App Store Google Play

Без руля. Держвлада епохи Зе: "акціонери Президента", друзі з Кварталу, російські впливи та Аваков

25 Вересня 10:00
Без руля. Держвлада епохи Зе: "акціонери Президента", друзі з Кварталу, російські впливи та Аваков

Патріотична частина українського суспільства часто розглядає дії влади як реалізацію підступного плану Росії з поступового підведення України до капітуляції. Як не дивно, це скоріш оптимістичний погляд. Адже плану можна опиратися. «Колабораціоністів» – позбавити посад і впливу.

Все значно гірше: держава занурюється в хаос, механізми державної влади все більше розвалюються під впливом постійної боротьби “інвесторів” поточного президента. Реставрація державних інституцій – на перший погляд менш героїчне, але значно амбітніше завдання.

Ще рік тому багатьом оптимістам здавалося, що змінилися ключова характеристика системи влади в Україні – наявність багатьох центрів впливу, що конкурують між собою. Песимісти теж боялися концентрації влади в руках Зеленського, який все своє життя прожив у бульбашці російської поп-культури.

Ця конкуренція, яка, здавалося, пішла в минуле, з одного боку, ускладнювала формування авторитарного режиму, з іншого – ефективно гальмувала реформи. (Детальніше про це читайте тут).

Разюча перемога Зеленського на президентських виборах, розпуск Верховної Ради і формування «монобільшості», яка запрацювала в «турборежимі», теоретично дозволяла «знести» практично будь-які політичні перешкоди планам влади.

Втім, гора народила мишу. Було багато скандалів і звинувачень, регулярні кадрові «чистки», але дуже мало будь-яких реальних зрушень.

Для порівняння – за той час, поки Володимир Зеленський перебуває на посаді (рік і понад три місяці), Віктор Янукович вже встиг підписати Харківські домовленості, які легітимізували перебування Чорноморського флоту Росії у Криму до 2042 року, та забезпечив повернення розширених прав глави держави часів Кучми.

Утриматись на гребені політичної хвилі

Звісно, таку ситуацію можна пояснити консолідованим опором «активної меншості» чи зростанням фінансової залежності України від Заходу, а відтак і його впливу на владу. Безперечно, відповідні чинники відіграли свою роль.

Втім, головне, як видається – це сама природа української влади, зокрема й за часів Зеленського, як «акціонерного товариства» на чолі з олігархами. (Детальніше про це читайте в наші статті: Епоха Зеленського – це звичайний кучмізм)

За минулий рік трохи «розмилася» «частка акцій» Коломойського. На місцевих виборах він підтримує вже не команду «Зе», а просуває власний проєкт «За майбутнє». Натомість, вкотре домовився з новою владою найбагатший українець Рінат Ахметов.

Показово, що як і на початку російської агресії в 2014, саме до українських олігархів як до останньої «управлінської інстанції» звернулися навесні, коли комплексна криза, пов’язана з COVID-19, здавалося, загрожувала соціальним колапсом. Втім, як і в 2014, олігархи, переконавшись, що негайна катастрофа не загрожує, швидко повернулися до власних приватних справ.

Тож на відміну від Януковича, який ослаблював олігархічну систему з метою формування консолідованого авторитаризму, команда Зеленського діє в її усталених рамках. Процес врахування важливих інтересів впливових людей обмежує різкі рухи.

Чітке бачення напрямів реагування на посталі перед Україною виклики відсутні. Більше того, нинішня влада нічим не відрізняється від попередньої в практично повному ігноруванні «завтра» на користь «тут і тепер». Тобто, головне загасити «пожежу» зараз– навіть якщо це викличне серйозні проблеми в майбутньому.

Тож рішення влади визначаються, крім приватних інтересів членів команди та «акціонерів», необхідністю реагувати на «найгарячіші» проблеми. Ну і, звісно, імперативом збереження «основного капіталу», на якому тримається вся владна конструкція – рейтингу Зеленського.

Серйозні виклики для команди Зеленського становить кадровий потенціал. Це було «слабким місцем» навіть значно досвідченішого Петра Порошенка. В Україні немає класичних партій, які виховують і зберігають кадри. Тому новообрані президенти призначають тих, кого знають і кому довіряють: від друзів до бізнес-партнерів, бо інших просто немає.

А стрімкий злет до вершин влади більшості довірених осіб глави держави, які прийшли нізвідки – або із КВНу, як в останньому випадку – та повзуча деградація державних інститутів, яка триває чи не з часів пізнього Кучми, серйозно обмежують можливості реалізації ухвалених рішень.

