App Store Google Play

Що для мови закон: чого можна досягнути завдяки мовній політиці і що можна втратити

28 Серпня 14:00
Що для мови закон: чого можна досягнути завдяки мовній політиці і що можна втратити

У нинішніх протестах у Білорусі впадає в око відсутність масового звучання білоруської мови. Білоруси не лише протестують переважно російською, але ще й під пісні радянського (нехай і з присмаком андеграунду) минулого. Їхні серця справді требуют перемен. Ось чи лише усвідомлюють білоруси, що ці зміни могли б відбуватися швидше й ефективніше, а початися значно раніше, якби у 1995 році держава офіційно не запровадила другою державною мовою російську.

Унаслідок такого рішення офіційна Білорусь за тридцять років послідовної мовної політики зросійщення досягла неймовірних показників: заселена переважно білорусами територія (відсоток українців, поляків, росіян та представників інших національностей відносно невеликий) послуговується російською. Рідна, корінна мова білорусів, перебуває десь на глибокій периферії. І йдеться передовсім про периферію світоглядну: сучасним білорусам складно повірити, що білоруською можна вільно послуговуватися у побуті, що вона може бути повноцінною мовою будь-якого професійного спілкування, що нею можна органічно перекладати світові стрічки, сучасні бестселери й добірний нон-фікшн.

Як це стосується перебігу білоруських протестів, а тим паче, мовного законодавства в Україні? А так. Насправді ми могли б отримати приблизно таку ж мовну ситуацію, якби ухвалили дещо інші рішення або виявили менше наполегливості. У питанні мовної політики варто пам’ятати, що, по-перше, мова — світоглядний цемент нації. В усі часи вона мала, має й матиме потужну єднальну силу.

Саме з цієї її властивості випливає “по-друге”: той, хто контролює мовне питання, отримує контроль над нацією (і фактично державою).

По-третє, коли спілкування відбувається однією з ворогом мовою, то ворогові не складно орудувати в тебе в тилу тихою сапою, не заморочуючись перекладами (згадаймо, скількох проросійських “ботів” в Україні спалив невдалий гугл-переклад, або ж пом’янемо горезвісний “поребрик”, який став лакмусовим папірцем російського вторгнення на схід України). Мова не лише єднає націю, але й вона є маркером поділу на “своїх” і “чужих”.

І зрештою, по-четверте, саме чинна мовна політика стає для нації або міцним фундаментом, або остаточним вироком.

На відміну від білоруської, українській мові поки що вдавалося виборювати своє місце під сонцем. У різні часи цей процес тривав з перемінним успіхом, але саме завдяки тому, що успіх був на українському боці, ми не просто вижили як народ і нація, але й спромоглися на незалежність, кілька національних революцій, захист державних кордонів, і навіть Томос і безвіз. І до всього цього мовне законодавство долучилося безпосередньо. З’ясуємо, як.

Українська мова як вияв сепаратизму: чому російський царат забороняв українську?

Навіть якщо ви ніколи не цікавилися історією української мови, все одно не могли не чути про Валуєвський циркуляр й Емський указ. Якщо ж бодай трохи цікавилися, то точно чули розтиражовану цифру — сто тридцять чотири заборони української мови. Насправді, за різними версіями, відповідно до того, що саме вважати забороною, за майже чотириста років таких заборон було від ста сімнадцяти до ста сімдесяти трьох. Чи не забагато уваги до мови, яка, як нас і нині намагаються переконати, не має значення? Бо вже одна лишень кількість заборон яскраво вказує, що “разніца, на каком язикє” таки є.

Суто теоретично, якщо мова не має значення, то не мали б значення ні Валуєвський циркуляр (1863), ні Емський указ (1876). Та й самих цих документів, певна річ, не мало б в такому разі бути. А вони не просто були: вони — вершечок величезного айсберга, який просто опинився на видноті. Заборон дрібних, повсякчасних було стільки, що їх вистачило б поставити хрест і на розвитку, і на бутті української мови.

Емський указ

Найцікавіше в цьому сонмі заборон, що саме заборонялося. Регулювання передовсім стосувалося освіти, щоб унеможливити передачу знань українською і, відповідно, формування нового україномовного освіченого покоління (на цьому ґрунті прогрес, новизна й розвиток мали автоматично асоціюватися з російською мовою). А також жорстко регулювалася мова віросповідання, адже у наскрізно релігійній громаді мова церковних відправ слугувала важливим інструментом впливу на громадську думку й свідомість.

