App Store Google Play

Дипломатія vs "диплоєрмакія"

13 Квітня 10:00
Дипломатія vs "диплоєрмакія"

Рік зовнішньої політики президента Зеленського.

Перші враження часом виявляються найбільш правильними. У випадку з Володимиром Зеленським це були враження, що він, на відміну від Петра Порошенка, не збирається робити культ зі своєї міжнародної діяльності: зовнішня політика йому потрібна виключно для обслуговування внутрішніх пріоритетів, а не заради пафосних самітів і фото в Овальному кабінеті.

З-поміж його активів за цей рік чи не найочевиднішим є початок нормалізації відносин із західними сусідами, зокрема з Польщею. За рік президентства Зеленського не відбулось ані активно анонсованого його опонентами зняття санкцій з Росії, ані відмови від курсу на інтеграцію в ЄС і НАТО. Ставка на пошук інвесторів замість пошуку нових союзників у війні з Росією поки що викликає більше питань, аніж відповідей. Таке враження, що ми не отримали ані нових потужних союзників, ані нових потужних інвесторів. Вийти з міжнародної ролі прохача теж виявилося не так просто. Те, чим Зеленський нагадує своїх попередників — це небажання зрозуміти, що дипломати представляють ту Україну, яку творять політики зі згоди суспільства. Тепер про це детальніше.

Глобальні гравці, сусіди і решта

Від початку президентства Зеленського складалося враження, що він — свідомо (за порадою професійних дипломатів) чи несвідомо (на основі інтуїції) — намагався втілити в життя досить просту і зрозумілу зовнішньополітичну модель опробовану свого часу деякими іншими країнами. Це підхід, при якому світ поділяється на три категорії — глобальні гравці, сусіди і решта. До кожної категорії Зеленський явно прагнув задіяти один і той самий прийом — менеджмент персональних відносин з іншими міжнародними лідерами. Підкуповуючи щирістю, відкритістю і часом симпатичною в цинічному політичному світі наївністю — справжньою чи награною, яка там різниця.

Інсайдери в оточенні президента стверджують, що пріоритетом №1 зовнішньої політики України при Зе!президенті є США. Однак навіть якщо такий пріоритет фіксувався, він вступив у конфлікт з пріоритетом номер один внутрішнім (окрім боротьби з корупцією) — обіцянкою завершити війну на Сході України. А для виконання цього вже внутрішнього пріоритету у президента, очевидно, вирішили впритул зайнятись менеджментом відносин не з поглинутим у нескінченні внутрішньополітичні епопеї Трампом, а з Путіним, з яким в принципі будь-який менеджмент — справа сумнівна, а у випадку України — ще й загрозлива. Йдеться про єдиного закордонного лідера єдиної у світі держави, для якої Україна стабільно є пріоритетом номер один зовнішньої політики і невід'ємною частиною внутрішньої. Йдеться про особу, яка чомусь вирішила, що Україна якщо і має право на існування, то виключно на основі його спотвореного "альтернативними фактами" бачення.

Крім того, під кінець першого року президентства Зеленського можемо констатувати: те, що за Порошенка вважалося б досягненням, за нинішнього президента може виглядати як сумнівний результат. Зеленський зіштовхнувся з ситуацією, коли швидкі перемоги насправді є відкладеними поразками. І тут не лише про Донбас. Є й інші приклади.

От якщо за Порошенка досягненням було за будь-яку ціну відвідати Білий дім і зустрітися там перед об'єктивами камер із Трампом, за Зеленського досягненням, швидше стане відтермінування такого візиту, аби не зробити Україну розмінною монетою в американських виборах і не втратити те найцінніше, що нам вдалося здобути на американському напрямку — двопартійний консенсус щодо підтримки України. Проблема в тому, що традиційна американська двопартійність під впливом низки чинників перестала бути двопартійною. Складно говорити про підтримку Республіканської чи Демократичної партії, маючи на першій позиції Трампа і його вірних послідовників трампістів, яким нічого не вартує вчергове публічно вказати Україні на місце на лаві головних корупціонерів світу і звинуватити її, а не Росію, у втручанні в американські вибори 2016 року. А на іншій — таких персонажів як, наприклад, Берні Сандерс, який (складається враження, ще зі свого медового місяця, проведеного у радянській Росії) впритул не бачить загроз, що йдуть з Кремля. Тепер, коли Байден офіційно стає кандидатом від Демократичної партії, сподіваюсь, у Зеленського й надалі вистачить мудрості утримувати правильну дистанцію від американських перегонів, маючи вже точно на 100% свого генпрокурора, а не просто "свою людину".

