App Store Google Play

День Перемоги. Деструктивний культ

10 Травня 14:00
День Перемоги. Деструктивний культ

Популярність Дня Перемоги в Україні знижується. Сьогодні лише 33% українців називають 9 травня серед п’яти своїх улюблених свят (КМІС, 2020). Така тенденція окреслилася вже давно: задовго до декомунізації й до того, як із поля зору соціологів випали Крим та ОРДіЛО. Якщо у 2010 році День Перемоги вважали одним із улюблених свят 58% українців, то у 2013-му — вже 40% (КМІС). Натомість у Росії, якщо вірити тамтешнім опитуванням, День Перемоги щодо популярності поступається лише Новому року (ВЦИОМ, 2018). Це дає привід для оптимізму: принаймні цю ідеологічну «скріпу» «русского мира» українці впевнено розгинають. Однак ставити крапку у цій історії зарано. По-перше, суспільна думка в Україні не монолітна. А по-друге, культ Перемоги — це не просто культурний пережиток радянської епохи, а потужна зброя з арсеналу російської soft power. Її теперішній руйнівний потенціал, порівняно із радянським часом, збільшився в рази.

Почнемо з того, що вказана тенденція розгортається вкрай нерівномірно. Якщо на Заході та в Центрі День Перемоги шанують, відповідно, 9% та 25%, то на Півдні та Сході — 50% та 64% (КМІС, 2020). До того ж в Україні загалом (і у кожному макрорегіоні зокрема) переважає радянська інтерпретація 9 травня: 53% опитаних уважають його днем перемоги радянського народу у «Великій Віт­чизняній війні», а на Півдні та Сході цей показник сягає 66% та 59% відповідно. Із перемогою антигітлерівської коаліції (включно із внеском українського народу) 9 травня пов’язують лише 32% громадян. Утім, є й хороші новини: на відміну від Росії, більшість українців (а саме 56%) вважають, що СРСР і нацистська Німеччина співвідповідальні за початок Другої світової війни. До того ж така думка виразно переважає в усіх макрорегіонах. Ще одна новина полягає в тому, що навіть «совкова» інтерпретація Дня Перемоги не обов’язково корелює із проросійськими політичними установками. Принаймні проти участі українських політиків у цьогорічних святкових заходах у Москві висловилися 61% українців — і вони переважають в усіх макрорегіонах («Демократичні ініціативи», 2020).

Утім, щоб культ Перемоги становив для України небезпеку, йому не обов’язково тотально домінувати.

Щоб у цьому переконатися, треба простежити траєкторію його становлення. Обставини виникнення цього культу загальновідомі: його створювали в часи брєжнєвського застою для зміцнення загальнорадянської ідентичності. У певному сенсі це був замінник комунізму: замість ентузіазму, спрямованого на побудову світлого майбутнього, Москва взялася плекати гордість за славне минуле. У такій ролі культ Перемоги справді Україні вже не загрожує, просто тому, що загальнорадянська ідентичність тут умерла: громадянами СРСР вважають себе заледве 3% (Research & Branding Group, 2017). Однак наприкінці 2000‑х культ Перемоги отримав друге дихання. Добігало кінця перше путінське десятиліття, і Кремль підшукував нову ідеологію. У своїй програмній статті від 30 грудня 1999 року, Владімір Путін, тоді ще прем’єр-міністр РФ, міркував, як досягти обсягів ВВП на рівні Португалії, але стійкої автократії з такою риторикою не збудуєш, бо для цього потрібен вождь, а не менеджер. І радянський культ Перемоги виявився напрочуд корисним. Він роз’ятрив імперське месіанство, реабілітував сталінізм, а головне — мобілізував суспільство на боротьбу з «фашизмом», який у 1941-му ішов із Німеччини, а тепер — то з Грузії, то з України.

 

Репетиція заколоту. Урочистості, присвячені подіям Другої світової війни, 2013 року мали на Донбасі підкреслено воєнізований характер


Формування культу Перемоги можна було спостерігати і на українських теренах, автор сам бачив це зблизька на Донбасі, зокрема в Луганську. У гуманітарних питаннях «регіонали» мавпували російські взірці, тож процеси розгорталися майже синхронно. Якщо на початку 2000-х головними героями урочистостей, пов’язаних із Другою світовою війною, були ветерани, то наприкінці десятиліття в центрі уваги опинилися реконструктори, перевдягнені в радянських солдатів часів Другої світової війни. Спочатку це були невеликі групи аніматорів, але згодом містом ходили цілі паради «визволителів»: у повному спорядженні, із бутафорною зброєю та військовою технікою. Свого апогею мілітаризація свят, пов’язаних із «Великою Вітчизняною війною», досягла перед самим російським вторгненням у 2013 році. У лютому, на річницю звільнення Луганська, реконструктори провели імпровізований військовий парад. У квітні — масштабну реконструкцію боїв за звільнення Луганська: із сотнями бійців, технікою, авіацією й піротехнічними вибухами. Видовищне шоу відбувалося на околиці міста у присутності 40 тисяч глядачів. У травні, на День Перемоги, знову був парад реконструкторів. У вересні до річниці звільнення області вулицями міста пустили танк Т-34, який чотири десятиліття простояв на постаменті як пам’ятник. У ті самі дні містом також курсував трамвай, стилізований під бронепоїзд.