Наприклад, 1720 року цар Петро І видав указ про заборону книгодрукування (фактично передачу знань) українською мовою, а також вилучення з усіх на той час вже надрукованих церковних книг українських текстів. Ну, і щоб двічі не вставати (і не мати клопотів з освітою як такою), 1763 р. російський царат, цього разу вже в особі Катерини ІІ, заборонив викладати українською в Києво-Могилянській академії. Не пас задніх у цьому питанні й Синод російської православної церкви: 1796 року він заборонив використовувати український буквар для викладання в церковних школах. Якщо врахувати, що нецерковних шкіл на той час годі було знайти, то йшлося фактично про неможливість навчитися читати українською як такою. Наслідки синодальної ухвали більш ніж очевидні: якщо мовою ніхто не читає й не пише, то й потреба друкувати книжки такою мовою відпадає сама собою. Ну, а мова, яка побутує лише в усній формі (без фіксації на письмі), то вже не мова, а говірка.

До речі, схожі заборони практикувалися не лише російським царатом: 1789 року побачило світ розпорядження Едукаційної (тобто освітньої) комісії польського Сейму про закриття всіх українських шкіл, а з 1817 року в усіх народних школах Західної України почали запроваджувати польську мову.

Таким чином, Валуєвський циркуляр (а згодом Емський указ) не були рішенням раптовим чи випадковим. Це результат багаторічної послідовної мовної політики, покликаної остаточно поховати українську мову, а разом із нею і думку про можливу незалежність України від Росії.

Варто вдуматися у такий факт: Валуєвський циркуляр (таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва) наказував призупинити видання низки книжок українською (за тогочасною термінологією, малоросійською) мовою на підставі того, що такі книжки стимулюють зростання в Україні сепаратистських настроїв. Простими словами: якщо українці друкуватимуть своєю мовою релігійну та навчальну літературу, то можуть додуматися вийти зі складу імперії. Цьому треба запобігти!

Запобігти цьому раз і назавжди мав Емський указ — розпорядження, яке у травні 1876 року, перебуваючи в німецькому місті Бад-Емсі, підписав російський імператор Олександр ІІ. За однією з версій, появу указу пришвидшив меморандум, який імператору надіслав російський держслужбовець (уродженець Пирятинського повіту Полтавської губернії) Михайло Володимирович Юзефович. Юзефович уславився як русифікатор освіти в Україні, затято боровся з антиросійськими настроями і свято вірив у загальноросійську ідею, тобто у те, що українці, росіяни та білоруси — один народ.

Михайло Юзефович

В адресованому Олександру ІІ меморандумі Юзефович писав, що українці хочуть незалежної, вільної України, яка була б республікою, а головним у ній був би гетьман. Тому, щоб стати на заваді цьому “українському сепаратизму”, треба посилити Валуєвський циркуляр. Емським указом його й посилили. Зокрема, на територію Російської імперії заборонили ввозити (без спеціального дозволу) книжки українською мовою, викладати українською в початкових школах, проводити концерти, на яких звучали б українські пісні, ставити вистави українською і перекладати українською з інших мов. Зрозуміло, що про друк будь-яких книжок українською навіть не йшлося.

Вловлюєте імперську логіку? Освіта, просвітництво й віросповідання українською — прямий шлях до відокремлення України в суверенну державу. Знищити українську мову — раз і назавжди вирішити українське питання на користь імперії.

З історії відомо, що довести цю справу до остаточного краю імперії не вдалося. По-перше, сама імперія похитнулася і не змогла втримати у лапах усе, що нагребла за роки. По-друге, як не парадоксально це звучить, але мові дуже прислужилося перебування тогочасних земель у складі різних імперій. Після заборони друкувати українською в імперії Російській чимало українських авторів почали друкуватися в імперії Австро-Угорській, зокрема Галичині, де такої заборони не було. Звісно, ввезти надруковані книжки на територію Лівобережжя було ще тим викликом, але, як то часто буває, випробування єднають. Емський указ мимоволі згуртував освічених, але розʼєднаних імперськими кордонами українців.

