App Store Google Play

Тріумф «лівих» та цькування «правих»: шизофренія ліберальної демократії

5 Липня 10:00
Тріумф «лівих» та цькування «правих»: шизофренія ліберальної демократії

У різних течіях філософії світ часто розділяють на дві рівні частини. Добро і зло, світло і темрява, чоловіки та жінки, інь та янь і так далі. З давніх давен людям притаманний поділ на два, бо таким чином можна порівну поділити їжу, воду і знаряддя праці між двома людьми. Крім того, майже всім живим організмам притаманна білатеральна симетрія, тобто такий поділ закладено самою природою.

Не оминула така тенденція і політики, хоча тут не все так просто. Вищезгадана білатеральна симетрія розділяє тіло людини на ліву та праву сторону. І хоч у політиці різних країн є безліч ідеологій, партій, фракцій та лідерів, їх теж умовно поділяють на лівих та правих. Найбільш радикальних із них називають ультралівими та ультраправими. Всі чули ці терміни, але чи всі розуміють різницю?

Історія

Терміни «ліві» та «праві» походять із часів Великої французької революції (1789-1799 рр.) від звички, що започаткувалася в Генеральних штатах 1789 року. Там радикальні депутати від третього стану — монтаньяри та якобінці — сиділи здебільшого зліва від президентського крісла в парламенті, а праворуч засідали фельяни – прихильники конституційної монархії. Таким чином, спочатку правими називали тих, хто бажає зберегти наявний стан (консерваторів), а лівими — тих, хто виступав за зміни (радикалів).

Протягом XIX століття у Франції основною межею, що розділяла лівих і правих, була прихильність або до республіки, або до монархії. До середини XIX століття ліберали, які виступали як за політичні свободи, так і за свободу підприємництва, теж розглядалися як ліві. Але потім, з розвитком соціалістичних ідей, лівими стали називати насамперед їхніх прихильників, що прагнули до соціальної рівності. Праві ж партії представляли інтереси монархістів, легітимістів великого землеволодіння та клерикалів (політична течія, спрямована на посилення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя).

Що таке» ліві» та «праві» сьогодні?

Поділ політичного дискурсу на правих і лівих є системою класифікації політичних поглядів, ідеологій і, відповідно, партій. Правий політичний дискурс часто протиставляють лівому, хоча певна конкретна група чи індивід можуть дотримуватись лівих поглядів в одному випадку і правих у іншому.  Проміжна позиція називається центризмом, але сьогодні не про неї.

Ліві – це сили, які «на папері» проголошують ідеали соціальної рівності та лібералізму. Загалом, ліві політичні позиції декларують турботу про тих, хто перебуває в невигідному суспільному становищі порівняно із іншими, і стверджують, що існують певні невиправдані нерівності, які треба скоротити або й зовсім скасувати. Тут йдеться про різного роду меншини, права яких утискають. Зокрема, це ЛГБТ-спільноти, етнічні та расові меншини і взагалі, здавалось би, йдеться про рівність між усіма. Знову ж таки, з точки зору принципів, нічого поганого і суцільний позитив.

Права ідеологія — це ідеологія соціального панування, яка виражає інтереси панівного соціального класу або певної панівної групи всередині класу. Праві декларують, наприклад, домінування української нації на території України, а не рівність з іншими націями на цій території, про яку говорять ліберали. Крім того, праві сповідують традиційні цінності, як, наприклад, інститут сім’ї, традиційна орієнтація та націоналізм, який передбачає любов до власної нації, держави і мови понад усе. Саме на цьому слові дуже часто «грають» ліберали, порівнюючи його із нацизмом, хоча це зовсім різні речі. Тобто, різниця між лівими та правими кардинальна в усьому.

На перший погляд, все зрозуміло, кожна думка має право на існування, обирай собі політичну силу і підтримуй її на виборах. Але є одне «але». Сучасна світова політика орієнтована на глобалізацію. Саме вона відверто пропагує ліві погляди, особливо для країн, які розвиваються і країн третього світу. Нам нав’язують думку про те, що всі рівні, хоча насправді різні меншини, внаслідок лобіювання їхніх інтересів лібералістичними силами та організаціями, навпаки стають більш привілейовані, ніж більшість людей. Це стосується і сексуальної орієнтації, і релігії, і етнічного походження, і расової приналежності тощо. Часто люди, які представляють нібито «принижену» меншину, мають більше прав і свобод, ніж люди, як представляють більшість. Це вже зветься «гіпертолерантність». Наприклад, у білошкірої людини з традиційною сексуальною орієнтацією в таких країнах є менше шансів отримати певну посаду, якщо на неї також перетендуватиме представник будь-якої із меншин. Ну а найяскравішим прикладом можуть стати події у США, де під гаслами проти расизму чорношкірі громадяни Америки змушують білошкірих цілувати їм ноги. Тобто, під «соусом» ліберальної політики і рівності між усіма (саме так, без винятків) ситуація дійшла до мародерства, смертей і відвертого расизму проти білих людей. Що тут казати, якщо навіть гасло «All lives matter» (Всі життя мають значення) замість «Black lives matter» (Чорні життя мають значення) тепер теж вважають проявом расизму?..

