App Store Google Play

Вмерти за життя

5 Січня 18:00
Вмерти за життя

За даними опитування Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ), станом на 2019 рік 84% українців вважали напади на громадських активістів серйозною проблемою, а 77% оцінювали їх як небезпеку. Водночас ні на місцевому, ні на регіональному рівнях не існує програм, які передбачають заходи безпеки для правозахисників. Частково такою можна вважати Національну стратегію у сфері прав людини (від 2015 року), оскільки вона опосередковано зачіпає питання створення сприятливих умов для активізму. Однак вона не працює. В Україні зберігається тенденція тиску на правозахисників. За червень–вересень 2020 року Асоціація українських моніторів дотримання прав людини (УМДПЛ) зафіксувала 27 окремих інцидентів перешкоджання діяльності активістів. Найбільше таких випадків відбулося в Києві, Одесі, Львові, Харкові та Харківській області, а також Запоріжжі.

Поки активісти борються проти вирубування лісів, незаконних забудов та корупції, держава не захищає їхні права. Дві найгучніші справи про напади на активістів — Катерину Гандзюк та Сергія Стерненка — ілюструють, як місцеві еліти не без допомоги правоохоронних органів можуть відібрати право на життя та самозахист.

Активістка Катерина Гандзюк померла 4 листопада 2018 року від хімічних опіків із ураженням 30–39% тіла. На Гандзюк скоїли напад та облили її сірчаною кислотою в липні 2018 року. За громадську діяльність 33-річній Каті довелося поплатитися життям.

Одразу ж після нападу на активістку її друзі та знайомі створили ініціативу «Хто замовив Катю Гандзюк?», яка пізніше стала рупором розслідування цієї справи. Як розповідає подруга Катерини Марина Хромих, яка також є однією з учасниць ініціативи, збором записів із камер спостереження, аналізом речовини, якою облили Гандзюк, та іншими першочерговими речами, які потрібно було зробити в перші дні після нападу, займалися саме знайомі активістки. Поліція, за словами Хромих, не змогла ні опитати свідків, ні створити фоторобот нападника.

«Перші три місяці справа перебувала в руках поліції — тобто тих, хто фактично були причетні до нападу, покривали замовників та допомагали Левіну (один із організаторів нападу. — Ред.) втекти з України», — говорить Марина Хромих.

Із перших днів діяльності ініціативи «Хто замовив Катю Гандзюк?» її учасники отримували багато погроз. Доходило і до пошкодження замків їхніх помешкань, і до стеження за ними. Марина Хромих розповідає, що спочатку ініціатива була безсуб’єктною, оскільки через погрози активістам було страшно розповідати, що вони причетні до неї.

Зараз погрози надходять уже не організаторам «Хто замовив Катю Гандзюк?», а свідкам та учасникам кримінальної херсонської групи. «Справа Каті — це справа регіональних феодалів, які просто не бачать берегів та яким відчуття безкарності затьмарило рештки здорового глузду». За даними дослідження фонду Демініціативи ім. Ілька Кучеріва, яке презентували організатори ініціативи, понад 80% опитаних зазначили, що покарання замовників вбивства Катерини Гандзюк є справою, важливою для них особисто. І саме увага суспільства, на думку Марини Хромих, тримає цю справу в публічному просторі та забезпечує результати у її просуванні.

У 2018 році на активіста Сергія Стерненка напали тричі. Третій напад завершився летально для одного з нападників. Того вечора Сергій разом зі своєю дівчиною повертались додому, біля під’їзду їх перестріли двоє невідомих. Одному вдалось втекти, другому, обороняючись, Сергій завдав ножових поранень, від яких той помер.