Обмежена лава запасних обумовила потребу широкого залучення «нових облич» для «закриття» всіх вакансій. Але Зеленський не бачить напрямів змін – відповідно, приваблені можливістю посісти високу посаду претенденти скоріше самі пропонували те, що, як вони вважали, може сподобатись «замовнику», ніж отримували інструкції.

Зі зрозумілих причин, у кращому випадку (якщо «ентузіасти» не йшли у владу виключно для заробітку), відбувалися «відомчі» покращення, ефективність яких обмежувалася системними проблемами. Ці покращення більш ніж перекривалися «відкочуванням назад» у відомствах-сусідах.

«Хороший поганий приклад» – Міністерство охорони здоров’я. Там із серпня 2019 року змінилося вже три міністри, виникло кілька корупційних скандалів, не кажучи вже про адміністративно провалене реагування на виклик COVID-19.

Справу ускладнюють внутрішні конфлікти у владі. Витоки інформації для удару по «соратниках-конкурентах», такі як «плівки Єрмака» аж ніяк не виглядають роботою опозиціонерів.

Перевагою для виживання у цих конфліктах, зі зрозумілих причин, є довіра президента. А більше цієї довіри, зі зрозумілих причин, мають давні друзі. Ті, хто співпрацював із Володимиром Зеленським ще за часів його творчої, а не політичної кар’єри, “жив на орендованій квартирі із Вовою в Москві й пропонував замовникам сценарії”, – образно кажучи. Такі як той же Андрій Єрмак, очільник СБУ Геннадій Баканов чи перший помічник глави держави Сергій Шефір.

Звісно, є й приклади «виживання» серед політиків, які приєдналися до «команди переможців» на етапі президентської компанії, як от голова Верховної Ради Дмитро Разумков чи лідер фракції «Слуга народу» Давид Арахамія.

Прикметно й те, що обоє працюють у парламенті. З одного боку, Верховна Рада дещо відділена від повсякденних викликів реальності, які постають перед органами виконавчої влади. З іншого – конституційна автономія парламенту, попри його підконтрольність, служить додатковим запобіжником від спроб кадрових перестановок.

Втім, із усіма проблемами владної конструкції можна було б «жити», якби не стан перманентної кризи країни з розладнаними інституціями, на яку тисне потужний зовнішній противник.

Перемога Зеленського була насамперед перемогою технології, а не політики. Відповідно, зусилля, спрямовані на збереження підтримки президента, мають більшою мірою політтехнологічний, ніж власне політичний характер. Зеленський не ухвалює рішень, які знаходять підтримку у більшості громадян, як це робив би класичний популіст – як, наприклад, угорський прем'єр Віктор Орбан. Натомість Зеленському різними методами приписуються успіхи, до яких він не має стосунку, а відповідальними за поразки чи скандали призначаються високопоставлені «цапи-відбувайли».

Примітивно? Може й так. Але поки що це більш-менш працює. Навіть на тлі завищених очікувань і реальних соціальних, економічних та політичних проблем Зеленський залишається найпопулярнішим українським політиком.

Але будь-які політичні технології мають «вбудоване обмеження». Як майстерно не переконуй, що президент чудовий, реальність гаманця і холодильника знову й знову нагадує про себе.

Крім того, «призначення винних» підриває майбутнє владної конструкції «Слуг народу». Якщо ти знаєш, що на тебе «навішають всіх собак», і ніхто не гарантує можливості реалізувати навіть сакраментальні «100 днів на посаді», то задля чого спалювати свій політичний капітал?

Тим паче, є серйозний ризик того, що в майбутньому відповідний запис у резюме може стати «чорною міткою». Такою самою, як – попри помітний лібералізм нинішньої команди в цьому питанні – праця на провідних посадах у часи Віктора Януковича. Відповідь на запитання «для чого йти у владу за таких умов», звісно, існує. Але ця відповідь явно не про реформи. І чому за цих умов Зеленський скаржиться на кадровий голод? Дивно, правда?

Тож усі зусилля команди Зеленського – по суті, про те, щоб не дати «ріжку морозива» рейтингу відвалитися «великим шматком». Але проти поступового «танення» вони безсилі. Вже зараз президенту не довіряють більше українців, ніж довіряють. Причин, щоб тенденція змінилася, наразі не видно.

«Вічний міліціонер»

Становий хребет і візуально помітна сила держави – насамперед, силові структури. Попри підвищення ролі армії через агресію Росії і, відповідно, її авторитету в суспільстві, можна констатувати, що ЗСУ наразі не стали самостійним політичним гравцем.

Натомість повноваження органів системи МВС, до якої входить не лише поліція, але й Нацгвардія, прикордонники, міграційна служба, служба з надзвичайних ситуацій, забезпечують можливість легального застосування сили в політичних конфліктах та збору чутливої інформації. У цій системі не лише витрачається значна частка бюджетних грошей, але й протікають потужні «тіньові фінансові потоки».