Крім того, має місце і маніпуляція термінами, і підміна понять. Справа у тому, що найрозвиненіші країни світу дуже активно пропагують лібералізм у той час, коли у їхній зовнішній політиці спостерігаються відверто праві погляди. Так, їхня економіка орієнтована виключно на потреби країни, жодна з цих держав не поступиться власною територією і не підпише жодного документу, який не принесе вигоду саме їй. Тут прикладом може бути ситуація в Європі, коли Франція, Німеччина і весь Євросоюз «різко засуджує» дії Росії на Донбасі та в Криму, але продовжують торгівлю з РФ, бо вона для них вигідна. Тобто, про задекларовані ідеї лібералізму і «справедливості для всіх» тут абсолютно не йдеться. Блюзнірство? Питання риторичне.

Під впливом усього вищезгаданого утворилась суперечлива ситуація, коли розвинені держави нав’язують іншим ліві ідеї у той час, як реалізовують праву політику. Ба більше, у світі стало дуже почесно дотримуватись лівих поглядів і дуже принизливо бути правим. Це стосується і радикалів: ультраправі рухи визнають расистськими і терористичними, а ультраліві широко підтримуються політиками. Крім того, дуже часто саме ліві радикали є набагато жорстокішими і спрямованими на дискримінацію, ніж праві. Чудовим прикладом тут може служити ІІ Світова війна, де Німеччина була право-тоталітарною, а СРСР – ліво-тоталітарним. Проте в обох державах діяли концтабори, мала місце дискримінація і відбувались масові репресії, у яких той же Сталін міг би «дати фору» Гітлеру.

То чому в сучасному світі нормально бути лівим, а не правим, як маніпулюють цими поняттями країни і корпорації та кому вигідно так очорнювати праву політику? Про це за круглим столом ІА «Вголос» розповіли директор науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган, філософ, публіцист і політолог Ігор Лосєв та міжнародний експерт Юрій Олійник.

Чому в сучасній світовій політиці нормально бути лівим, навіть радикалом, тоді як до правих ставляться з упередженням?

Олег Баган:

Це все результати тієї ідейно-ціннісної глобальної трансформації, яка відбулася в Західній цивілізації після 1945 р. Як відомо,  тоді в ході 2-ї Світової війни переміг демократизм і був подоланий правий тоталітаризм (німецький нацизм та італійський фашизм), хоча зберігся лівий тоталітаризм – комунізм в СРСР, який за домовленостями на Ялтинській конференції 1945 року поширився ще на величезні території в Середній Європі: від Польщі до Албанії, і в Азії: Китай, Північна Корея, потім В’єтнам, Лаос, Камбоджа тощо. Була створена ООН, прийнята Декларація прав людини, які заклали основи в глобальну політику стримування правого тоталітаризму. Згодом ЄС створювався також як «запобіжник» проти тоталітаризму, власне, проти націоналізму і правдивого консерватизму.

Цю тенденцію підтримали різні ліберальні філософи й політологи, які розробили теоретичну платформу боротьби з консерватизмом та націоналізмом, котрі, на їхню думку, найбільше посприяли успіхам фашизму й нацизму в Європі міжвоєнної доби. Відповідно, була випрацювана система заходів, які впроваджувалися в усі сфери західних демократичних суспільств – право, освіта, культура, наука, громадське життя – і які мали в зародку нейтралізовувати всі можливі інтенції до тоталітаризму. Так, правова сфера в усіх країнах Заходу має низку законів, які суворо забороняють будь-які заклики до обмеження демократії, до расизму, націоналізму, до нетерпимості, до обмеження чиїхось прав тощо. У сфері освіти йде системне виховання космополітизму. У сфері культури – навмисна пропаганда примітивної, масової культури, різних форм авангардизму, поп-музики, бо вони не дають можливості сформувати гармонійну людину, хаотизують світоглядну, рецептивну базу людини, також пропагується мультикультуралізм, тобто змішування різних культур, часто віддалених за своєю цивілізацією – африканських, азійських, латиноамериканських  –  і в такий спосіб утворюється атмосфера естетичного, ціннісного хаосу, а це руйнує здатність людини до опору наступові вульгарщини в культурі та робить її легко маніпульованою.