Не знаю, в яку категорію зараховує Зеленський Росію — глобальних гравців чи сусідів, але досі переконана: де український президент міг продемонструвати найбільшу різницю в підходах зі своїм попередником — так це у відносинах із сусідами. На прикладі Польщі і частково Угорщини він міг створити власну дипломатичну "історію успіху", не чекаючи чергової подачки "з барського плеча" Путіна у питанні Донбасу. Дещо таки вдалось: атмосфера у відносинах із Польщею стала кардинально інакшою. Якби не місцеві, а потім і заплановані на травень цього року президентські вибори у самій Польщі, переконана, вдалось би вже досягти чималого прогресу у знятті найпроблемніших питань. З Угорщиною теж відбулася зміна тональності, хоча тамтешній прем'єр Орбан досі чекає на зустріч з українським президентом. Однак, все ще є питання щодо того, наскільки серйозно сприймає важливість сусідніх країн Зеленський, наскільки розуміє їхню додану вартість для безпеки України. Було б неправильно говорити про його політику як Russia only, але політика Russia first однозначно спостерігається. З усе тим же залізобетонним аргументом — бажанням закінчити війну.

Інвестори, а не союзники

Якщо спробувати концептуально визначити, чим відрізняється зовнішня політика Зеленського від зовнішньої політики Порошенка — то це явна спроба переорієнтуватися з пошуку союзників на пошук інвесторів.

За Порошенка все було більш-менш зрозуміло: Україна — жертва агресії з боку Росії, вона потребує допомоги, підтримки і союзників. Світ ділився на два табори: агресора та його (переважно) маргінальних поплічників і Україну — як жертву агресії та її (переважно) респектабельних союзників. За Зеленського Україна не перестала бути жертвою агресії ні де-факто, ні де-юре, але простий і зрозумілий поділ світу на два табори суттєво втратив чіткість. В тому числі, й завдяки політиці президента. Очевидно, не всі в команді нинішнього глави держави зрозуміли чи прийняли: агресія Росії — це не про політичне позиціонування Порошенка, це про реальну політику Путіна. Продуману й послідовну.

У своїй класифікації загроз від політики Путіна діячі з різних країн світу діляться переважно на чотири категорії. Перша — "жертви стокгольмського синдрому" або ж "політичні садомазохісти" — вважають, що Путін загалом все робить правильно, а якщо і робить якісь "неоднозначні" речі, то лише тому, що його хтось нахабно обманув чи спровокував (наприклад, США або НАТО). Друга — "порівняльники загроз": Путін інколи переходить межі, але на фоні інших внутрішніх і зовнішніх загроз ця загроза не є аж такою суттєвою, а може вона і зовсім не загроза, а черговий виклик. Ну, максимум ризик. Третя — "поціновувачі правильного діалогу" — розуміють, що Путін представляє загрозу, але вважають, якщо правильно побудувати діалог, відповідно мотивувати, то і з ним можна домовитися. Четверта категорія — "нема про що говорити": Росія Путіна — це виклик і загроза для всього демократичного світу, ні про що домовлятися з Росією неможливо, аж поки ВВП залишається в Кремлі, — лише стримування і оборона. Судячи з публічних і непублічних позицій, Зеленський особисто — представник третьої категорії з різними варіаціями на тему "Путін — це загроза, але"… Однак окремі діячі з його оточення, ймовірно, балансують між другою і третьою категорією, вважаючи, що у порівнянні з іншими викликами, політика Путіна не така вже й загрозлива. Це як у Трампа, який вважає, що Крим був анексований через Обаму. Так і тут, як ми пам'ятаємо, — "війна в Донбасі триває через Порошенка"…