Звідтоді Сергій часто відвідує судові засідання, але у ролі не потерпілого, а обвинуваченого. Щойно обійнявши посаду Генеральної прокурорки України, Ірина Венедіктова заявила, що «підозра Стерненку буде в будь-якому разі». Так і сталось. Нині справа проти Сергія слухається в Приморському суді в Одесі. Як розповідає Сергій, наразі досліджують письмові докази, надані прокурором. За словами Стерненка, паралельно генпрокурорка Ірина Венедіктова намагається згорнути розслідування щодо нападу на активіста. «Зараз мою справу відправили в Одесу, але я навіть не знаю, в який орган досудового розслідування. Тому зараз намагаюсь це з’ясувати. Хоча я потерпілий у кримінальному провадженні, мені просто не надають інформації про те, який орган розслідує справу щодо нападу на мене», — розповідає Сергій.

Щодо нападів на Стерненка відкрито три кримінальні провадження, але, за словами самого Сергія, після зміни генерального прокурора їх доля йому невідома: «Я як потерпілий банально не можу отримати доступ до інформації про кримінальні провадження щодо нападів на мене. Офіс генпрокурора мене просто ігнорує. Я направив повторні клопотання з вимогою надавати мені інформацію, де зараз перебувають ті кримінальні провадження і чи їх хоча би ще не закрили».

Справа Стерненка про самозахист не поодинока, але точно одна з найгучніших за останній час. Судові засідання Сергій та його однодумці називають судилищами. Влітку під час таких «судилищ» сотні небайдужих стояли під стінами суду, висловлюючи таким чином свою підтримку активісту. Та попри докази адвокатів, численні експертизи та суспільний тиск, Сергія все ще намагаються посадити за те, що два роки тому він не дав себе вбити.

Ця справа є такою гучною не лише через протести небайдужих людей, а й тому, що право на захист повинен мати кожен громадянин України. І якщо в Стерненка його відберуть, можна буде вважати, що його відібрали у кожного українця.

Побили активіста Володимира Савченка. Журналістку Любов Величко цькують та погрожують їй за її розслідування про російські телеграм-канали. Головній редакторці руху «Чесно» Ірині Федорів на будинок встановили «меморіальну табличку». Учасникам акції «Не хочу жити на смітнику» поліція перешкоджала проводити мирну акцію. Соціологу та політичному діячу Аскаду Ашурбекову та активісту Славі Масонському підпалили автівки. Антикорупційному активісту Віталію Шабуніну — дім. Журналіста програми «Схеми» Михайла Ткача прослуховували. І це не повний список того, що відбувається в останні дні з активістами та медійниками в Україні. Такі люди, як вони — на вагу золота, особливо в країні з демократією, яка лише розвивається. Їх небагато, але вони фактично стають буфером між владою, криміналітетом, правоохоронними органами та пересічним населенням. Не буде громадських активістів — і просто не буде кому стати на захист звичайного громадянина. «Соціологічні дослідження свідчать про те, що довіра до волонтерів та правозахисників в українському суспільстві значно вища, ніж до уряду, суддів тощо. Тобто передовсім по захист і підтримку громадянин України піде якраз до них. Такі люди необхідні. Звичайно, громадянське суспільство не настільки сильне, щоб реформувати всю державу відразу, але попри це, як показує досвід, українське громадянське суспільство доволі впливове і дієве. І сумна статистика щодо нападів на активістів лише підтверджує те, що вони творять зміни.

Ризикуючи власним життям, вони продовжують простояти беззаконню та розбудовувати державу», — говорить проєктна менеджерка УГСПЛ та координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова.