У сфері науки йде нав’язування прогресизму й раціоналізму, коли прагматичний аспект переважає над духовним; релігійне мислення цілком витісняється із гуманітарної сфери, тому деякі західні суспільства є зараз дуже атеїстичними – особливо французьке, голландське, данське, шведське, норвезьке, німецьке. Громадське життя розбудовується так, щоб унеможливити формування якихось товариств і груп на основі традиціоналізму, національних ідеалів, християнства і, навпаки, стимулюється розвиток переважно молодіжних організацій на ґрунті поп-культури, субкультури, різних анархістських ідеологій, які є вельми експресивними, максималістськими за своєю суттю і тому можуть сильно діяти на емоційність молоді.

Такі значущі й глибинні філософеми західної культури, як Традиція, Національні Святощі, Аристократизм, Героїка, Ідея Батьківщини, Сакральність, Посвята усіляко оббріхуються і демонізуються. Вони моделюються як «загрози» вільному, демократичному розвитку людини і суспільства.

У такий спосіб на Заході було виховано кілька поколінь, які були абсолютно відірвані від традиціоналістської свідомості. Це й пояснює, для прикладу, чому для двох останніх президентів Франції, Олланда й Макрона, слово «нація» звучить «дико», тхне «відсталістю».

У 1950-х рр. до цього процесу руйнування основ Західної цивілізації потужно долучилася неоліберальна ідеологія (К. Попер, Г. Маркузе, В. Баньямін, Е. Фром та ін.), яка розробила теорію «відкритого суспільства» (праця К. Попера «Відкрите суспільство та його вороги», 1943 рік), тобто суспільства, збудованого на принципі абсолютної свободи особи, антропоцентризм, звільненого від високих ідей, моральних табу, духовних критеріїв, максимально хаотизованого. Я вже виступав на шпальтах «Вголосу» про цю ідеологію (див. публікацію: Баган О. Неолібералізм як ідеологія: його сутності і загрози // «Вголос» – ред.). Це остаточно перетворило Західну цивілізацію на простір меркантилізму, гедонізму, охлократизму (адже космополітизовані й прагматизовані люди в принципі не можуть робити демократичний правильний вибір, вони постійно голосують тільки за технократичні партії, як би вони не називалися   –   соціал-демократичні, ліберальні, націонал-демократичні, християнсько-демократичні тощо).

Зрозуміло, цьому процесові суцільної лібералізації та космополітизації суспільств на Заході опиралися окремі середовища, стратуми, регіони. Наприклад, в Німеччині в землях Баден-Вюртеліберґ і Баварія є цілі регіони, які послідовно голосують за правих, зберігають свої традиції; у Франції сформувався потужний націоналістичний рух у вигляді Національного фронту, який має велику підтримку в різних провінціях тощо. Однак це явища часткові, локальні. Вони не впливають на провідні тенденції західної політики.

Тож ліберали, борючись із рецидивами фашизму і нацизму, смертельно вдарили по європейському традиціоналізму загалом. Маніпулятивно використовуючи образи Гітлера й Мусоліні, як таких собі втілень «новочасного Диявола», вони постійно вправно руйнують всі спроби відродити консервативні й націоналістичні ідеології в Європі. А це об’єктивно послаблює її основи. Ті праві партії, що легально існують, – це часто симулякри і профанації консерватизму й націоналізму.

Водночас ліберали усвідомлюють, що найбільшими їхніми союзниками в цій боротьбі із правою ідеєю загалом, назвемо це так, є різні ліві  –  соціалісти, анархісти, марксисти, маоїсти, троцькісти тощо, бо вони теж ідеологічно посилено працюють на руйнування традиціоналістської свідомості. Тому все ліве вітається. Вони цинічно вдають, що загрози лівого тоталітаризму не існує, хоч це неправда. Правда, радикальні ліві середовища ними також контролюються, щоб там не вбилися в силу відверті тоталітаристи і не впровадили десь свою диктатуру. Тому загально всі ліві партії на Заході є також у певному розумінні профанаторськими, ніякого соціалізму вони будувати не збираються, все вміщується в рамки ліберальної демократії і вільного ринку. Головною функцією лівих є руйнувати моральні основи суспільств.