Очевидно й інше. Деякі найближчі соратники президента чомусь забули простий факт: обидва українські Майдани були за Європу і жодного — за зближення із Росією. Хоч би якими сильними були настрої за "мир, дружбу, жвачку" з Росією, вони не в змозі — а після 2014 року й поготів, — добровільно вивести сотні тисяч українців на вулиці на підтримку цієї ідеї, а от опонентів чергового зближення з Росією — здатні завжди. І не треба тут шукати руку Порошенка чи ще когось із політичних опонентів Зеленського. Потрібно шукати інше — усвідомлення того, що чим більше стає Росії в Україні, тим менше в ній залишається власне України. А мінські домовленості з усіма їхніми новими щупальцями у вигляді "формули Штайнмаєра", Консультативної ради etc — саме про це: про спосіб для Росії не просто залишитися в Україні, але й наростити свою присутність.

Зеленський дуже своєрідно відреагував на запит вагомої частини українського суспільства на знищення агресора, — він знищив його вербально. Не з власної ініціативи, очевидно, а з ініціативи наразі чи не головного в світі виробника затяжних конфліктів. І не просто так, а з благою метою — завершити війну. А якщо агресора не існує для жертви — України, то чому він усе ще має існувати для союзників жертви? Особливо якщо представник країни-жертви найбільш відданим її союзникам дипломатичними каналами дає зрозуміти: ви не дуже-то проти Путіна робіть заяви, ми з ним домовляємося про мир, можете все зірвати… Невідомо, чи Зеленському вдасться колись зупинити війну Росії проти України, але йому вже вдається завидними темпами примирити Захід і Росію…

Відсутність нового геополітичного наративу України як держави стала і продовжує бути викликом для неї в діалозі з низкою наших партнерів. Раніше для них, як і для українців, теж було все зрозуміло: підтримуємо Україну, тому що це жертва агресії. Тепер ця система координат зламалася, а принести нову поки що ніхто не поспішає.

Це щодо союзників. Переходимо до інвесторів. У тому, що Зеленський вирішив сфокусуватися на оновленій версії економізації зовнішньої політики, є певний сенс. І з безпекового погляду теж, адже, як показує досвід, часом ніщо так не стимулює виявити союзницький обов'язок, як наявність низки стратегічних інвесторів твоєї країни на території держави-союзника. Крім того, на це є певний запит українського суспільства. Згідно із відповідним соціологічним опитуванням, яке кілька років тому ініціювала наша аналітична команда, саме економізацію зовнішньої політики українці називали головним пріоритетом зовнішньої політики України. Щоправда, наголос робився, швидше, на пошуку нових ринків для української продукції.

Однак за результатами першого року президентства Зеленського змушені констатувати, що наразі найгучнішою новиною на цьому напрямі стала, м'яко кажучи, неоднозначна ініціатива про запровадження інституту інвестнянь. Хотілося б помилятися, можливо, і справді поважні інвестори десь активно пакують валізи, і їм нічого невідомо про записи, де начебто брат Андрія Єрмака активно розробляє плани створення проблем в Україні такому серйозному гравцю, як данська компанія Maersk…

Навряд чи інвестори почнуть дружно заходити на український ринок, поки на найвищих щаблях не відбудеться усвідомлення жорсткої зв'язки між інвестиціями і незалежним правосуддям. І у Зеленського тут насправді є унікальний шанс стати тим українським президентом, який після десятиліть телефонного права першим забезпечить незалежне правосуддя в Україні. Чи скористається він цим шансом, чи вистачить у нього на це політичної волі, питання інше…

