App Store Google Play

Глибинні течії

7 Січня 10:00
Глибинні течії

Як розвиватиметься політична ситуація у 2021 році, а тим паче якою буде диспозиція напередодні прийдешніх парламентських та президентських виборів — спрогнозувати складно, а то й узагалі неможливо. Однак певні тенденції, котрі змінюють суспільно-політичний рельєф країни, намітились уже цьогоріч. І схоже, що наступного року вони лише посилюватимуться, визначаючи межі можливостей для різних політичних таборів.

Передовсім цього року стало зрозуміло, що підтримка Володимира Зеленського і «Слуги народу» більшістю громадян, здобута 2019 року, остаточно і, скоріш за все, безповоротно відійшла у минуле. Баланс довіри до влади похитнувся ще минулої осені. Вже у листопаді 2019-го довіра до Верховної Ради, контрольованої «монобільшістю», а також до уряду опустилась до від’ємних показників, а рівень підтримки президента скоротився більш ніж удвічі (із 66 до 32 пунктів). У лютому ситуація вперше наблизилась до критичних показників, коли баланс довіри до Зеленського впав до 11 пунктів. Тоді ситуацію дещо поліпшила відставка Кабміну, але загальну тенденцію переломити не вдалося. 2020 рік Володимир Зеленський закінчив із від’ємним балансом довіри у –34%, прем’єр-міністр Денис Шмигаль — у –57%, голова Верховної Ради Дмитро Разумков — у –17% (Центр Разумкова, 2019–2020). І за цими цифрами стоїть дещо більше, ніж просто розчарування виборців.

Протягом 2020 року до української політики поверталася роздратована більшість — та сама, котра торік позбавила влади Петра Порошенка (див. Тиждень № 14/2019). Своїм успіхом команда Зеленського завдячувала тим, що їй вдалося стати виразником цього роздратування, залишивши поза увагою позитивну частину власної  про­грами. Але видовищна війна проти Порошенка, котра забезпечила перемогу Зеленському-опозиціонеру, не надто допомогла Зеленському-президенту. У тому, що події в країні розвиваються у неправильному напрямку, нині впевнені 67% громадян — важко уявити, яку історію успіху має показати влада, аби переконати суспільство у зворотному (Центр Разумкова). Саме ця роздратована більшість і стане електоральним резервом для всіх опозиційних сил — і тих, котрі зараз представлені у парламенті, і тих, які претендуватимуть на входження (чи повернення) до вищої ліги української політики.

Крім того, в найближчі роки слід очікувати ідеологічної поляризації політичного процесу. Минулорічний успіх команди Зеленського значною мірою ґрунтувався ще й на тому, що вони апелювали до транзитного електорату — тієї частини виборців, котра чітко не співвідносить себе з жодним ідеологічно вмотивованим табором: ані патріотичним, ані проросійським. Перед виборами команда Зеленського всіляко уникала ідеологічних питань, виносячи їх «за дужки». Завдяки цьому вони могли працювати на якнайширшому електоральному полі, не протиставляючись жодному із протилежних таборів. Потім новообрана влада спробувала перетворити власну ідеологічну амбівалентність на політичну позицію, оголосивши спочатку про своє лібертаріанство, а потім — про центризм. Це далеко не перша спроба українських політиків запропонувати суспільству «третій шлях», але досягти практичних успіхів не вдавалося ще нікому. Те, що більшість українських партій — як проросійських так і патріотичних — є за своєю природою олігархічними проєктами (причому часто проєктами-одноденками), не скасовує того факту, що за ідеологічним розколом стоїть об’єктивна дійсність. В основі цього розколу лежить боротьба двох парадигм існування України: як незалежної європейської держави і як квазідержавного придатку Росії.

Суть електорального транзиту полягає у русі амбівалентного виборця до того чи іншого полюсу ідеологічних координат. За це й ведеться змагання між проросійським та патріотичним  таборами. В даному випадку це змагання двох опозиційних наративів. Інтуїція команди Зеленського (чи її раціональний розрахунок) підказувала інший шлях — сформувати власний серединний наратив, але далі генерування мемів на кшталт «какая разніца» справа не пішла (див. Тиждень № 50/2020). Слабке місце розрахунків президентських політтехнологів полягало в тому, що вони переплутали тактику зі стратегією. Байдужість до ідеології спрацювала навесні 2019 року, коли бажанням № 1 для роздратованої більшості було усунення чинної влади. Але цей консенсус був суто ситуативним: щойно владу «перезавантажили», від неї стали вимагати визначеності — зокрема й у ідеологічних питаннях.