Ігор Лосєв:

Тут треба відштовхуватись від того, що демократичний Захід дуже по-різному ставиться до лівого і правого тоталітаризму. Скажімо, ставлення до нацизму на Заході однозначно вороже, а от ставлення до комунізму там таким не є. Це все тому, що комунізм вони вважають, так би мовити, меншим злом, ніж той же нацизм. Це пов’язано із широкою співпрацею західних суспільств із Радянським Союзом. Крім того, значна частина західної інтелігенції перебуває під впливом лівих ідей, а в їхніх університетах відбувається засилля лівої професури.

Також, це все тісно пов’язане із могутньою радянсько-російською пропагандою та впливом Союзу, а тепер Росії. Західні суспільства зараз є дуже «засміченими» російською агентурою. Тому на заході не насмілюються по-справжньому засуджувати комуністичний варіант тоталітаризму на рівні з нацизмом. Просто тоді доведеться розповісти про чисельні випадки співпраці з Радянським Союзом та комунізмом. Доведеться розповісти про чимало випадків відвертої безпринципності Заходу і навіть здачі певних демократичних країн комунізму. Я маю на увазі Угорщину 1956-го року та Чехословаччину 1968-го.

Різне ставлення до двох ідеологій виникло й тому, що Захід не хоче визнавати власну провину. Радянський Союз ні в якому разі б не проіснував так довго без підтримки Заходу. Це і купівля радянських енергоресурсів, і постачання в Союз продуктів харчування тощо. Скажімо, вже з часів Хрущова СРСР стояв перед реальною загрозою голоду. Просто Сталіну, у свій час, було байдуже, скільки людей помре від голоду, а Хрущову – вже ні, через певну імперіалізацію режиму. І Захід замість того, щоб поставити Союз у жорсткі рамки, всіляко сприяв подальшому існуванню цього режиму.

Саме цим і пояснюється таке різне ставлення до лівих і правих у світі. Ультраправі у всесвітньому масштабі вже переможені, а ультраліві не тільки не переможені, а ще й наступають. Якщо подивитись на останні події в Сполучених Штатах Америки, то ми бачимо, що там теж дуже велику роль відіграють ультраліві. Тільки вони тепер виступають не з позицій захисту пролетаріату, а з позицій захисту різних маргіналів та різних меншим, в тому числі й расових і сексуальних.

Юрій Олійник:

Тут слід відзначити, хто все так сприймає. Наприклад, у Європі така традиція має місце протягом двох останніх десятиліть. Вона викликана, по-перше, певною спадщиною другої Світової війни, коли, можна сказати, саме ліві та ліберальні сили перемогли. Другий фактор – це стрімкий розвиток неомарксистських сил, які з 60-х років минулого століття поступово себе легітимізували: входили в університети та парламенти. І, звісно ж, звідси беруть початок такі стереотипи емансипації, тобто ліва ідеологія – це ідеологія визволення, рівності та блага для всіх людей, а права – ідеологія ієрархії та утискання свобод, які нібито з нею пов’язані.

Ми бачимо навіть, що подібні слова про емансипацію, визволення, гуманізм і навіть комунізм були сказані нещодавно під час відкриття пам’ятника Леніну у західній Німеччині. Це, до речі, перший подібний випадок, який з’явився на, так би мовити, «новій хвилі». Тобто, старих лідерів європейської цивілізації скидають і встановлюють, по суті, неокомуністичні порядки.

В міжнародній політиці це все, звичайно, поширюється. Тому окремі, навіть досить успішні праві лідери демонізуються і їх намагаються показати «не такими». Їм часто приписують популізм, а саме слово «популізм» стало інструментом «таврування» людей. Таким чином ліві намагаються показати себе поміркованими, розумними і високоосвіченими, а праві – це популісти, які самі не знають, чого вони хочуть. Так само демонізується і Дональд Трамп, попри всі його досягнення, коли в Америці реально почала зростати економіка протягом останніх кількох років. Ідентично роблять і з президентом Бразилії Жаїром Болсонару. Але ліві забувають про багатьох правих лідерів, наприклад, азійських країн, які зуміли розвинути економіку у своїх раніше відсталих державах. Це і Тайвань, і Південна Корея, і зараз навіть Індія, які дійсно підіймають економіку і ефективно борються з корупцією. Але ці всі факти, чомусь, ігноруються, а натомість береться до уваги лише невелика частина випадків у світі.