Усі охочі могли полазити по танку, посидіти у військовій машині, потримати гвинтівку, а іноді навіть приміряти уніформу. Усе це мало не лише розважальний сенс, а також створювало ефект перевтілення: людей спонукали відчути себе «визволителями», а не лише їхніми вдячними нащадками. Тим паче, що офіційна пропаганда постійно нагадувала, що «фашизм знову піднімає голову» й загрожує Донбасу у вигляді «помаранчевих», «бандерівців», а потім «бойовиків «Правого сектора» та «київської хунти». На локальному рівні все це виглядало як спроба Партії регіонів маніпулювати своїм базовим електоратом, але також, що набагато важливіше, це була частина великої російської гри. На пострадянському просторі культ Перемоги слугував мобілізації проімперських лоялістських сил. Не випадково саме георгіївська стрічка, один із головних атрибутів культу, навесні 2014 року стала розпізнавальним знаком сепаратистських угруповань. Показово й те, що на акцію «Безсмертний полк» в окупованому Донецьку й Луганську виносять ще й портрети бойовиків, котрі загинули на війні проти України. Виходячи з догм культу Перемоги, саме їм вдалося досягти остаточного перевтілення у «визволителів» і загинути в боротьбі з «фашизмом». Власне, саме для цього Москва й експортувала цей культ до України й далі плекає його на окупованих територіях.

 

Культ священної війни. Головний храм Збройних сил РФ утілює небезпечну суміш російського месіанства, мілітаризму та імперських амбіцій

А в самій Росії мілітаризація культу Перемоги досягла гротескних масштабів. У 2019 році Москва придбала в Лаосі 30 танків Т-34: вони поповнять парк техніки для реконструкцій і парадів. Цьогоріч у культу з’явився свій храм, який планують відкрити в Московській області. Формально це відомчий православний храм Збройних сил РФ, але в ньому все підпорядковано культу Перемоги. Грандіозну споруду кольору хакі (!) навіть збудовано у відповідних пропорціях. Згідно з офіційними повідомленнями, висота дзвіниці становить 75 метрів (натяк на 75-річчя Перемоги), діаметр головного купола — 19,45 метрів (натяк на 1945 рік), внутрішня площа — 2644 м2 (за кількістю повних кавалерів ордена Слави), у його іконостасі розташовано 48 ікон (за кількістю місяців війни, включно із японською) тощо. На одній із фресок, виготовлених для храму, зображено Владіміра Путіна в компанії Сєргєя Шойгу та Сєргєя Лаврова. Знайшлося місце і Сталіну, й іконі Богородиці, котру несуть янголи у супроводі дирижаблів (посилання на легенду про «повітряну хресну ходу», яку Сталін нібито дозволив під час битви за Москву). Одне слово, не дарма дослідниця Галина Аккерман у своїй книзі «Безсмертний полк. Священна війна Путіна» міркує про виникнення в Росії поганського культу, покликаного зміцнювати авторитарний режим і підживлювати імперські амбіції.

На перший погляд, явна абсурдність культу Перемоги прирікає його на маргінальність в Україні. Якщо тут утрачає популярність навіть День Перемоги, то накинути українцям похмуру квазірелігію, замішану на великоросійському шовінізмі й мілітаризмі, шансів майже немає. Тим паче в умовах російсько-української війни, а також після того, як декомунізація тут перетворилась із громадської ініціативи на державну політику. Але слід узяти до уваги, що для ведення гібридної війни навернення в цей культ усього українського суспільства й не потрібне. Фактично, культ Перемоги поповнив низку інших радикальних ідеологій, що завдяки своїй радикальності приваблюють нечисельних, але фанатичних послідовників. До таких рухів належать також православні фундаменталісти, чорносотенні й комуністичні організації та донське козацтво. Вони не можуть претендувати на серйозний політичний вплив, але саме вони, як засвідчив 2014 рік, здатні відіграти не останню роль у силових сценаріях російської агресії. Саме тому культ Перемоги у своїй новітній агресивній версії є серйозною загрозою для національної безпеки України. Але усунути її зусиллями лише спеціальних служб не вдасться, бо її коріння перебуває в гуманітарній площині, у площині культури та пам’яті. А розмінування цих територій потребує тривалої роботи. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


У Дніпрі й на цілій Січеславщині розгортається велика драма маленької людини Коломойського.Щоби сформувати прозелену більшість і залишитися головою облради чи перескочити у крісло голови адміністрації...
В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...