Усі ці чинники дозволяють не дивуватися тому, що чинний міністр внутрішніх справ залишається при своїй посаді вже при третьому главі держави, якщо рахувати виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова.

За цей час міністр забезпечив, з одного боку, певний рівень контролю над очолюваною «корпорацією», з іншого – намагається реально представляти її інтереси. Це, а також «кадровий голод» нової команди дозволило йому зберегти свою посаду у «найвищий час» Зеленського, після отримання контролю новообраним главою держави над парламентом, а відтак і урядом.

Авакову вдалося навіть відбити спробу команди президента ослабити МВС, вивівши з підпорядкування міністерства «другу армію» – Національну гвардію, яка має власні танки та артилерію.

Міністр поєднує використання як адміністративних механізмів, так і політичних домовленостей. Часто говорять про зв’язки Авакова як із праворадикалами з Національного корпусу, так і зі «зручними» правозахисниками.

Втім, крім послідовних зусиль міністра внутрішніх справ, спрямованих на розширення повноважень підвідомчих йому органів, його політика досить гнучка. Від нього можна почути й жорсткі заяви про захист суверенітету України, і соціально-популістські ідеї в часи карантину. З іншого боку, саме з відомством Авакова пов’язане «розкриття» вбивства журналіста Павла Шеремета, яке багатьма розглядається як спроба залякати волонтерів-патріотів.

У будь-якому разі, міністр внутрішніх справ, як і інші представники влади, працює переважно у парадигмі «день простояти та ніч протриматися». Втім, він має на те серйозні причини. Адже голосів у Раді, які б блокували його відставку, він не має. А багаторічна політична відповідальність за вітчизняну правоохоронну систему, функціонування якої, м’яко кажучи, не ідеальне і породжує регулярні скандали, зробило Арсена Борисовича не надто популярною фігурою. Рейтинг недовіри у 70% – «Ахіллесова п’ята» міністра.

І у політичних конкурентів, і у тимчасових союзників завжди існуватиме спокуса врятуватися самим, «пожертвувавши» очільником правоохоронців.

«Феодальні уділи»

Попри безперечно високий вплив міністра на систему органів, підзвітних МВС, було б помилкою вважати їх певним «монолітом». Ці органи дещо більш консолідовані в порівнянні з системою влади в цілому, втім, вони мають чимало де-факто автономних менших центрів ухвалення рішень.

Місцеві правоохоронці часто більш уважно прислухаються до впливових у регіоні людей, ніж до далеких київських начальників.

Ну, а в решті державних органів часта зміна керівництва, організаційні зміни, пов’язані з перетворенням міністерств, ще більш ускладнюють їхню роботу. Вакуум на рівні політичних вказівок часто заповнюється корупційними інтересами.

1.png

Фактично, всі органи публічної влади розпадаються на систему «феодальних уділів». На відміну від класичного феодалізму, йдеться не стільки про «тримання» певної території (хоча часто трапляється й таке), скільки про «приватизацію» владних функцій.

Тож головним для сучасного «феодалізму», який властивий далеко не лише Україні, є використання публічних ресурсів у власних цілях, «продаж» владних повноважень. Ну і, звісно, відносини в системі влади засновані не стільки на формальних повноваженнях, скільки на обміні «протекції впливових людей» на «службу» чи «виплати» – подібно до стосунків сюзеренів та васалів давніх часів.

Водночас, на відміну від графів, герцогів та баронів Середньовіччя, нестабільність становища «смотрящих» та чиновників не створює для них стимулів дбати про майбутнє «власних володінь». Натомість раціональною поведінкою є «максимізація виручки», адже твій «політичний дах» може у будь-яку мить щезнути. Відповідну тенденцію загострюють часті кадрові перестановки останнього часу.

Ну, а «корупційні» гроші – це створені чи, принаймні, невирішені проблеми для пересічних громадян, які винуватять у них не невідомого їм «заступника начальника департаменту», а, звісно, президента. І «танення рейтингу» глави держави прискорюється.

Трохи інша ситуація на місцевому рівні, де на органи місцевого самоврядування впливають виборці. Але у великих містах, розвиток чи проблеми яких спроможні справити вплив на суспільство в цілому, політтехнології як засіб утримання влади – ефективніші й дешевші, ніж сподівання на вдячність за розбудову міської інфраструктури.

Російські впливи: додаткова загроза

Ситуація «феодальної вольниці» – хороше середовище для операцій росіян із просування своїх інтересів. Адже що-що, а гроші чи засоби для їх заробляння вони запропонувати можуть.