Чи можна вважати, що успішні держави, все ж, ведуть політику, наближену до правої?

Олег Баган:

Справа виглядає складніше. Щоб зрозуміти глибшу логіку аналізу, просто подивіться на політичну карту Європи і подумайте, що лежить в основі успіху певних народів. Вирішальним фактором мобілізації суспільств є, як не дивно, не економічні програми (як думають всі!), а моральні засади, які вироблялися століттями за допомогою ідеологічних принципів консерватизму й націоналізму. Наприклад, комплексно відстають у політичному та соціально-економічному розвитку всі православні народи, бо через свою ментальність і слабкість традицій громадянської дисципліни вони не змогли виробити собі в минулому потужні ідейні платформи та самоорганізаційні кластери за канонами консерватизму й націоналізму. Тому католицькі Хорватія і Словенія так випереджають православну Сербію, а Чехія і Польща  –    православні Румунію й Болгарію.

Дуже консервативними, ще від Середньовіччя, були Англія, Німеччина, Данія, країни Скандинавії, на що потім «лягли» їхні потужні націоналізми й протестантська етика, яка суворо вчила чесно і наполегливо працювати. Про це, до речі, дуже гарно написав ще знаменитий філософ Освальд Шпенґлер у праці «Прусацтво і соціалізм» (1930). Тому найуспішнішою нацією і країною на «постсовєтському» просторі є Естонія, цей найсхідніший «уламок» північноєвропейської цивілізації. Інакше кажучи, всі естонські успіхи є не результатом того, що в Естонії найрозумніші економісти й фінансисти, а через те, що кожен естонець в середньому чесніший, пунктуальніший, ретельніший, ощадніший, скрупульозніший, відданіший і працьовитіший. Чому найвідсталішою в ЄС завжди була Греція? Тому, що в цій країні ніколи не було сильних традицій політичного консерватизму, який виховує соціальну дисципліну, почуття порядку, хоч був сильний і динамічний грецький націоналізм.

Є ще одна велика проблема, яку неправильно розуміють. Усі сильні нації і держави постали на традиціях консерватизму й націоналізму, але з розвитком індустріалізації, масового суспільства у кінці ХІХ ст. в них більшої популярності почали набувати ліберальні й соціалістичні ідеології. Чому? Тому, що в масовому суспільстві великих міст ліберали й соціалісти, які в першу чергу пропонують розв’язувати економічні питання, апелюють до т. зв. «масової людини», закономірно, набувають більшої популярності, бо більшість людей мислить матеріалістично. Відтак колись дуже консервативні Швеція, Норвегія, Данія є сьогодні переважно ліберально-соціалістичними зверху. В основі ж цих суспільств двигтить той же консерватизм, який в моральному плані визначає їхню якість.

Тож, відповідаючи на питання конкретно, ще раз узагальню. Через постійну пропагандивну дискредитацію правих ідей за «спадщину Гітлера-Мусоліні», через їхню загальну демонізацію, через примітивізацію свідомості мас консерватизм і націоналізм не можуть стати трендами світової політики, але вони присутні в бутті народів латентно, глибинно, залежно від традицій цих народів. Скажімо, Франція й Італія є зовні дуже ліберальними країнами, але спробуйте «натиснути» на етнічні права французів та італійців і подивіться на їхню миттєву реакцію самозахисту – завжди спрацює їхній надзвичайно сильний націоналістичний інстинкт. Ще яскравіший приклад – Польща й Угорщина, які мають дуже сильні традиції політичного консерватизму: подивіться, як ці дві нації зуміли розбудувати успішні програми протидії суцільному наступові лібералізму, який іде від ЄС і руйнує їхню національну ідентичність. При цьому вони зберегли свою зовнішню «ліберальність»!

Загалом у цій темі варто пам’ятати ідею і проблематику однієї епохальної книги ХХ ст.  – «Бунт мас» Ортеґи-і Гасета (1930-й рік). Там є дуже проникливе пояснення того, чому світ примітивізується і на авансцену виходять популістські, переважно ліберальні, партії: в умовах широкої демократії право голосу отримують мільйони споживацьки-налаштованих, безідейних людей, вони починають потужно впливати на думки і настрої суспільства, нав’язувати свої вульгарні смаки тощо. Тобто коло соціального вибору ніби замикається: щоб підняти людей до високих завдань, потрібні ідейно високі, непопулістські партії, але більшість ніколи не захоче підтримати такі партії, бо морально не готова до цього. Треба, правда, додати, що ще раніше, від кінця ХІХ ст., про це вельми гарно писав французький блискучий філософ Гюстав Лебон, який, до слова, сильно вплинув на нашого Дмитра Донцова.