Коли ж імперії почили в бозі й на їхніх руїнах почали поставати нові держави та формуватися нові імперії, мовні питання зазвучали знову й по-новому. Бо нові імперії почали вчитися на помилках: вони усвідомили, що заборони працюють не настільки ефективно, як маніпуляції та приниження. Завдяки симбіозу законодавства й психології у ХХ столітті розробили й втілили в життя нові, набагато згубніші за Валуєвський циркуляр і Емський указ, механізми нищення мов. Згубніші навіть за спалення друкованих українською мовою книжок, яке свого часу практикував Синод російської православної церкви.

Принижуй і володарюй: як працює механізм мовних заборон

Для того, щоб змусити людину щось захотіти зробити, їй треба заборонити це робити.

А як змусити людину від чогось відмовитися? Найпростіший спосіб — залякати. Але значно дієвіший — натиснути на больові точки.

Радянська влада ніколи не гребувала першим способом, але при тому активно практикувала другий. Якщо царська Росія законодавчо забороняла друк українських книжок, освіту й театр українською мовою, то Радянський Союз обрав хитріший шлях.

1922 року тодішнє керівництво Центрального комітету радянської Комуністичної партії (більшовиків), більш відоме під абревіатурою ЦК РКП (б), і його української філії ЦК КП(б)У проголосило про боротьбу двох культур. На поле двобою вийшли культура міська, яка уособлювала прогрес і світле майбутнє, та культура селянська, яка асоціювалася зі вчорашнім днем, відстоєм і безперспективністю. Перемогти — і тут без варіантів — мала культура міська. Але підступ мовної гри крився в тому, що культура міська була російськомовна, в культура селянська — україномовна. Ну, а тепер скажіть, щоб ви обрали: прекрасне світле майбутнє з людиною у космосі і яблуками на Марсі чи вічне бабрання у багнюці?

Нескладно припустити, що обирали тогочасні звичайні українці, а потім їхні діти, і їхні онуки. Якщо вам цікаво, звідки ноги ростуть у вкоріненого у свідомості багатьох зневажливого ставлення до села, негативного забарвлення слів “селюк” і “селючка”, а також існування викривленого синонімічного ряду “село — безкультурʼя — невігластво”, то знайте: уявлення про “село неасфальтоване” починалося зі свідомої навмисної підміни понять на початку ХХ століття. Нині ми такі речі називаємо політтехнологіями.

Цього ж поля ягоди і формування у суспільній свідомості сталих асоціативних рядів: “перспективне — міське — російськомовне — краще” і “безперспективне — сільське — українськомовне — гірше”. Те, що мова апріорі не може бути кращою або гіршою, бо всі мови від природи — рівні, і всі виконують у суспільстві однакові функції, і що немає жодних підстав одну мову вважати кращою за іншу, — так питання навіть не ставили. Точніше, ті хто його ставив у такий спосіб і кому не смакувала штучна “боротьба культур”, дуже швидко або змінили свою думку, або попрощалися і з Україною, і з життям. 1926 року Сталін оголосив про боротьбу з “національними ухилами” й переслідування діячів українізації, а зловісного 1933 року усьому українському поклали остаточний край. Не хочеш бути прогресивним, дивитися вперед, у комуністичне майбутнє, тягнеш руку за вчорашнім днем українською мовою — у табори, на заслання, до стіни під кулі.

Ті, хто не переходив на російську, щоб бути “кращим, прогресивнішим, не селюком”, переходили на російську, щоб вижити. Поза людське око громадяни УРСР нібито отримували вибір: української мови у них ніхто не забирав, говорити українською їм ніхто не забороняв, вони могли й надалі з власної волі обирати українську й разом із нею лишатися другосортними, безкультурними, обмеженими, недалекими. А могли обрати російську, і разом з нею — краще життя, кращі перспективи, вищий статус. Про те, що мова, як і людина, не буває другого сорту, ніхто не заїкався.

Утім, це ще був далеко не кінець історії.

Мовні заборони й наслідки: як, коли й на кому це позначиться?

Радянська ідеологія завжди мислила на перспективу: тимчасовий ефект залякування, переслідування й шантажу її не влаштовував. Тим паче, були підозри (і не безпідставні), що у випадку з українцями така тактика може дати збій.

Тому, щоб надійно убезпечити себе від майбутнього програшу, радянська система послідовно й глибоко втрутилася в базову для мови складову — освіту. Причому стосувалося це не лише України, а всіх соціалістичних сестер-республік. Ще 1938 року з’явилася постанова Ради народних комісарів СРСР і ЦК ВКП (б) “Про обовʼязкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”. Де б ти не жив і ким не був, російську мову знати зобовʼязаний. Петлю на шию національних мов закинули.