І тут вже йдеться не про те, що «Європейська солідарність» і «Опозиційна платформа — За життя» знов «розсварюють» країну, котру Зеленський нібито «зшив» у 2019-му. Це значить, що суспільство повертається до свого звичного порядку денного, і ніша для «центризму» там досить вузька. Схоже, що у 2021 році ця тенденція розкриється на повну силу. Впродовж цього року влада зробила чимало неоковирних, а то й відверто деструктивних кроків — починаючи з урізання бюджетних видатків на національно-культурну роботу і закінчуючи скандальним призначенням Сергія Шкарлета очільником Міністерства освіти і науки. Не кажучи вже про видачу «беркутів» на обмін та решту прецедентів, котрі стосуються пошуків «діалогу» з Росією. Ідеологічних тригерів Зеленський зачепив вже більш ніж досить, але попереду ще багато всього. Достатньо пригадати, що у 2021 році вступають в силу штрафи за порушення мовного законодавства, що стане для влади серйозним політичним випробуванням. Утім, судячи з курсу, якого влада дотримувалась протягом 2020 року, від своєї амбівалентності вона не відступить, а це лише активізуватиме опозицію. Бо ідеологічний порядок денний може мобілізувати транзитний електорат, а от «какая разніца» не мобілізує нікого.

Інше питання — чи вийде у опозиції мобілізувати молодь. 2024 року право голосу дістане так зване покоління Z — ті, хто народився у першій половині 2000-х. Міф про те, що молодий виборець є панацеєю від усіх політичних хвороб, не витримує перевірки практикою — так само, як минулого року не витримав міф про «нові обличчя». Проте молодь так чи інакше залишається серйозним електоральним ресурсом, до того ж скористатись ним стає дедалі складніше. Ще з перших років незалежності соціологи фіксують спад електоральної активності молоді. У 2014-му на вибори президента прийшло 46% молодих виборців, а у 2019-му — близько 40%. І не факт, що 2024 року тенденція зміниться сама собою. Утім, налагодити комунікацію з цим сегментом електорату не так уже й просто. Приміром, цьогоріч активно шукав вихід на молодь Віктор Медведчук. Фірмова риторика екс-регіоналів, орієнтована переважно на немолодих мешканців Донбасу, особливо молодь не зачіпає, тому до співпраці залучили блогера Анатолія Шарія, який навіть спробував створити власну партію. Експеримент виявився не надто вдалим: наприкінці 2020 року за «Партію Шарія» були готові проголосувати лише 2,5% українців (Центр Разумкова). Чи зможуть достукатись до покоління Z у проукраїнському таборі — питання відкрите.

Ще одним невикористаним ресурсом залишаються групи, котрі постають навколо спільних економічних інтересів. Йдеться насамперед про представників дрібного та середнього бізнесу, котрі наприкінці 2020 року стали чинити активний спротив урядовим ініціативам, що стосувалися протиепідемічних обмежень та боротьби з тіньовою економікою. На відміну від молоді, підприємців навряд чи можна зарахувати до пасивного електорату. Навпаки, в особі роздратованого бізнесу будь-який політичний табір міг би отримати ресурс набагато цінніший, ніж додаткові голоси. Проте український політикум ніколи не відзначався здатністю до продуктивної взаємодії з економічно вмотивованими групами. Звичайно, обіцянки посприяти бізнесу завжди були заледве не обов’язковою складовою передвиборчих програм, але впливової партії підприємців в Україні так і не з’явилося. Причому цьогорічні протести бізнесу, як і «податковий Майдан» 2010–2011 років, проукраїнська опозиція відкрито очолити не здатна.

Звичайно, політичний потенціал економічно вмотивованих протестів незрівнянно менший, ніж у тих, котрі починалися з політичних чи ідеологічних причин. Просто тому, що протести бізнесменів, шахтарів, пенсіонерів або «чорнобильців» не викликають солідарності решти суспільства і залишаються, по суті, «корпоративною» справою. Але це значить, що політикуму слід вчитись взаємодіяти з цими групами так само, як він поволі вчиться взаємодіяти з вуличними активістами, ветеранами, інтелігенцією тощо. Тим паче, що й тут ідеться не лише про те, чи вийде в опозиції скористатись їхнім політичним ресурсом, а й про те, хто саме ним скористається: проросійські сили чи патріотичні. Тому найгірше, що можуть зробити у патріотичному таборі — це витратити 2021 рік на споглядання, як падають рейтинги чинної влади. Безперечно, це видовище варте уваги, але набагато важливіше вчасно зорієнтуватись у глибинних течіях українського суспільства, аби прокласти власний курс у політичне майбутнє. 

Український Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...
У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...
В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...