Крім того, для «феодала» важлива корисність партнера, а не його минуле, погляди й імідж. Далеко не всі з тих, хто співпрацює, приміром, із колишнім заступником глави Адміністрації Віктора Януковича Андрієм Портновим, якого сайт Миротворець називає агентом Росії, поділяють його «контрреволюційні» погляди на Майдан. Просто вони вважають співпрацю з Портновим корисною для реалізації власних цілей і максималізації прибутків.

Не варто впадати і в параною. Більшість корисних для Росії дій чи заяв представників державної та місцевої влади – результат не виточених операцій ФСБ, а наслідок упереджень українських політиків і чиновників, результати внутрішньоукраїнських конфліктів та прагнень багатьох політичних сил експлуатувати проросійські сентименти (які принишкли, але нікуди не зникли з весни 2014). І далеко не всі «проросійські» залишилися на окупованих територіях чи навіть російськомовні.

Російську загрозу до певної міри послаблює те й, що «нео-феодалізм», дещо ослаблений одновладдям Путіна, процвітає й там. Російські відомства – зокрема, і в сфері «плаща і кинджала» – рішуче конкурують одне з одним. Досить наочним результатом їх конкуренції є «державний кордон» між «братніми народами ДНР і ЛНР».

Знову ж таки, співпраця з українськими «феодалами», з постійними торгами, зіткненнями амбіцій (достатньо подивитися на організаційну роздробленість проросійських сил) – ще те завдання.

Приміром, внесення Росією свого часу в санкційний список поряд із тодішніми спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм, головою «Нафтогазу» Андрієм Кобелєвим, начальником Генерального штабу Віктором Муженком чи Іриною Фаріон Вадима Новінського, Михайла Добкіна та Олександра Вілкула демонструє його складність. Навіть проросійські сили бачать себе хай партнерами, але молодшими – й не готові сліпо виконувати вказівки «старших товаришів». Вони намагатимуться дурити господаря і петляти перед ним, вдаючи класичних хохлів.

Знову ж таки, немає якогось «спеціального ефективного антиукраїнського державного механізму». Наші чиновники не здатні впровадити в життя більшість рішень – чи то Порошенка, чи то Зеленського.

Один із останніх дописів на сторінці того ж Портнова – про судову перемогу над … Державним бюро розслідувань, яке закрило одну зі справ, спрямованих проти Порошенка. Справу, звісно, відновлять. Але чи ефективним буде «слідство за примусом»?

Значно більші успіхи, порівняно з формуванням «системи тіньового контролю» над українським суспільством, Росія має в царині дезінформації, яка спрямована на сіяння конфліктів та делегітимацію самої ідеї української держави. Одним із пропагандистських прийомів є свідоме перебільшення потенціалу Росії, створення відчуття безнадійності опору її політиці. Небезпечно недооцінювати ворога. Але і його переоцінка також нічого хорошого не несе.

Що ж далі?

Запит на «злам системи», який виніс Зеленського на найвищу посаду, не задоволений. Але він нікуди не зник. А дисфункції «системи» лише наростають.

Місце України в світовому розподілі праці як постачальника зерна і чорних металів, «трохи приперченого» послугами IT – вирок «системі», який може стати й вироком державі.

Тож майбутньою владою стануть ті, хто зможе «осідлати» й спрямувати в бік бурхливого економічного зростання «мрію про покращення життя». Але втримаються вони, лише якщо зможуть стримати російську агресію, забезпечивши при цьому розвиток країни. Без останнього неможливо ні «покращення вже сьогодні», ні будь-коли.

Вирішення цих завдань, що самі по собі складні, потребуватиме створення інструментів як для їх розв’язання, так і для елементарного самозахисту влади від тих, чиї апетити вона муситиме обмежити. Відповідь проста – і це не "відосіки" й не телеканали, які формують свою викривлену реальність. Це – міцні державні інститути: кращого людство ще не придумало. Міцні – означає, що там працюють захищені від зовнішнього впливу, відносно добре оплачувані й відібрані за здібностями чиновники, котрі керуються в своїй діяльності при реалізації державницьких задач логікою власної установи. Це коли СБУ ловить шпигунів, а не контрабандистів і хабарників. При цьому, держустанови мають бути максимально вичищені від корупції завдяки прозорим конкурсам на посади й законодавству, яке усуває корупційні спокуси.

Втім, наразі потенційних «наступників Зеленського» на рівні політичних ідей, які б захопили 51% виборців, не видно.

Втім, можливо, «формула українського прориву» вже складається у чиїйсь світлій голові.

Тexty.org

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...
Події другої половини літа й початки осені наочно показали, що боротьба за Україну не припиняється і табір по той бік барикад готовий до наступу. Мова, зокрема йде про так званий "дніпровський референ...