App Store Google Play

Із думкою про війну

4 Травня 10:00
Із думкою про війну

«Після досягнення довгоочікуваного миру армія не перестане бути в пріоритеті, бо це запорука нашого подальшого розвитку, нашої незалежності», — заявив Володимир Зеленський у грудні 2019 року. Зараз, на порозі економічної кризи, президент обіцяє, що з фінансування армії «жодної гривні не буде зрізано». Однак якими насправді є пріоритети влади і якими вони будуть у найближчі роки — питання дискусійне. З одного боку, об’єктивна дійсність диктує Зеленському, як президентові воюючої країни, бути уважним до питань оборони — аж до перетворення на політика-«яструба». Але з іншого — Зеленський і «Слуги народу» прийшли до влади, протиставляючи себе «яструбам»: із обіцянками якнайшвидше домовитися з Росією й узятися за розбудову миру на Донбасі. Фраза «просто припинити стріляти», яку Зеленський мовив іще в березні 2019-го, уже стала мемом. Ця роздвоєність залишає простір для значних коливань державної політики. Серед багатьох чинників, що формуватимуть ставлення влади до військової сфери, буде й суспільна думка. Точніше те, наскільки добре її знають і як саме інтерпретують у високих кабінетах.
Інтерпретувати суспільний запит можна справді по-різному.

Безперечно, припинення війни на Донбасі з 2014 року залишається одним із пріоритетів громадян. Так само очевидно, що більшість українців підтримує невійськовий шлях розв’язання проблеми: в останні роки кількість прибічників силового сценарію на Донбасі коливається в межах 16–23% («Рейтинг»). Більшість (73%) українців готові заради миру досягати компромісу («Демократичні ініціативи»). Якщо на цьому зупинитися, то можна легко намалювати образ суспільства, яке «втомилося від війни» й не заперечуватиме, коли політики візьмуть курс на демілітаризацію: зменшення чисельності війська, урізання видатків на оборону, повернення до політики позаблоковості, відмову від військово-патріотичної риторики й далі за списком. Вочевидь, до такого суспільства й апелювала команда Зеленського на етапі передвиборчої кампанії. Та й після неї важко не згадати відмову від військового параду на День Незалежності в 2019-му. З тієї самої опери — «Національна платформа примирення», яку так і не вдалося запустити Сергію Сивосі, тепер уже колишньому раднику голови РНБО.

 

 


Але насправді палітра суспільних настроїв набагато складніша. Почнемо з того, що разом із бажанням миру громадяни усвідомлюють і реальність війни. 70% українців вважають Росію країною-агресором («Рейтинг»). Суто внутрішнім конфліктом події на Донбасі вважає лише 12% українців, натомість 75% відзначають, що до нього так чи інак причетна Росія. Так само більшість розуміє, наскільки великими є ставки: для 70% громадян сенс боротьби на Донбасі полягає у відновленні суверенітету або обороні незалежності («Демократичні ініціативи»). Звісно, всім цим також можна маніпулювати, проте лише до певної межі. Попри зусилля російської пропаганди, українське суспільство не вдалося переконати в тому, що на Донбасі точиться «громадянська війна», яку «хунта» розв’язала проти власних громадян. Саме така версія подій була би найкращим підґрунтям для розвороту в бік демілітаризації, до того ж тотальної, аж до судового переслідування добровольців, військових і волонтерів за «злочини проти народу Донбасу». На щастя, така перспектива (читай — капітуляція в поєднанні з реваншем) сьогодні нереальна. Зокрема й тому, що справедливою вона виглядатиме лише в очах радикальної проросійської меншості.

РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ В БАГАТЬОХ ПРИНЦИПОВИХ ПИТАННЯХ ІСНУЮТЬ. ПРОТЕ ЇХ НЕДОСТАТНЬО, ЩОБ ВЛАДА МОГЛА ЗА ЗРАЗКОМ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА СПИРАТИСЯ НА ЗРУЧНІ ДЛЯ СЕБЕ РЕГІОНИ, ІГНОРУЮЧИ РЕШТУ КРАЇНИ

Так само важко буде пояснити суспільству й «легкий» варіант демілітаризації, посилаючись на те, що конфлікт на Донбасі вже перейшов у суто дипломатичну площину й потреби у збереженні та нарощуванні обороноздатності немає. Хай там як, усвідомлення загрози, що йде від Росії, нікуди не зникло: навіть у червні 2019 року її реальність усвідомлювали 56%, і лише 32% вважали перебільшеною (SOCIS). Переговори самі по собі ще не є достатнім аргументом на користь демілітаризації. По-перше, вони тривають уже шостий рік, і їхні результати вельми скромні. А по-друге, вимоги Росії залишаються неприйнятними для українського суспільства. Досить лише згадати, що вибори в ОРДіЛО на умовах окупантів готові підтримати тільки 16% українців (66% не готові), а закріплення в Конституції «особливого статусу» ОРДіЛО — 30% (53% не готові) («Демократичні ініціативи»). По суті, це означає, що дипломатичний шлях закінчення війни залишається бажаним, проте лише гіпотетичним варіантом. Наразі відносна більшість (38% опитаних) уважають оптимальним сценарієм замороження конфлікту («Рейтинг»). А такий варіант, як і силовий сценарій, передбачає пріоритетність оборонного напряму для держави.

