App Store Google Play

«Урок був такий: ніколи не здаватись» – учасник першого підняття синьо-жовтого прапора в Дніпрі

17 Липня 10:00
«Урок був такий: ніколи не здаватись» – учасник першого підняття синьо-жовтого прапора в Дніпрі

16 липня виповнилося 29 років від дня першого підняття національного прапора над містом Дніпром. На площі біля театру імені Шевченка, де це відбулося, зараз є табличка, яка свідчить про дату. Встановлення 13-метрової щогли й підняття знамена влаштували «рухівці». Захід приурочили до першої річниці ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Урочистому підняттю прапора передувала велелюдна хода. А після була кількадобова варта активістів біля стягу, напад і побиття їх міліцією, голодування під міськрадою… Тодішній голова крайового проводу Народного Руху України Іван Шулик, який разом з однодумцями брав активну участь у подіях, розповів Радіо Свобода, як це було.

– Пане Шулик, що передувало цим подіям? Які настрої були в місті, чи синьо-жовтий прапор уже з’являвся на вулицях міста?

– Синьо-жовтий прапор з’явився в Дніпрі значно раніше – в наших акціях він уже майорів над нашими колонами. А 16 липня – це його було піднято вперше, як ми вважали, офіційно, над містом, на центральній площі, на спеціально виготовленій щоглі.

Народний Рух у Дніпрі ми утворили в садибі останнього лоцмана дніпрових порогів Григорія Омельченка в Лоц-Кам’янці. Це було 20 березня 1989 року. Точка відліку. І з того часу ми почали розбудовувати організацію Народний Рух України. Деякий час він називався – «Рух за перебудову». Зібралося більш ніж пів сотні людей різних національностей, в основному – українці, але були і євреї, росіяни тощо. Ми потужно стартували. Першу акцію – мітинг – ми зробили на третю річницю Чорнобильської трагедії в квітні.

Тому 16 липня, коли ми вирішили святкувати першу річницю проголошення Декларації про державний суверенітет, ми задумали відзначити її масштабно – на майдані біля театру імені Шевченка. Це було місце, де ми раніше часто збирались. І там, до речі, нами був встановлений камінь – на місці, де мав був бути поставлений пам’ятник Тарасові Шевченку. І він потім був встановлений, попри те, що цей камінь розбивали на друзки...

Пам’ятник Шевченку в Дніпрі, 2019 рік

Пам’ятник Шевченку в Дніпрі, 2019 рік

– Як готувались до підняття прапора 16 липня?

– Ще раніше в Сухачівці наш активіст виготовив височезну щоглу – близько 13-14 метрів. Він – майстер-зброяр, робив зброю та реквізит для танцювального колективу, зробив цю щоглу чудово. Ми планували на цей день ходу й мітинг. Ходою ми вирушили до Комсомольського острова. Там, біля пам’ятника Шевченку, грав духовий оркестр «Ще не вмерла Україна». Потім цей оркестр переїхав до театру Шевченка. Доки ми повертались, йшли містом, нас на площі вже чекали. Нас було більше тисячі людей. І на площі, навпроти фонтану, зібралося близько двох тисяч людей. Міліція на нас теж чекала. Вони стояли там, де зараз пам’ятник Шевченку і де ми спочатку збирались встановлювати прапор. Гурт міліціонерів хотів завадити нам підняти прапор.

– Але ж ваша акція була легальною?

– Ходу ми зробили легально. Але категорично Валерієм Пустовойтенком (у той час голова Дніпропетровської міської ради – ред.) було заборонено піднімати прапор. Так-от. Ніхто не міг зрозуміти, де те місце, де ми ставитимемо прапор. Щоглу я доправив раніше. Це мені допоміг зробити хлопчина-водій з рязанського театру, який тоді був у місті на гастролях. Він возив декорації. Щоглу з Сухачівки він привіз у розібраному вигляді. Ми вивантажили її там, де вивантажували декорації рязанського театру. Два посилені наряди міліції пантрували там. Під виглядом працівників сцени ми вивантажили щоглу – нібито якісь труби, декорації – практично на очах у міліції. І ми перенесли щоглу на територію дитячого садка. Я зібрав її з частин і сховав у бур’янах.

Площа біля театру імені Шевченка в Дніпрі, 15 липня 2020 року

Площа біля театру імені Шевченка в Дніпрі, 15 липня 2020 року

Було задумано так: коли я почну відкривати мітинг, хлопці швидко винесуть щоглу. Так і сталось. Хлопці пронесли в натовпі цю величезну трубу, на неї причепили синьо-жовтий прапор. Міліція чекала, що це буде на іншому місці. Кинулись – а вже пізно. Натовп – і ніяк… І хлопці почали забивати, запресовувати трубу. І в цей час звучав гімн «Ще не вмерла Україна». Виступила низка людей – Геннадій Сахаров, Іван Сокульський, Орина Сокульська та ще кілька людей. І таким чином ми відзначили день Декларації про суверенітет. Перш ніж завершити мітинг, я запропонував – і ми проголосували – охороняти прапор.

– Скільки днів тривала варта?

– Чотири дні ми не відходили від прапора. У перший день було десь пів сотні людей, залишились на ніч. А далі – по 10-15 людей. До нас підходили, намагались спровокувати бійку, ми не піддавались.

