App Store Google Play

Що буде потім?

19 Серпня 18:00
Що буде потім?

Можна не сумніватися — завтра з нами станеться лише те, що ми вважаємо припустимим сьогодні. Що може змінитися докорінним чином? І що мало би статися, аби ми зважилися на якісь докорінні зміни?

Цивілізація, яку не змінило навіть ХХ століття, що змінило, здавалося б, навіть структуру повітря, навряд чи здатна серйозно сприймати локальні війни, економічні кризи та пандемії. Навіть ті кризи, які нам із нашої інформаційної бульбашки видаються поворотними, знаковими, такими, що водночас примусять нас інакше ставитися до світу, насправді зводяться поки що не так до світоглядної ревізії, як до усвідомлення того, що потрібно регулярно мити руки.

Ми, в межах своїх сумнівів та прозрінь, звісно ж можемо говорити про те, що «світ ніколи не буде таким, як раніше», проте реальність бере своє, реальність загалом не надто зважає на наші сумніви та прозріння, реальність схожа на літню зелень, що забиває собою теплий простір незалежно від того, що триває в країні - економічний підйом чи пошесть чуми.

Єдине, що зміниться в майбутньому — наше відчуття часу, наше відчуття власної в цьому часі присутності. Припускаю, що за чверть століття, ті з нас, хто виживе й адаптується до нових обставин, будуть згадувати ці дивні й печальні часи першої половини ХХІ століття як часи, за які не так уже й соромно. Так — була постійна загроза. Проте й можливостей для опору та мобілізації теж вистачало. Так — панувала несправедливість. Проте не було страху та безнадії. Так — світ дивував своєю безумністю. Проте ми всі були більш-менш притомними й адекватними, ми робили свою роботу, й намагалися робити її чесно. Ми були, зрештою, собою і не соромились про це говорити. Чи буде в нас така можливість у майбутньому?

Чесно кажучи, не надто вірю, що діти, які сьогодні дивляться на нас, виростуть іншими, будуть на нас не схожими. Передусім тому, що дивляться вони таки на нас. Наївно було б сподіватися, що хтось готовий навчатися на наших помилках. Вчитися на помилках інших — справа загалом не надто популярна. Ось ми самі - багато ми навчилися на помилках своїх батьків? Чим ми різнимося від них? Людяністю? Сердечністю? Чи бог із нею, із сердечністю — може прагматизмом, практичністю? Конфлікти між поколіннями — вони ж не так про поступ, як про сталість. Про щось незмінне, про те, що передається в часі й зберігається в просторі. Кожне нове покоління заперечує дорослий світ лише для того, аби вже за кілька років стати його невід'ємною частиною. Пробуючи його змінити. Роблячи ті самі дурниці.проекти

Проектувати майбутнє - справа спокуслива. Хоч і дещо наївна. Ну справді - що тут буде завтра? Що зміниться? Не на рівні ментальності, не в сенсі світоглядних переконань. Ось, скажімо, що буде з війною? Вона ж сама по собі не завершиться. Не завершиться від того, що українським збройним силам накажуть припинити стріляти. Так чи інакше вона потребуватиме вирішення, так чи інакше вона навряд чи триватиме десятиліттями. Тож коли вона завершиться — що ми будемо робити з її наслідками? Чи є взагалі сенс у нашій країні зазирати в майбутнє? Сильно ми зазирали в майбутнє, скажімо, в жовтні 2013-го? І якщо зазирали — чи бачили ми там, у майбутньому, анексований Крим і окупований Донецьк? Звісно, нині всі заявляють, що вони все знали, передбачали, пророкували, попереджали. Але якщо серйозно — хто восени 13-го міг передбачити, що на нас усіх очікує? Історія вміє дивувати. Причому, дивує вона зазвичай не надто приємно.

Знову ж таки, здавалося б після всіх цих подій, після кількох років війни, після всієї пролитої крові, зламаних доль і загублених біографій, після стількох речей, які приголомшували й шокували — чи можна сказати, що ми стали цілком інакшими? Ну ось справді - чи можна сказати, що ми сьогодні не такі, як сім років тому? Адже є спокуса сказати саме так. Ну, погодьтесь, є. Прикро було б усвідомлювати, що ані тисячі смертей, ані втрачені міста, ані зламані кордони не змусили нас переглянути нашого розуміння багатьох життєво важливих речей, таких як ставлення до своєї країни, до своєї історії, до свого майбутнього, врешті-решт. Змінилося воно, це ставлення? Питання риторичне, згоден.

Гадаю, на нас усіх чекає доволі непростий шлях в невідоме. Говорю, знову ж таки, очевидні речі, але йти цим шляхом доведеться всім, незалежно від віку та бажання рухатися вперед. Майбутнє так чи інакше розраховане на всіх. І на старше покоління, яке нікуди, звісно ж, не подінеться, яке далі буде відстоювати свої уявлення про світ, впливаючи на майбутнє цілої країни. І на покоління сьогоднішніх сорокарічних, яке так ефектно прийшло до влади в країні, і яке, як видається, виявилося абсолютно до цієї влади неготовим. І, звісно ж, майбутнє гостинно чекає на наймолодших — тих, хто ще ні про що по-справжньому не здогадується.

Тут би слід було написати щось патетичне, на зразок того «і ось яким буде їхнє майбутнє - залежить від нас». Я так і напишу, оскільки якось так сталось, що саме питання вибору та обов’язкової відповідальності за нього останнім часом в нашій країні чомусь є особливо гострим та болючим. Іноді складається враження, що обираючи майбутнє для своєї країни, ми не так про когось дбаємо, як комусь мстимося. Заганяючи самі себе в глухий кут, з якого потім змушені з героїчними боями вириватися. Я говорю, звісно, не так про конкретних політиків, не так про конкретне прізвище в бюлетені - я говорю про відчуття історичної перспективи в цілому, про відчуття часу, про розуміння його цінності. Ми так марнотратно ставимося до історії, до відпущеного нам повітря, до наділених нам годин, що іноді це дійсно може викликати відчай.

Втім, варто почитати підручник із української історії (можна без брому), аби погодитись — насправді все не так погано. Так, нам випало жити в криваві часи, нас викинуло на цей фронтир історії, нами завершується щось дуже важливе й складне, щось, після чого справді можна було б очікувати на зміни. Але, чорт забирай — ми ж далі тримаємось, опираємось, боремось. Намагаємось рухатися вперед, намагаємось дати собі раду зі своїм печальним минулим, намагаємось розгледіти наше світле майбутнє.

Цей текст є уривком з есею Сергія Жадана, написаного в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні. Проект онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми
«Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).

Новое время

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...
Події другої половини літа й початки осені наочно показали, що боротьба за Україну не припиняється і табір по той бік барикад готовий до наступу. Мова, зокрема йде про так званий "дніпровський референ...