Ігор Лосєв:

Часто-густо, навіть тавруючи правих, західні демократії реально втілюють праві програми. Наприклад, особливо зараз, під час пандемії коронавірусу, замість звичної глобалістики ми бачимо тенденцію закриватися в «національних квартирах». Також є тенденція національних пріоритетів, економічного націоналізму і таке інше. Це все відбувається тому, що така реальність. Можна скільки завгодно проклинати націоналістів, але факт полягає в тому, що без націоналізму та націоналістичної ідеології будь-яка нація приречена на загибель. Бо якщо відмовитись від націоналістичних цінностей, то нації не буде на чому триматись, вона почне розсипатись, поступово втратить свої основи і в результаті перетвориться на якусь нежиттєздатну спільноту. Ми це можемо спостерігати сьогодні у західній Європі, коли європейці не здатні дати відсіч активним діям переселенців. До речі, тут важливо розібратись із термінами: це не біженці та не мігранти, це саме переселенці. Перші тікають від загрози своєму життю і згідні на будь-які умови країни, в яку вони переїхали. Мігранти ж намагаються пристосуватись до країни, в яку прибули. А от переселенці намагаються нав’язати місцевому населенню свої порядки, стандарти і правила.

Тому сьогодні ми бачимо, що європейці, а віднедавна і США, не здатні дати відсіч цим нахабним вимогам і претензіям. У Штатах білі люди оголошуються спільнотою другого сорту, які завжди винні тільки тому, що вони білі. Фактично, це нова іпостась нацизму. Ми вже пережили ісламський варіант нацизму з його терактами, коли вважали неповноцінними всіх істот, які не сповідують іслам. Тепер ми бачимо такий собі «чорнорасовий» нацизм, коли білі оголошуються неповноцінними істотами, які завжди винні через власний колір шкіри. Це ідентично до поглядів Гітлера.

Це все закінчиться дуже погано для західних суспільств, бо якщо народ не може себе захистити, то він приречений.

Юрій Олійник:

Зрозуміло, що якщо держава хоче бути незалежною, сильною та суверенною, а не маріонеткою інших сил, то вона повинна дбати про свою національну свідомість та національну економіку. А це, безперечно, саме права політика. Ліві спрямовані на інтернаціоналізм, на розширення, на неважливість національних, релігійних та етнічних відмінностей та класову боротьбу, що, по суті, є утопією. І за цю «утопію» пролив кров не один десяток мільйонів людей у ХХ столітті.

Так само і держави, які хочуть розвиватись. Країни так званого третього світу, східної і центральної Європи, змушені провадити праву політику.  Але деякі розвинені держави, які вже пройшли цей шлях становлення, можуть собі дозволити такі ліві експерименти. Наприклад, та сама Німеччина чи Франція зараз страждають від лівої політики, ми це бачимо. Але у зовнішній політиці, навіть в економічній сфері, коли йде мова про торгівлю з Росією, всі поняття і розмови про загальну справедливість на континенті відразу зникають. Тут беруть гору особисті інтереси, а це вже права політика. Так само Франція поводиться зі своїми колоніями в Африці: нав’язує свою волю і домінування власних національних інтересів.

Чому західні ліберальні демократії так вперто й послідовно нав’язують іншим країнам, передусім країнам Середньої і Східної Європи, всілякі ліві ідеології – шанування ЛГБТ, гіпертолерантність, мультикультуралізм тощо?

Олег Баган:

Відповідь на це питання виходить із всього того попереднього, що я сказав. Найбільше, чого боїться лібералізм/неолібералізм, –  це відродження у Європі ідей консерватизму й націоналізму. Щоб цього не допустити, треба ширити в європейських суспільствах різні розкладові ідеї й масовістські настрої, щоб руйнувати їхні духовні та моральні основи. Консервативні й націоналістичні ідеї може засвоювати суспільство, пройняте почуттями гідності, героїки, ідеалізму, шляхетності, чистоти, величі тощо. Максимально хаотизоване, егоїстичне, меркантильне, позбавлене візії краси, гармонії та сакрального суспільство ніколи не підніметься до ідеалів консерватизму й націоналізму.