Особливо сутужно активістам у маленьких містах, де всі про всіх знають. Коли місцеві «князі» обростають цілим почетом у вигляді правоохоронних органів, активіст фактично лишається сам-на-сам проти системи. Місцеві ж мешканці починають його цькувати. І побороти це суспільне упередження набагато складніше, ніж повалити умовного «князя». В Києві з цим простіше: є доступ до незалежних ЗМІ, дипломатичних місій та міжнародних організацій, але головне — до людей. Великі міста не лишають активістів наодинці з системою. Саме ця солідарність дозволяє сьогодні вимагати справедливого покарання вбивць Гандзюк та захищатися. Вона рятує життя. Але чому ми досі маємо відстоювати свої права? «Тому що у нас не реформовані правоохоронні органи. Там досі процвітає безкарність. Система потужна, і ця історія тягнеться довго. Ми живемо в країні неофеодалізму, тобто в країні, яка по вертикалі та горизонталі повністю просякнута неофеодальними відносинами. В кожному місті є свій «князьок», який обслуговується судами, чиновниками, криміналом, поліцією тощо. І у кожного «феодала» є свої «піддані». За умови потужного громадського тиску його можна змістити, притягнути до відповідальності. Але набагато складніше працювати зі свідомістю громадян, схильних до патерналістичного світогляду, які живуть за принципом «моя хата скраю» та цькують борців за справедливість. Фактично вони створюють правозахисникам образ місцевих божевільних. Хоча насправді божевільні вони самі, адже живуть у цьому світі беззаконня і готові обслуговувати своїх феодалів», — продовжує Ольга Решетилова.

Держава може надавати охорону, але вибірково. Сергій Стерненко чотири рази просив про надання йому державної охорони — і отримував відмови. На Віталія Устименка напали, коли він був під наглядом охорони. Суддю-викривачку Ларису Гольник охорона на машині мала відвозити та забирати з роботи, але автівка виявилась несправною. Під двері правозахисника Романа Лихачова невідомі притягли хрест, вінок та сокиру із запискою з погрозами — після цього держава видала йому шолом та бронежилет. Система захисту активістів не працює. Зараз розробляються дві стратегії з захисту прав людини та підтримки громадянського суспільства, але це формальні кроки. Ми можемо написати та прийняти ідеальні закони, але це не призведе до результату, якщо на практиці їх ніхто не виконуватиме. Тільки громадський тиск і резонанс може призвести до ефективних дій. Та й то не завжди або лише на певний період.

Що з цим робити? Об’єднуватися, знайомитися та солідаризуватися. Традиційно в Україні студентська молодь є рушієм багатьох змін — від Революції на граніті до Революції Гідності. В цій боротьбі народжується нове покоління молоді. «Якраз у процесі студентського самоврядування відбувається народження та загартування справжніх громадських лідерів. Більшість із тих, хто зараз займається громадською діяльністю, вийшла саме з таких університетських рухів. Це перші кроки до висловлення власної позиції. До того ж обмін досвідом між студентами різних університетів породжує внутрішню інтеграцію — розуміння та підтримку одне одного. Формування цих горизонтальних зв’язків важливе в наші часи. Після нападу на Катерину Гандзюк вся Україна питала «Хто замовив Катю Гандзюк?», тому що її багато хто знав. Максимально закладений соціальний капітал забезпечує підтримку на майбутнє. Вберегти від подальшої небезпеки може також публічність. Коли ти закриваєшся, боїшся, ті, хто чинять тиск, не зупинятимуться», — каже Ольга Решетилова.

Катерина Гандзюк та Сергій Стерненко — це молоді люди, які взяли на себе відповідальність за те, що відбувається в Україні. Що можуть зробити інші? Марина Хромих вважає, що молодь відповідальна за своє життя та оточення, як і люди старшого віку. «Неважливо, скільки тобі років. Важливо, ЩО ти робиш для того, аби цей світ був кращим, а твоє існування в ньому мало значення». За словами Марини, кожен за бажання може допомогти активістам — все залежить від можливостей. «Найпростіше, що можна зробити — приходити на акції. А взагалі варто самостійно звертати увагу на будь-що, що не влаштовує в своєму місті чи громаді, шукати однодумців і змінювати це».

Участь у соціальних та політичних процесах країни є надзвичайно важливою. Ходити на акції, висловлювати підтримку активістам, не мовчати, виявляти свою громадянську позицію та брати участь у голосуванні — необхідно. Це і є відповідальність за свою країну та її майбутнє. 

Український Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...