Отож висновок тут напрошується один: доки Зеленський не забезпечить умов, за яких стратегічні інвестори почнуть активно опановувати український ринок, доти його зовнішня політика з вербальною пріоритизацією інвесторів та інвестицій виглядатиме як спроба відволікти увагу в Україні від інших важливих процесів. Але пастка тут полягає у тому, що чим більше ти на переговорах з міжнародними партнерами порушуєш питання інвестицій та інвесторів, тим частіше привидами поставатимуть питання про верховенство закону і боротьбу з корупцією…

Захід і реформи

Зеленський став президентом, коли між західними політиками і дипломатами з різних країн уже п'ятий рік поспіль точилася жвава дискусія: що важливіше для виживання України як держави — зупинити агресію Росії чи модернізувати Україну з допомогою конкретних реформ (передусім антикорупційної та реформи правосуддя). Зрештою, однозначної відповіді не знайдено, хоча західні партнери більше схилялися до другого варіанта, а Україна та кілька її союзників — до першого.

Попри вміння бути "активним слухачем" (як Зеленського компліментарно називали втомлені від монологів попередніх українських чільників зарубіжні партнери), нинішній президент, на відміну від свого попередника, явно воліє дослухатися до позицій і реакцій гравців усередині країни, а не до порад міжнародних партнерів. Логічно: президентом його зробили українці, а не іноземні діячі. Просте правило, на якому чомусь обпеклося багато українських політиків, надаючи перевагу вояжам чи-то до Москви, чи-то до Вашингтона, Берліна і Брюсселя, а не до Миколаєва, Харкова, Черкас чи Ужгорода.

Відтак, на відміну від свого попередника, Зеленський виявився менш вразливим до побажань західних партнерів. Особливо чітко це проявилось у ситуації зі звільненням Руслана Рябошапки. Посли G7, очевидно, не врахувавши специфіки Зеленського, лише зробили звільненому генпрокурору ведмежу послугу, коли вирішили пролобіювати перед президентом подальше перебування Рябошапки на цій посаді. Як результат, виник ризик токсичності G7 на рівні послів для нинішнього президента… Хоча раніше саме вони були одним із найефективніших західних драйверів реформ на місцевому рівні.

Президентство Зеленського також припало на той час, коли деякі західні партнери почали, нарешті, відчувати свою співвласність (co-ownership) над деякими реформами. За попередніх президентів така залученість західних партнерів сприймалась як серйозний актив, однак за Зеленського з'явилися певні нюанси.

Зеленський протягом року свого президентства дедалі чіткіше демонструє: ера співвласності над українськими реформами закінчується. Українські реформи — це справа України. Це, очевидно, викликає певну дезорієнтацію серед наших партнерів, і не всі, мабуть, вболівальники реформ в Україні вже адаптувалися до нової реальності, діючи в деяких ситуаціях за інерцією. Особливо це помітно на прикладі окремих функціонерів з інституцій ЄС, які вже інвестували чимало часу й енергії у ті чи інші реформи та намагаються й надалі бачити в них поступ. А заодно — і зберегти свій доступ до процесу десижнмейкерства.

Такий підхід Києва збігається з настроями українців. Як демонструє опитування Фонду "Демократичні ініціативи" та Центру Разумкова, кількість українців, які вважають країни Заходу драйверами реформ в Україні, зменшилася з 25 до 12%. Це при тому, що ще кілька років тому основним очікуванням українського суспільства від Європейського Союзу був "тиск на українську владу з метою проведення реформ" (опитування на замовлення Центру "Нова Європа").

Це те, що стосується змісту, тепер про форму. Як багато хто міг зауважити, однією з головних "фішечок" зовнішньої політики Зеленського став задекларований намір розбудовувати відносини з іншими країнами світу не у статусі прохачів, а у статусі повноцінних партнерів. Відійти від практики, коли ми вимірюємо світ за тим, хто яку підтримку нам висловлює і яку допомогу надає. Підхід, на мій погляд, правильний, і його варто лише вітати. Однак, маючи війну та скрутну економічну ситуацію, Україна виявилася не зовсім готовою до переходу на таку модель. Виявилися не готовими й деякі партнери, які часом — будемо відвертими — просто відкуповувалися грошима, аби Україна не просила в них політичної підтримки у війні з Росією. На практиці ця модель звелася до того, що ми просто почали більше купувати підтримку, а не отримувати її на безоплатній основі.