Подивіться на західну, а тепер і українську естраду, поп-музику, сучасне постмодерністське мистецтво – скільки там вульгарності, патологічності, глупства, глумливості, всього того, що й складає образ диявольського. А це і є тією вирішальною морально-бездуховною основою, яка унеможливлює зростання людини. Бо тільки «цілий чоловік», казав І. Франко, може бути дієвим і творчим, може перемогти і відкинути Диявола.

Ігор Лосєв:

По-перше, західним країнам не вистачає сміливості чітко визнати, яку політику вони насправді здійснюють у себе вдома. А по-друге, оця вся демагогія про цінність лівого та ліворадикального курсу їм зручна. Таким чином завжди можна критикувати будь-які спроби таких країн, зокрема і України, навести порядок на своїй території. Наприклад, провести справжню деколонізацію, декомунізацію, дерусифікацію і так далі. Справді, це не дуже подобається самим європейцям, які вже провели таку політику сто чи двісті років тому. Для них це минуле, а для України це актуально, це сьогодення.

Крім того, у західних країнах, які проводять таку національну лінію, влада значною мірою контролюється ліволібералами. Тому, перебуваючи під таким контролем, лідери цих держав змушені «маневрувати» і пристосовуватись до усіх специфічних ідей, які їм насаджують ліві.

Юрій Олійник:

Це вигідно для них. Такі дії ослаблюють інші країни. Вони тоді стають менш здатними захищати свої національні інтереси. Ба більше, такі держави перестають розуміти, що це взагалі можливо, що це буде прийнятно і не принесе жахливих наслідків. Таким чином еліти цих, менш розвинених, країн мають спрощене уявлення про світ і підпадають під вплив того, що їм скажуть з-за кордону.

Кому передусім вигідно очорнювати правих?

Юрій Олійник:

Це цілий конгломерат. По-перше, це сильні сусідні держави, які не хочуть допустити піднесення інших країн, що дає права ідеологія. По-друге, це неомарксистські сили, які дуже сильно піднялись і стали впливовими. По-третє, це той же міжнародний капітал, який представляють міжнародні організації розвинутих країн. Вони хочуть утримати своє домінування.

Олег Баган:

Зрозуміло, що ведучи політику на суцільну лібералізацію-космополітизацію європейських суспільств, західні ліберали постійно демонізують і руйнують всі праві середовища. Перший і головний прийом у їхній пропаганді – це прив’язування всіх правих до «традиції Гітлера-Мусоліні». Подивіться, наприклад, книгу відомого українського ліберального історика Ярослава Грицака «Страсті за націоналізмом» (2008), який відверто співпрацює з різними західними лібералістичними фондами: там не стільки йдеться про історію українського націоналізму, скільки вишукуються різні нюанси з неї, які кваліфікуються як прояви «фашизму» й «антисемітизму». Це, по-суті, публічний донос на українських націоналістів в дусі «совєтського» сталінізму.

Другий прийом – це нав’язування стереотипу, що всі праві – «екстремісти». Тому постійно здійснюються якісь провокації, відверті інсинуації про існування серед правих планів організації терактів, погромів, убивств іноземців тощо. Подивіться, як майстерно у 2015 році була організована провокація проти ВО «Свобода» під стінами Верховної Ради: нібито «свободівці» використовували гранати. До сьогодні факт теракту в суді не можуть довести, але через ЗМІ в суспільстві поширився стереотип, що «націоналісти – страшні».

І третій прийом – постійні фальшування ідеологем консерватизму й націоналізму через різні маніпуляції. Найпоширеніша – це твердження, що істинні праві мають захищати вільний ринок, бути проти будь-якого контролю держави за економікою. Це неправда. Вільний ринок – це суто ліберальна ідеологема. Адже очевидно, що при абсолютному впливові плутократії (банківсько-фінансових мафій) на економіку можливі колосальні зловживання, що ми легко виявляємо при уважнішому аналізі ситуації в будь-якій країні світу з вільним ринком. (Які тільки зловживання не відбулися в нашій нинішній бідній Україні, з якої вивезли вже, здається, трильйони вкрадених доларів!). Тому правдиві націоналісти й консерватори виступають за тверду, націєзахисну роль держави, за контроль над ринком. А їх за це обзивають у нас «такими ж лівими, як комуняки». Це нонсенс.