Регіональні відмінності в багатьох принципових питаннях існують, проте про розкол України на «войовничий Захід» і «миролюбний Схід» не йдеться. Принаймні наявних розбіжностей недостатньо, щоб влада могла за зразком Віктора Януковича спиратися на зручні для себе регіони, ігноруючи решту країни. Приміром, у західних і центральних регіонах Росію вважають агресором 89% та 75% відповідно, а на Півдні та Сході — 57% і 42%. Різниця відчутна, але протилежної думки — що Росія не є агресором — на Півдні та Сході дотримуються 32% та 45% громадян відповідно («Рейтинг»). Тобто російська пропаганда працює, але не забезпечує тотального панування проросійських настроїв. До того ж ситуація не є статичною. За останні два роки відчутно змінилися погляди мешканців підконтрольного Донбасу. Тепер більшість мешканців Луганщини (47%) й Донеччини (76%) вважають Росію стороною конфлікту. Також зросла кількість тих, хто вважає, що між Україною та Росією триває війна: на Донеччині такі становлять абсолютну більшість (64%), а на Луганщині установився паритет (37% проти 38% тих, хто заперечує факт війни). Також різко зменшилася кількість тих, хто готовий на будь-які компроміси заради миру: на Донеччині таких поменшало з 45% до 14%, а на Луганщині — з 47% до 34% («Демократичні ініціативи»). Тобто навіть там «голуби миру» не зможуть знайти одностайної підтримки, принаймні щодо реалізації капітулянтського сценарію.

 

До того ж армія, добровольці й волонтери мають надзвичайно високий рівень довіри й симпатій суспільства. Якщо в лютому 2020 року баланс довіри / недовіри до президента ще становив 11 пунктів вище від умовного нуля, то Кабмін мав 7, Верховна Рада — –37, держапарат загалом — –61, судова система — –62. Натомість Збройні Сили (44), волонтери (32), Національна гвардія (30), прикордонники (30) та добровольці (15) перебували в лідерах суспільної довіри (Центр Разумкова). З одного боку, це черговий доказ того, що суспільство вважає військо важливим і потрібним. А з іншого — свідчить про те, що можливий розворот державної політики щодо армії владі треба буде підкріпити дуже сильними аргументами. Бо її власного авторитету для легітимізації таких рішень не вистачить. Своєрідною ілюстрацією останнього є справа про вбивство журналіста Павла Шеремета, у якому звинувачують групу військових і волонтерів. Попри гучну презентацію матеріалів, що нібито доводять провину арештованих, звинувачення вважають обґрунтованими лише 16% українців, натомість 36% дотримуються протилежної думки. До того ж останні переважають навіть серед прихильників партії «Слуга народу» (21% та 28% відповідно) («Центр Разумкова»).

Звичайно, суспільна думка — субстанція мінлива, її вплив на політичні рішення абсолютизувати не варто. Але можна стверджувати, що наразі в українському суспільстві існує консенсус, сенс якого можна окреслити так: Україна перебуває у стані війни з Росією й наміри агресора загрожують самому існуванню нашої держави. Бажаним варіантом є врегулювання конфлікту дипломатичними засобами, заради чого українці навіть готові на певні поступки. Однак існують червоні лінії, заступати за які більшість українців не готові: лише 14% підтримують будь-які поступки заради миру («Демократичні ініціативи»). А оскільки Росія наполягає саме на цьому, оптимальним варіантом видається замороження конфлікту, тобто збереження статус-кво. І армія тут відіграватиме якщо не ключову, то точно одну з провідних ролей. Тому різку зміну державного курсу щодо оборонної сфери суспільство сприйматиме скептично, якщо не вороже: як ознаку капітуляції. Пригадуючи торішні протести проти узгодження «формули Штайнмайєра», а також проти розведення військ на Донбасі, радикальні кроки в напрямку демілітаризації загрожують владі ще більшим неспокоєм. Принаймні якщо цим крокам не передуватимуть кардинальні позитивні зрушення на Донбасі, що справді свідчитимуть про деескалацію конфлікту. Але зважаючи на позицію Росії, сподіватися на це найближчими роками марно.

Тиждень 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...