Є ще два елементи, котрі, як на мене, важливо зауважити у контексті побудови відносин із зовнішнім світом за нинішнього президента. Перший — помітне переконання Зеленського, що вірити не можна нікому, бо ми насправді нікому не потрібні і нас особливо ніде не чекають. У дипломатичних колах стверджують, що це переконання було лише підкріплене розмовами з деякими західними лідерами. Глава однієї європейської держави — члена ЄС, наприклад, прямо закликав Зеленського не вірити Євросоюзу — мовляв, вони вам щось обіцятимуть, а потім обдурять. Частково зрозуміти таку логіку можна: що б не говорили наші міжнародні партнери, і скільки б ми не фіксували в Конституції незворотність курсу на ЄС і НАТО, ми ще тривалий час будемо приречені на геополітичну самотність. Не "ушлюблені" ні з ЄС, ні з НАТО. Однак, чи можна з переконанням "всі намагаються нас обдурити" вибудувати довірливі відносини хоча б з найближчими союзниками? З іншого боку, хто вони сьогодні — наші союзники? Найближчі чи не найближчі?

Водночас, правильним рішенням, прийнятим за президентства Зеленського, було рішення "приземлити" інтеграцію України до ЄС і НАТО. Відмовитися від постійних і часом лише шкідливих (бо тут вже українська влада обдурює власних громадян) заяв про членство, а натомість сконцентруватися на практичному вимірі: у випадку з ЄС — виконанні і перегляді Угоди про асоціацію, у випадку з НАТО — адаптації стандартів НАТО та виконанні Річної національної програми.

Другий елемент, де, до речі, Зеленський знову нагадує Трампа — це перевага, що надається білатеральним відносинам, з одного боку, і своєрідний мікс із нерозуміння та певної недовіри до мультилатеральної дипломатії. Судячи з наявної інформації, йому більш зрозуміло як працювати з Францією, Німеччиною, Польщею чи США, аніж з такими міжнародними субстанціями як ЄС і НАТО.

З Європейським Союзом є й інший серйозний виклик: думка про те, що європейська інтеграція шкодить українській економіці, стає все популярнішою в оточенні президента. Заява Арахамії у Давосі в цьому сенсі була швидше необачним публічним сигналом, аніж його особистою думкою. Це тривожний тренд, і з ним потрібно працювати. Перегляд Угоди про асоціацію — це одне, а от дискредитація європейської інтеграції як шкідливої для української економіки (відразу згадується 2013 рік і кампанія Кремля й Медведчука) — вже зовсім інше.

Обидва елементи — і недовіра до західних партнерів, і помітний скепсис до мультилатеральної дипломатії проявилися у досить стриманому ставленні до Нормандського формату переговорів щодо Донбасу, якому Зеленський "дав шанс" доказати свою ефективність до кінця нинішнього року.

Що лишилося незмінним з часів Порошенка — прояв у поведінці українських політиків того, що західні дипломати називають елементом воєнної психології: якщо ти друг, ти маєш бути другом у всьому, якщо ж ти в чомусь критикуєш, — ти вже не друг. Хоча насправді може йтись банально про політичну "культуру", яка не передбачає жодної критики — ні від внутрішніх акторів, ні від зовнішніх.

Кадрові і некадрові

Як тільки Зеленський став президентом, багато зусиль різних людей було кинуто на те, аби зовнішня політика опинилася в руках професійних кадрових дипломатів. Певним полегшенням стало, коли міністром закордонних справ призначили професійного дипломата Вадима Пристайка, а віцепрем'єром з питань європейської та євроатлантичної інтеграції — Дмитра Кулебу. На Банковій же залишився володар інституційної пам'яті Ігор Жовква, обійнявши посаду, яку раніше чимало дипломатів називали посадою альтернативного міністра закордонних справ. Пазл, здавалося б, склався досить обнадійливо. Ще обнадійливіше він виглядав після довгоочікуваного в системі МЗС скасування дивного рішення часів президентства Віктора Ющенка, згідно з яким навіть радники до посольств призначалися після відповідного затвердження на Банковій.

