кілька автобусів із «тітушками».

Кирило Дороленко

Кирило Дороленко

За кілька днів, 29 січня, Дороленка затримали прямо на вулиці й він потрапив за ґрати за звинуваченням у «тероризмі».

Мені інкримінували тяжку статтю – «тероризм»: нас із Віталієм Роменським звинувачували в тому, що ми буцімто хотіли підірвати Запорізьку АЕС

Кирило Дороленко

«Тітушки» були звезені з міст Дніпропетровщини, зокрема з Кривого Рогу. Серед них були як спортсмени, так і співробітники охоронних структур. У протистоянні з ними постраждали десятки людей, зокрема, наші хлопці. Сили були нерівні. Це було не просто фізичне протистояння – «тітушки» були озброєні травматичною зброєю. Двоє наших були шпиталізовані з тяжкими травмами вже того дня. А далі було знищення офісу нашої політичної сили невідомими увірвалися й потрощили все. І арешти. Мене затримали співробітники «Альфи», коли я стояв на зупинці, на вулиці, чекаючи на маршрутку.

Мені інкримінували тяжку статтю – «тероризм»: нас із Віталієм Роменським звинувачували в тому, що ми буцімто хотіли підірвати Запорізьку АЕС. Під час обшуків у мене «знайшли» вибухівку, яку самі ж і підкинули, а в мого заступника Віталія Роменського – підкинуті гранати. Пізніше йому перекваліфікували запобіжний захід із тримання під вартою на домашній арешт, мені – ні, мене й надалі тримали в СІЗО. Випустили під домашній арешт тільки всередині лютого, а звільнили остаточно – 24 лютого, вже після втечі Януковича.

Люди, які фальшували справу проти нас, досі непокарані

Кирило Дороленко

Справу проти мене тоді не закрили. Через деякий час, беручи довідку про несудимість, я виявив, що все ще перебуваю під домашнім арештом. Справу закрили тільки 2015 року. Але і досі я фігурую в базах поліції. Це – вже назавжди.

Люди, які фальшували справу проти нас, досі непокарані – ані правоохоронці, ані судді», – розповів Кирило Дороленко.

Це був перший шок: виявляється, влада бачить в нас загрозу – Катерина Леонова

Узимку 2014 року дніпрянка Катерина Леонова працювала кураторкою арт-проєктів і, як каже, була далека від громадського активізму. Розказує: на акцію 26 січня в Дніпрі пішла разом з подругами, аби підтримати столичний Майдан.

Під ДніпроОДА 26 січня 2014 року

Під ДніпроОДА 26 січня 2014 року

«26 січня стало точкою відліку. Ми тоді ще не були активістами в глобальному сенсі. Кожен з нас прийшов під ОДА, аби підтримати київський Майдан і подивитись, хто по який бік барикад перебуває. Було дуже холодно, ми з собою взяли термоси. Розпочалося протистояння між тітушками» і людьми, які перебували по периметру паркану ОДА, – ультрасами, «Правим сектором», активістами.

Кожен з нас прийшов під ОДА, аби підтримати київський Майдан і подивитись, хто по який бік барикад перебуває

Катерина Леонова

Я тільки починала розбиратися, хто є хто. І я пам’ятаю ці наївні сподівання: а давайте-но цим хлопцям, які стоять у міліцейській формі зі щитами, дамо чайочку і вони припинять робити те, що роблять. Ми підійшли, щось там почали говорити: як же ви можете, будьте з народом… Це було, певно, смішно, бо вони виконували накази й нічого змінювати не збирались.

Ближче до вечора на нас почали бігти хлопці з кийками. І це був перший шок: виявляється, влада країни бачить в нас загрозу, і цю загрозу треба знешкодити фізично... Я бігла по вулиці Старокозацькій і розуміла, що якщо не добіжу до Фабра, може, вже не зможу бігати. Пізніше ми почали отримувати інформацію, що краще ховатись по дворах або взагалі йти додому. В районі парку Глоби ми бачили, як правоохоронці робили «черепаху», бачили закривавлених людей. Ангели-охоронці, певно, вберегли нас із дівчатами від побиття.

Під час відзначення 5-річчя подій під ОДА, 2019 рік

Під час відзначення 5-річчя подій під ОДА, 2019 рік

А потім ми створили громадське об’єднання «Сестринська сотня», ініціаторами акцій були дівчата. Була акція протесту під 34-м телеканалом , потім – ще кілька, зокрема «Інструмент свободи». Ці акції були реакцією на побиття людей.

Майдан – це виток в еволюції мислення людей, який показав нам, що кожен сам по собі щось може змінити, але якщо ми збираємось разом, то виходить більш дієво. Але я розумію, що нинішня влада проаналізувала цей досвід і зараз би Революція гідності не спрацювала б так, як тоді. Ці події, а також події війни, змінили нас – ми стали більш розумними, злими, цинічними», – сказала Катерина Леонова.

Цілився в камеру, але влучив цеглиною у скроню – Марина Давидова

Марина Давидова була серед тих журналістів, які висвітлювали акції Євромайдану в Дніпрі не за завданням редакції, а за покликом серця. Для неї, розповідає, Революція гідності почалася несподівано – з розчарування.

Під ДніпроОДА 26 січня 2014 року

Під ДніпроОДА 26 січня 2014 року

«Не згадаю вже точно число, коли в соцмережах пролунав заклик виходити о 18:00 на центральні площі міст, щоб підтримати київських протестувальників. Для Дніпра була зазначена локація – площа Леніна. Я прийшла фіксувати історичну подію, а от історична подія не прийшла. Я стояла сама, одна під тим пам’ятником і хотілось провалитися під землю від сорому.