Після чого Радянському Союзу знадобилося всього-на-всього двадцять років, щоб почати цю петлю потроху затягувати. 1958 року статтею двадцятою “Основ законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту” закріпили положення про вільний вибір мови навчання. Тлумачення “вільного вибору” було більш ніж своєрідним: батьки учнів могли вільно обирати, вивчати їхнім дітям певну мову чи не вивчати. Це положення стосувалося усіх мов, окрім російської. Російська була базовою, за замовчуванням. Така собі вбудована мовна функція. Усі мови рівноправні, але одна з них — рівноправніша?

Що до цього додати? Ну, хіба що наказ Міністерства освіти СРСР про написання й захист усіх дисертацій лише російською мовою (від 1970 року). Його життєва логіка б’є просто навідліг: навіщо витрачати час на вивчення мови (української, білоруської, грузинської, литовської, латвійської тощо), якщо ти стовідсотково не зможеш нею ніде скористатися? Навіщо здобувати вищу освіту цією мовою, якщо науковий ступінь здобути нею неможливо? Ну, а якщо науковий ступінь нею здобути неможливо (відповідно, наукові статті цією мовою не пишуться, досліди й розробки не ведуться), то звідки взятися термінологічній базі? Якщо ж термінологічну базу не створено, то можна сміливо заявляти, що української хімічної, гірничовидобувної, медичної та будь-якої іншої термінології не існує. Або існує щось таке смішне, на зразок пупорізки замість акушерки чи штрикавки замість шприца, з чого вкотре можна поглумитися. Внаслідок цього послідовно формується уявлення про конкретну мову як про неповноцінну — ні до чого не придатну недомову. А все починалося з чого? Ні, не з категоричних заборон, а з неоднозначних ухвалених законів та хитро прописаних положень.

Міф про три сестри

Власне, десь на цьому етапі мови радянських республік й почали загинатися. І найбільші випробування випали на долю української та білоруської. Бо їх, на відміну від тієї ж грузинської чи литовської, було дуже легко уподібнювати до російської — спільна мовна група, кириличне письмо, чимало схожої лексики. Щоб ви не сумнівалися, правопис і словникарство — теж потужний інструмент мовної політики. Для того, щоб поставити під сумнів правомірність існування як окремих, оригінальних і повноцінних української чи білоруської мов, довелося не так вже й багато докласти зусиль. Достатньо було кілька десятиліть поспіль наближати правописні системи (наприклад, вилучити з української мови літеру ґ чи невластивий і незрозумілий російській мові кличний відмінок) та словниковий склад (насміхатися з питомо українських слів чи нав’язливо пропонувати у випадку синонімічних слів, як-от сім’я і родина, користуватися ближчою до російської формою). Нівелювання мовних відмінностей переслідувало вкрай далеку від шляхетності мету — створити підґрунтя, щоб одного дня оголосити, що недоцільність існування української (як і білоруської) як окремої мови, яка може претендувати на статус державної чи офіційної. А якщо мов не існує, то й українців з білорусами також не існує — отримуємо той горезвісний один народ, за який ще в ХІХ столітті так ратував Михайло Юзефович. Хоча Компартія насправді мислила ще ширше: вона ратувала за створення “нової історичної спільноти — радянського народу”. Така мета вперше прозвучала 1974 року у постанові ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік”. І шлях до світлої комуністичної мети пролягав через знищення національної ідентичності. Наріжний камінь цієї ідентичності — мова. Її треба було стерти в порох.

Далі були законодавчо закріплена вища на 15% зарплатня для вчителів російської мови і низка постанов про додаткові заходи з покращення вивчення російської мови в усіх республіканських навчальних закладах. Тоді, у 1989 році, постановою ЦК КПРС російську мову закріпили як загальнодержавну, а 1990 року Верховна Рада СРСР ухвалила “Закон про мови народів СРСР”, відповідно до якого російська мова отримувала статус офіційної.

І приблизно в цей час, зокрема й на рівні законодавства, у мовній політиці України та Білорусі відбулися ті нібито незначні зміни, завдяки яким сучасна мовна ситуація в Україні та Білорусі так разюче різниться.