Такий момент: ішли приїжджі хлопці з Галичини. Кажуть: «Та ви не те повісили!». Я питаю: «А що ви б хотіли, щоб ми повісили?». Хлопчина каже: «Та краще б ви комуніста повісили. Тоді б не довелося охороняти прапор. Ніхто не зачепив би». Отак ми провели там декілька днів.

– Що сталося потім?

– На четвертий день, десь о першій ночі… Раптом вимкнули світло. І я зрозумів, що зараз щось відбудеться. Нас було 12 людей, наш актив. Ми побачили, що під’їхали автобуси по вулиці Леніна, з них почала виходити міліція. Їх було осіб 70. Це були навчені команди, караульна служба та інші. Наказ віддав Пустовойтенко. І ще по вулиці Московській під’їхали, ми тоді не бачили цього. Іще стільки ж міліціонерів. І все це, щоб оточити нас, 12 людей, біля прапора. Ми взялись за руки, ланцюг зробили. Міліція ввірвалась прямо в наші ряди, почали витягувати силою, бити. Дуже побили Геннадія Сахарова, мені також дісталось. Під’їхала машина комунальної служби й три чоловіки в брезентових робах почали збивати щоглу, але їм це не вдавалось. Тоді вони зрізали щоглу апаратом. Щогла впала. Оці, в робах, зірвали прапор, почали рвати, топтати. Я кинувся туди, мені добряче дісталось... У мене забрали мегафон. Вони не вміли ним користуватись, і поки його заносили до автобуса, він дико вищав. Вони повантажили рештки щогли й прапора в автобус і зникли.

Коли все закінчилось, я сказав: «Безстрокова голодівка. Завтра о 9-й годині біля міськради». Потім ми пішли пішки з Олесем Завгороднім до нього додому, він тоді жив на Парусі. Сказали його дружині Тамарі Семенівні. І вона до ранку шила пов’язки – на лоба й на руки – синьо-жовті.

– І наступного дня розпочалось голодування?

– На 9-ту годину ми вже були біля міськради. Було написано, що йде голодівка. Пустовойтенка не було, а його підлеглі були в розгубленості. Я сидів біля фонтану. Біля мене був столик і були написані на ватмані вимоги. А за мною на бамбуковій палиці майорів синьо-жовтий прапор.

– Якими були вимоги?

– Вимог було шість. Передусім – покарати причетних до плюндрування прапора й побиття людей. І організаторів, і учасників побиття. Потім – припинити блокування нашої роботи. Ми вимагали приміщення для Народного Руху. Далі – у нас не було приміщення, у Театру юного глядача, комунальники виганяли нас з приміщення, де ми зберігали декорації. Була вимога надати приміщення. Ще одна вимога була політична – випустити Степана Хмару з «Лук’янівки». Також вимагали перестати покладати квіти за державний кошт до пам’ятника Леніну й припинити переслідування неформальних організацій, не тільки Руху. Я зразу сказав: поки ви не виконаєте ці вимоги, я не встану.

Іван Шулик, голодування 1991 року

Іван Шулик, голодування 1991 року

Зразу ж до мене почали приєднуватись люди. Степан Тимочко, Олесь Завгородній, приміром, сиділи зі мною кілька днів. Хтось – два дні, хтось – один день. Додатково оголошували ще суху голодівку. Люди додавались. Влада була не рада: ми перетворили це місце в політичний «шалман». Уявіть собі: поряд з проїжджою частиною я сиджу з прапором і написаними вимогами. Повз – інтенсивний рух. Тролейбуси, автобуси – сигналять, вітають... Мені було добре, так світло.

Це тривало два тижні. Доти, доки вони не здались. Пустовойтенко запросив на розмову, сказав: «Все, підписуємо». Все підписали, але сказали: вибачай, але Степана Хмару випустити – це не до нас. Зрештою наші вимоги виконали десь наполовину…

– Чому вони пішли на це?

– Ми готувались до Днів козацької слави в Капулівці на Нікопольщині. Це мала бути масштабна подія. Десь на шостий день голодівки до мене прийшло двоє полковників чи підполковників і стали казати, що ви ж розумієте, якщо ви поставите прапор, ми його знову знесемо. Я сказав: «Скоро в Капулівці будуть Дні козацької слави, почнуть з’їжджатись люди і я вам влаштую хороший похорон. Оті всі люди, які з’їдуться, будуть мене на плечах нести на цвинтар». І тоді ці офіцери сказали: «Ну тебе до дідька». І пішли.

– А ті нападники так і не покарані?

– Справу розслідували близько двох років. І я вже всіх знав поіменно, всіх офіцерів, причетних. Прокурором міста тоді був Григорій Ворсінов (пізніше, у 1995-1997 роках був генеральним прокурором України – ред.). І це все при ньому робилось. У процесі міняли слідчих, які займались цією справою. Раз змінюють, вдруге – і все спочатку. Такі ігри. Я не здавався, весь час нагадував. Суду так і не було…

– Зараз, коли ви згадуєте ці події, як оцінюєте? Ви тоді розуміли, що ви – в центрі історії, що самі творите історію?

– Так, щось таке відчувалося. Урок був такий: ніколи не здаватись. Якщо ти переконаний у своїй правоті, нічого не треба боятись, нічого з тобою не зроблять.

Тим більше, перед нами були люди, які вже багато чого пройшли – Іван Сокульський, В’ячеслав Чорновіл, багато людей, які не дожили до Незалежності.

Радіо свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...