Зрештою зібрались люди, і вони були саме такими, як я їх уявляла, – класними,  сильними, натхненними і націленими на перемогу

Марина Давидова

Врятували наступні вихідні, коли на Європейській площі зрештою зібрались люди, і вони були саме такими, як я їх уявляла, – класними, сильними, натхненними і націленими на перемогу. Я отримувала щире задоволення, приходячи щовечора на акції Євромайдану пофотографувати, але називати себе євромайданівкою чи то революціонеркою не спішила.

Усе змінилось в ніч побиття студентів. Я побачила на відео знайомих журналістів з роз’юшеними обличчями, уявила свого сина на місці хлопчини, яким «Беркут» грав в футбол по асфальту Хрещатика і дороги назад вже не було. Мене охрестили «фотооком Майдану», адже з того дня я не спізнилась на жодну акцію, деякі допомагала готувати, постійно моталась в Київ і висипалась тільки в столичному експресі.

І так вийшло, що ввечері 25 січня заявка на проведення масового заходу була написана моєю рукою. Підписувала, правда, не я, але в прокуратури потім все одно були питання.

Насправді сенсу захоплення адмінбудівель я не розуміла як тоді, так і донині. Як і сенсу тримати в них оборону не на життя, а на смерть? Символічно? Так. Але то всього лише поверхи і кабінети, влада та повноваження до них в комплекті не ідуть… Але сталося те, що сталося. Під ОДА залили ковзанку, набудували барикади зі снігу, спустили з ланцюгів «тітушок» і далі то було вже не зупинити.

Марина Давидова, 2014 рік

Марина Давидова, 2014 рік

Перший удар кийком прийшовся по руках. Я, як і багато представників преси, видерлась на паркан і фільмувала те, що відбувається у дворі ОДА. Бейдж з величезним написом «ПРЕСА» я чомусь придумала тримати зубами. З тим же успіхом можна було намалювати собі на лобі мішень. Били цілеспрямовано, намагаючись пошкодити техніку. Наступний «захисник цитаделі» цілився також в камеру, але влучив цеглиною у скроню. Голова в мене, на щастя, міцніша за японську оптику, тож обійшлось без втрат.

Іншим, правда, пощастило менше. Вже ближче до ночі кількість протестувальників критично зменшилась і «тітушки» зважились на вирішальний напад. Озброєні кийками та битами, вони погнали городян в бік парку імені Лазаря Глоби, приділяючи «особливу увагу» журналістам. Я побачила, як падає оператор в розпізнавальному жилеті і на нього налітає чорна свора. Потім з’ясувалось, що це чоловік моєї сестри і в нього стріляли з травматичної зброї. Бачити кров близької людини на світлинах новинних ресурсів – це сильне враження, я вам скажу.

У якийсь момент дуже гостро відкрилось розуміння: або ми, або вони. Якщо переможуть владні сили – жити в цій країні нам не дадуть… Ну, власне, вибору в нас як такого й не було», – зазначає Марина Давидова.

Ми замінили каструлі на кевларові шоломи – Степан Клімов

Степан Клімов пройшов Майдан із фотокамерою в руках. Багатьом запам’ятався високий чоловік у будівельній касці, розписаній петриківкою, і незмінним фотоапаратом в руках. Фотографував і того дня. Пізніше він став учасником бойових дій на Донбасі, служив командиром взводу бронетанкової бригади, знімав на передовій.

«Мої спогади про зиму 14-го у Дніпрі мало відповідають масштабу подій, що відбувалися. Але ж і мої спогади, як учасника російсько-української війни, мало відповідають масштабу і трагізму ситуації. В обох випадках я отримав унікальний досвід і друзів. У обох випадках я опинився у виграші: маю перед очима калібровані приклади свободи і волі, мужності і жертовності...

Багато чого взимку 14-го було для мене новим: що росіяни нам не друзі, що дух у наших націй різний. Тоді я відчував це через піднесення українського духу. Тепер час пройшов і ці речі мене не дивують: росіяни відкрито вбивають нас, загарбали Крим і Донбас, вони завзято цькують нас зі своєї «великороської дзвіниці». Маючи такий досвід за плечима та згадуючи події зими 14-го в Дніпрі, не можу втриматися від порівняння того, якою була наша боротьба. Ми пройшли довгий шлях і замінили каструлі на кевларові шоломи. Вони лише тепер взяли в руки туалетні йоршики.

26 січня 2014 року, озброєний фотоапаратом, я був свідком того, як звичайні городяни помножили на нуль тодішню владу

Степан Клімов

Тоді ми йшли в ДніпроОДА, щоб отримати відповіді на прямі питання. Сьогодні вони стають на коліна перед своїм ОМОНом. Не можу такого уявити ані в Києві, ані в Дніпрі…

26 січня 2014 року, озброєний фотоапаратом, я був свідком того, як звичайні городяни помножили на нуль тодішню владу. За рік після тих подій вже озброєний автоматом, був свідком того, як українське ополчення в лавах ЗСУ множило на нуль російську спецуру.

Тези, які на початку 14-го були для мене новими, тепер стали моїми твердими переконаннями… Щасливий бути серед учасників тих подій», – поділився спогадами Степан Клімов.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...