Дві країни — два шляхи: чому двомовність вбиває

У 90-ті роки ХХ століття Україна й Білорусь увійшли з приблизно однаковим мовним спадком: зрусифіковане населення, максимально наближена до російської мови орфографія й успадкована від СРСР панівна, а до розпаду СРСР ще й законодавчо офіційна, російська.

Що зробила Білорусь? Точніше, чого вона не зробила. Білорусь не захистила білоруську ні на рівні закону, ні на рівні мовознавства. Єдиною офіційною мовою Білорусі білоруська була лише упродовж 1991—1995 років. У 1995 році Олександр Лукашенко зробив другою державною мовою російську, ба більше — надав їй пріоритет перед білоруською у кращих традиціях мовної практики Радянського Союзу. Як наслідок: за три десятиліття такої мовної політики білоруської мовою послуговуються вдома ледве п’ять відсотків населення. Звісно, про повноцінне функціонування мови не йдеться.

У ситуації двомовності важливо розуміти: обидві мови однаково рівноправні бути не можуть. Одна з них однозначно переважатиме. І білоруська, завдяки антинаціональній та проросійській мовній політиці, цей бій програла.

Більше того, ситуація ускладнилася неунормованістю правопису. Ми, українці, наприклад, нині дуже любимо подискутувати, чи треба було реформувати український правопис і як правильно було його реформувати. Так ось: білоруси свій фактично не чіпали. Потреби не було: все одно ж ніхто не користується. Тож через три десятиліття після здобуття незалежності має місце гостре протистояння між так званою офіційною (ще радянською) і класичною (на основі граматики Тарашкевича) правописними системами. Тобто, навіть якщо білоруси захочуть послуговуватись білоруською, то їм спочатку треба домовитися, яка саме це має бути білоруська. А що може бути запеклішим за правописну війну?

Микола Скрипник

Україна свою першу, хоча не єдину, правописну війну пережила та виграла ще в 90-ті роки. Тоді на наших теренах зійшлися в двобої успадкований від Союзу зросійщений правопис і збережений у діаспорних виданнях “скрипниківський”. На відміну від білоруських, українським мовознавцям і політикам тоді вистачило сили, щоб бодай частково реформувати радянську зросійщену правописну систему. На жаль, у 90-ті роботу недоробили. Вона затяглася аж на десятиліття: нова редакція українського правопису була затверджена Кабінетом Міністрів лише у травні 2019 року. Але найголовніший момент, що це сталося. Про правопис і досі сперечаються, але оскільки ми маємо офіційно затверджений Кабміном документ, його дотримуються. Бо ніщо не підриває так мову зсередини, як принцип “як хочу, так і пишу”.

Щодо законодавства, то тут в Україні все значно цікавіше, ніж у Білорусі. Ми не лише увійшли в незалежність із законом УРСР “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 року, але й прожили з ним до 16 липня 2019 року, тобто три десятиліття. Єдиний плюс такого затяжного законодавчого ступору, що ніхто за ці роки не спромігся просунути аналогічний білоруському закон про другу державну мову російську.

Якщо аналізувати Закон 1989 року УРСР “Про мови в Українській РСР”, то він на момент його ухвалення був, як би дивно це не звучало, почасти прогресивним. Зокрема на тлі невпинного звуження сфери побутування української мови — для творення радянського народу годилися всі методи! — українська мова проголошувалася цим законом державною мовою. Іншими словами, в ситуації, коли йшлося про те, щоб звести українську мову мало не до рівня говірки, українським громадським і культурним діячам вдалося домогтися, щоб статус української як державної, а заразом і забезпечення її розвитку й функціонування, закріпили законодавчо. Звісно, про російську мову в законі також ішлося. Вона, як і мови інших етнічних меншин (!), що проживають компактно, отримувала право паралельного функціонування разом з українською. Але все ж паралельного, а не пріоритетного, як у випадку з російською в Білорусі.

І ось тут варто згадати ще один цікавий документ про мову— Європейську хартію регіональних мов або мов меншин — і її неоднозначну роль у мовній політиці.

Сепаратизм по-російськи: крути хартією, як циган сонцем

1992 року Рада Європи ухвалила документ, покликаний захистити мови, яким загрожує небезпека або які зникають. Йдеться про так звану Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Перелік цих мов упорядковувала ЮНЕСКО. Наприклад, є в ньому корнська мова (її носії живуть на острові Мен у Великобританії), лівонська (носії живуть у Латвії), караїмська (її носіїв має захищати Україна). Зрозуміло, що російська мова до переліку мов, яким загрожує зникнення, належати не може.

