App Store Google Play

Герої проти орденів

29.11.2020 10:00
Герої проти орденів

Українські режисери, автори фільмів, які зібрали чимало міжнародних премій, Валентин Васянович та Ірина Цілик відмовилися від державних нагород в Україні. Про що це свідчить?

Останній листопад цього десятиліття окремо прославив у країні двох українців. Славу вони здобули на території, яку вже встигли освоїти і навіть завоювати. Йдеться про культуру, конкретніше — кіно. А наші герої — режисери Валентин Васянович та Ірина Цілик.

Очікуване питання: як таке може бути? Адже обидва вже зібрали завдяки своїм фільмам — Атлантида і Земля блакитна, ніби апельсин відповідно — солідну колекцію нагород на престижних міжнародних майданчиках. Невже в Україні все настільки погано з розвитком і сприйняттям культури, що потрібно комусь щось спеціально доводити, підтверджуючи, так би мовити, свою легітимність як творця.

Васянович і Цілик знайшли дієвий спосіб не тільки довести, але і підтвердити: з культурою у нас все добре. Якщо говорити про неї не в контексті вічного недофінансування і неуваги з боку держави. Обидва режисери застосували до культурного процесу метод, який у математиці називається доведення від супротивного.

Працює це так: щоб обґрунтувати свою спроможність і успішність як творчої одиниці, потрібно відмовитися від нагороди за заслуги на цій ниві. Й тоді отримуєш більше оплесків, респектів і слів поваги, ніж якби взяв очевидно заслужену нагороду із вдячністю. Валентин Васянович відмовився від ордена За заслуги третього ступеня, а Ірина Цілик — від звання заслуженої діячки мистецтв.

Обох нагородили до Всеукраїнського дня працівників культури, який відзначається у листопаді. Тоді ж вийшла в український прокат знаменита Атлантида, а тепер готується до великих екранів і Земля блакитна…, її авторка, до речі, ще й відзначає день народження. Як бачите, зійшлося і перетнулися багато ліній. Нагороди могли стати яскравою точкою перетину, чудовий happy end як для кіношників.

Але в Україні, як виявилося, брати нагороду з рук нехай не особисто голови держави Володимира Зеленського, а від чинної влади як інституту — не найкращий фінал історії успіху. Навпаки, є люди, для яких прийняти заслужене не з тих рук означає піти проти совісті й зіпсувати біографію. Публічна відмова в нашому випадку — форма індивідуального протесту. Який на виході виявився сильнішим і дієвішим за протест умовно масовий. Наприклад, кілька сотень людей під стінами Офісу президента, Верховної Ради, Конституційного суду і навіть кілька тисяч — на Майдані.

Фокус такого протесту в тому, що влада або окремі її представники зі всім її бажанням не зможуть пояснити акцію підступами політичних опонентів. Своєю відмовою від звань і нагород громадяни не послали владу в нокаут. Вони вліпили публічного дзвінкого ляпаса, що завжди болючіше і вже точно відчутніше. Однак мало хто поки звертає увагу, що відмова від регалій, які дають громадянину якийсь сертифікат дуже важливої державної персони, — тренд останнього десятиліття в Україні.

Розпочавшись як форма протесту естетичного, індивідуального, він поступово виріс до акту незгоди з політикою тих, хто у владі. У березні 2011 року від Національної премії імені Тараса Шевченка відмовляється письменник Василь Шкляр. Причина — незгода з персоною Дмитра Табачника у кріслі міністра освіти. Табачник раніше звинуватив роман Шкляра Чорний ворон, який претендував на премію, в антисемітизмі. Але проблема в тому, що якби не було Табачника, письменник узяв би премію з рук Віктора Януковича. З його персоною у кріслі президента України автор якісних і популярних книг патріотичного змісту на той момент був буцімто згоден. Вже за рік, у травні 2012-го, письменник Анатолій Дімаров відмовився брати орден Ярослава Мудрого, бо нагорода — з рук Януковича. Ще через два роки з тієї ж причини відмовився від того ж ордена патріарх Філарет. А в 2018-му Олександр Усик не захотів стати Героєм України, оскільки ініціатива йшла від тодішньої влади, з якою боксер досі багато в чому розходиться у поглядах.

Пропоную не обговорювати персоналії. Натомість запрошую до розмови, а краще — до роздумів про те, чим були і є державні нагороди в сучасній Україні. За радянських часів вони означали визнання лояльності нагородженого до влади, читай — комуністичного режиму. Водночас гарантували матеріальні блага — хорошу квартиру, непогану зарплату і пенсію. Сьогодні таких гарантій немає. І єдине необхідне самим нагородженим — щоб їм не заважали працювати, в даному разі — творити, створювати культурний продукт. Без цих гарантій нагорода виглядає як намагання підкупу творця владою. А відмова в кожному разі — вотум недовіри їй.

Новое Время

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...
У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...
В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...