Скільки ще триватиме така політика дискредитації всього правого, сказати важко. Найбільшою проблемою залишається питання переосмислення історії Європи міжвоєнної доби, коли постали нацизм і фашизм і були здійснені великі руйнації. Зараз  у світовій історіографії цей період дуже оббріханий і перекручений у своїх головних тенденціях. Наприклад, головними причинами появи німецького нацизму й італійського фашизму були традиції етатизму та імперіалізму, а не націоналізм та консерватизм. Гітлер в основному спирався на початках на різні мілітаристські, воєнні німецькі організації, на популярні ідеї «твердої руки», імператорської влади, які мають свої джерела ще в німецькому Середньовіччі, ота знаменита тяга німецької натури до вірнопідданства (згадаймо дуже влучний роман Генриха Мана «Вірнопідданий», 1914-й рік, в якому осмислено й передбачено німецьку ментальну інтенцію до рабства, до сліпого культу імперської влади). Ідеї націоналізму Гітлер  використовував лише дотично, як і ідеї соціалізму. Тобто зараз потрібне широке переосмислення цього всього в історичній науці, потрібно зрозуміти і пояснити, що поява фашизму і нацизму була наслідком складних і багатопланових процесів у Західній цивілізації. Але в такому глобальному переосмисленні не зацікавлені ліберали, бо їм потрібні стереотипи, за допомогою яких вони  легко можуть маніпулювати масовою свідомістю. Подивіться ці тисячі популярних історичних фільмів на каналі «Дискавері-історія» про Другу світову війну: це суцільне втовкмачування в голови мільйонів стереотипів. Так відбувається тотальне зомбування свідомості суспільств, щоб не допустити їхньої світоглядної тенденції вправо.

Загалом у цій темі ще варто усвідомити, що зараз (приблизно від 1970-х років) йде глобальний процес стирання ідеологічних граней і критеріїв між різними політичними партіями. І це закономірно, бо, по-перше, умови масової демократії витворюють ситуацію, коли суспільні кластери не можуть чітко вміщатися в конкретні ідеологічні програми і проекти, оскільки ці суспільства є занадто різноманітними; по-друге, людство нагромадило вже великий історичний досвід, як стабілізувати і унормувати позитивний, правильний, продуктивний розвиток нації і країни, тому у нього вже нема потреби заганяти конкретні суспільства в якісь окремі ідеології, щоб досягти прогресу. Так би мовити, все й так ясно для розумних людей. Тому популярність здобувають ті партії, які вміють щедро імітувати, пропагувати, маніпулювати різними поняттями соціального значення. Такий собі «популізм в законі». Тож і надалі світове суспільство буде розвиватися радше на основі синтезу ідеологій, коли партії будуть розрізнятися лише за стратегічними візіями і трендами.

Сьогодні прогрес кожного суспільства залежить не стільки від наповнення його якимись ідеологічними програмами, як від загального морально-психологічного, ментального стану та від характеру цього суспільства (приклади я навів вище). В Україні нічого не йде з розвитком країни не тому, що ми замало знаємо різних теорій соціально-економічного розвитку, а тому, що ми є суспільством тотального обману, шахрайства і злодійства. Як збудована Україна? Від найменшого 5-тисячного містечка і до 5-мільйонного велетня-Києва закон «самоорганізації» один: всі потоки торгівлі, інвестицій, економічних рішень контролюють кілька груп самовизначених людей (в народі їх називають бандитами і шахраями), які системно блокують вільний і нормальний розвиток тих міст і містечок, використовуючи свої впливи передусім для власного надмірного збагачення. А в нації нема сили волі, почуття чесності і гідності, усвідомлення права на помсту, щоб цю систему зруйнувати. Ось і вся «політична філософія» сучасності.

Ігор Лосєв:

Це вигідно прихильникам оцього лівого лібералізму і всіляких маргінальних течій, які хочуть зробити це мейнстрімом. Це ті сили, які намагаються зруйнувати класичні західно-демократичні системи. Я навіть не знаю, усвідомлюють вони це чи ні. Вони хочуть привести до влади тих самих лівих радикалів.

Всі ці специфічні рухи, які ми бачимо сьогодні, намагаються зруйнувати все традиційне, що було у західних суспільствах, перевернути все з ніг на голову і довести, що все те, що століттями вважалось нормальним, є ненормальним. Таким чином вони зможуть внести хаос і сум’яття в ці суспільства і посприяють принциповим змінам становленню, так би мовити, «нового порядку». Як нацисти казали, «Neue Ordnung». От вони теж хочуть цього «нового порядку».

Справа в тому, що такі деструктивні сили у суспільстві завжди були, є і будуть. Це ніби вірус. Якщо організм соціально здатний йому протистояти, тобто має імунітет, то вилікується. А от якщо організм захворів, імунітету немає, то все це може призвести до загибелі.

Вголос

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...