Не може, але належить. Якщо правильно перекласти Хартію — не з оригіналу, а з російського перекладу.

Україна вперше ратифікувала Хартію 1999 року, і дивним чином з’ясувалося, що в офіційному (ратифікованому) українському переліку мов була російська мова. До слова, Росія хартію не ратифікувала, хоча якраз на її території мов, які потребують захисту, не бракує.

Саме послуговуючись хартією як міжнародним документом, у 2006 році низка обласних і міських рад сходу й півдня України почала на містечковому рівні (на підставі захисту російської мови як мови, якій загрожує зникнення) ухвалювати рішення про надання російській статусу регіональної, тобто офіційної. А 2012 року Верховна Рада ухвалила Закон “Про засади державної мовної політики”, більше відомий як закон Ківалова-Колесніченка, яким суттєво розширювалося функціонування регіональних (тобто російської) мов.

Ківалов і Колесніченко біля трибуни Ради

І тут саме час знову згадати, через що царат так боявся української мови. Адже він не фонетики боявся, й не синтаксису, а… мовного сепаратизму. Тобто об’єднані за спільною мовною ознакою громадяни цілком можуть надумати відділитися від імперії. Окрема, відмінна від інших громадян імперії, мова — вагома підстава (і стимул) для самостійності.

Але якщо у випадку української мови й українців у Російській імперії йшлося про відновлення історичної справедливості та повернення споконвічних українських свобод, то у разі “російськомовного сепаратизму” йшлося про банальний, спланований, штучно стимульований іноземною державою розкол цілісної країни. Проросійська мовна політика вилізла Україні дуже болючим боком: допомогла Росії відтяти від України Крим і частини Луганської та Донецької областей.

І не варто применшувати силу мовних питань: власне, саме на підставі мовної ідентичності у ХХІ столітті у центрі Європи одна держава незаконно відібрала в іншої частину її території. І чимало людей поклали своє життя за те, щоб зупинити це свавілля.

Тому казати, що мова не має значення, — справді не випадає.

Колесо мовного законодавства обертається: чому важливо дотримуватися мовного закону і як не обнулити власну незалежність

Від 16 липня 2019 року в Україні діє новий закон про мову, який називається “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Цим законом закріплюються позиції української мови у державному управлінні, сфері послуг, освіті, медійній сфері тощо. У перспективі (через три роки від дати ухвалення) закон передбачає відповідальність посадовців за незнання мови. Також нині ми маємо омбудсмена з мовних питань.

Якщо розібратися, то немає нічого дивного в тому, що в усіх сферах життя в Україні має побутувати українська. За винятком хіба що одного “але”, яке багатьом муляє: мова й надалі лишається найнадійнішим цементом нації. Зцементовану мовою націю неможливо розірвати зсередини. Тим паче, неможливо відтяти шмат її території лише на підставі, наприклад, компактного проживання “російськомовних”, “польськомовних” чи “білоруськомовних” осіб.

Але імперії не зупиняються на пів шляху, і щоб урвати чужого, не гребують жодними методами. Саме тому через рік після ухвалення закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” в Україні раптово заговорили про проєкт закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державою мовою в закладах освіти” (№2362) авторства депутата Бужанського. Цей законопроєкт спрямовано на те, щоб звузити використання української мови в освіті й розширити можливості використання російської. На перший погляд, нібито дрібниця, йдеться про незначні поступки на користь мови сусіда. Але, по-перше, це сусід, який уже поклав свою криваву лапу на наші землі саме на підставі захисту русскоговорящих. А по-друге, згадайте, з чого починали свого часу Синод РПЦ, царат і радянські комісари. Правильно: зі звуження, а тоді повної заборони використання української мови в освіті.

Тож, на жаль, або історія нас нічого не навчить, або ми нарешті приберемо зі свого шляху ці вічні мовні граблі.

А коли хтось вчергове розпинатиметься, що мова не має значення — не вірте. Бо мова не має значення лише тоді, коли йдеться не про твою рідну мову.

Букви

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...
Події другої половини літа й початки осені наочно показали, що боротьба за Україну не припиняється і табір по той бік барикад готовий до наступу. Мова, зокрема йде про так званий "дніпровський референ...