Однак на той момент ніхто не враховував фактор Андрія Єрмака. З його схильністю до back channel diplomacy і бажанням миттєво все "парєшать". Як з Джуліані, наприклад. З його критеріями ефективності чи неефективності системи МЗС як такої і окремих послів зокрема. Скажімо, з важливістю показу українських фільмів на кінофестивалях різних країн. Якби фактор Єрмака проявлявся дозовано, то, можливо, міг би спрацювати десь і в плюс, як такий собі погляд ззовні, з-поза системи МЗС. Однак схоже, дозовано працювати він не вміє..

Зокрема, у Єрмака були і свої пропозиції щодо кадрових призначень в системі МЗС у вигляді "молодих і перспективних" осіб, які, опинившись на посадах послів у ключових країнах, викликали б багато запитань і до України, і до її президента. На щастя, цю ситуацію вдалося переломити, і на ключові напрямки були призначені посли, які чимало додали в актив дипломатії часів Зеленського: це і Володимир Єльченко у США, і Сергій Кислиця в ООН, і Борис Тарасюк у Раді Європи. Залишилися на своїх посадах і професійні дипломати в інших країнах на кшталт Андрія Дещиці в Польщі, Євгена Перелигіна в Італії, Андрія Мельника в Німеччині, Олександра Щерби в Австрії. Сподіваємося, їхній досвід і надалі буде затребуваний належним чином. Шкода, що не вдалося зберегти в системі МЗС Костянтина Єлісєєва та Павла Клімкіна. Україна не в тій ситуації, щоб розкидатися цінними дипломатичними кадрами.

Важливо зберігати в постійній обоймі і тих дипломатів, які вже не в МЗС, але можуть послужити інтересам України виконанням короткотермінових чи середньострокових завдань. Чому б, наприклад, не розвивати формат спеціальних представників (аналог special envoys), задіюючи найкращі міжнародні практики?

Наразі невідомо, наскільки активними будуть спроби Банкової і особисто Андрія Єрмака надалі маргіналізувати МЗС у прийнятті рішень. Очевидно, і для МЗС може виникнути питання, наскільки спроможні представники дипломатичної служби — можливо найбільш ідеологічного відомства — працювати в унісон з Єрмаком на тому ж російському напрямку? Можливо, з точки зору національних інтересів, навіть краще, щоб зовнішньополітичне відомство або було дещо "усунуте", або самоусунулося з деяких ініціатив, намагаючись утримувати важливий баланс? "Донбасизація" зовнішньої політики на якомусь етапі, можливо потрібне і правильне явище, але коли через суцільну зайнятість Донбасом (чи інколи лише її видимість) роками провисають інші важливі напрямки зовнішньої політики, теж недобре. Новий міністр Дмитро Кулеба, судячи з останніх повідомлень, прагне запустити українську версію Asia Pivot — те, чим розпочав своє президентство Барак Обама. Похвально. Щоправда, кажуть, Єрмак теж якось висловлював бажання активніше опікуватися тим же Китаєм. Сподіватимемося, що така опіка, коли й відбудеться (сьогодні у глави ОПУ явно дещо інші виклики), не нашкодить нашим відносинам із Японією…

І нового міністра, і віцепрем'єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, і навіть небайдужого до зовнішньої політики главу Офісу президента об'єднує те, що всі вони націлені на результат. Однак професійні дипломати з відповідним переговорним досвідом добре розуміють, що, на відміну від інших сфер, у дипломатії часом найкращим результатом є процес. Новачки цієї справи, схоже, не розуміють цього і ризикують постійно заводити Україну у ситуацію, про яку ми вже згадували: коли швидкі перемоги насправді виявлятимуться лише відкладеними поразками…

Zn,ua

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...