App Store Google Play

В очікуванні хвилі

29.03.2020 10:00
В очікуванні хвилі

Зараз Україна зіткнулася з таким же випробуванням, як і навесні 2014-го. Коли стояло питання про існування країни як такої. Ми цього ще не розуміємо, але проступаюча безпорадність держави вже лякає

Поки що це нагадує споглядання за накочуванням руйнівної океанської хвилі з балкона в якому-небудь віддаленому від берегової лінії кварталі. До цього ти завжди переживав з приводу того, що хтось живе ближче за тебе до океанського побережжя. У нього й нерухомість дорожча і краєвид за вікном красивіший. Але й до хвилі він, як виявилось, ближче.

І ось навіть натяк на якусь зловтіху є недоречним, оскільки ти сам, на власні очі бачиш, як ця хвиля, накривши найбільш престижні прибережні квартали, невблаганно рухається на тебе. І жодні соціальні чи економічні відмінності тут не спрацюють — ця хвиля стосується всіх, оминути її навряд чи комусь вийде. Можна, звісно, до неї готуватися, можна оцінювати її, більш скептично, чи більш тривожно, але ігнорувати її взагалі не вийде. А це ж вона ще тебе не накрила.

Кидається в очі, наскільки важко й неохоче ми прилаштовуємось до нових умов. З одного боку, це зрозуміло — особливої радості в обриванні всіх натягнутих ниток і уриванні всіх протоптаних стежок немає, але ж має чогось вчити досвід тих, кому вже дісталось, хто вже повною мірою відчув на собі результат цього вірусу. Але все одно, щось не спрацьовує — можливо, об'єктивні причини (добре, коли ти можеш дозволити собі не виходити з дому, а якщо не можеш?), можливо наша вроджена легковажність (але чи справді вроджена?).

Припускаю, що багатьох наших співвітчизників «розслабляє» статистика — вона далі лишається доволі оптимістичною, порівняно з Західною Європою. Немає хворих — немає й потреби остерігатись. Логіка залізна. Аргументи на кшталт того, що хворих насправді значно більше, що ніхто насправді не займається тестуванням, що краще пересидіти сьогодні, аби не було гірше завтра — спрацьовують далеко не для всіх. Ну, справді, іноді нам потрібно поховати сусіда, аби зрозуміти, що справи серйозні. Хоча й сусід не завжди може бути достатньою причиною — просто не пощастило чоловікові, буває.

Ми надто розділені, настрашені й пересварені

Знову ж таки, не слід ігнорувати якісь об'єктивні реалії - найпростіше, звісно, перекрити, метрополітен. Набагато важче при цьому дістатися на місце роботи, від якої тебе ніхто не звільняв. Наша влада традиційно схильна до театральних жестів і рішучих закликів, за якими легко можна розгледіти елементарне некерування ситуацією й бажання зрубати собі на суспільній істериці політичний капітал.

Політика в цій ситуації має особливо неприємний присмак. Зрозуміло, що за такої невеселої ситуації, яка так чи інакше стосується всіх, багато речей стають особливо промовистими, кожен жест стає особливо виразним. Але іноді складається враження, що український політикум має здатність навіть за відверто екстремальних умов мати вигляд максимально макабричний і неадекватний.

Ось, скажімо, за іншої ситуації ніхто, припускаю, і не згадав би про нове авто очільника президентського офісу (ну, ми ж звикли до цієї соціальної прірви між нами і тими, кого ми обираємо), але ось купівля цього авто за фантастичну суму саме тепер робить цю історію такою промовистою, що після неї якось навіть незручно реагувати на щоденні президентські заяви й рішучі дописи очільника МВС.

Або, скажімо, ситуація з харківським штабом боротьби з пандемією. Ну, себто коли «шановні» харків'яни зійшлися й вирішили зібрати одне з одного солідну суму. Здавалося б, ініціатива шановних харків'ян мала б викликати повагу — все-таки хочуть допомогти, щось роблять, не сидять, склавши руки. Але знову ж таки один момент: самі по собі шановні харків'яни цілком можуть викликати пошану, проте коли збираються разом, усе це якось незбагненно й невимовно починає нагадувати банальний «сходняк». І про громадянську солідарність тут якось і говорити незручно — кожен вирішує свої проблеми, просто вирішують їх у контексті загальної паніки та слабкості державних інституцій.

Загалом, видається, що наша держава сьогодні стоїть перед випробуванням, на кшталт подій весни 14-го року. Коли питання йшлося загалом про перспективи існування країни як такої. Можливо, нині це ще не надто відчувається, але загальна безпорадність держави проступає так наочно, що це не може не лякати.

Тоді, шість років тому, країні вдалось мобілізуватись і втриматись. Шляхом втрати частини територій, шляхом втрати багатьох громадян, але так чи інакше держава продовжила своє існування, дивуючи своєю впертістю та здатністю до опору.

Цього разу, видається, проблема не буде простішою. Більше того — цілий ряд чинників дає підстави дивитися в майбутнє насторожено. Ми надто розділені, настрашені й пересварені. Нам нині набагато складніше знайти ту точку, яка може стати для нас точкою порозуміння. Безпека власного життя й життя наших близьких, як це не дивно, поки що таким безвідмовним аргументом не стає. Ну, але й хвиля ще не так близько.

НВ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Андрій ДЕНИСЕНКО

Розрита могила

У Новоолександрівці під Дніпром - нова ілюстрація до відомого Шевченкового віршу. Під виглядом і прикриттям археологічного дослідження по варварськи знищено 5-тисячолітній курган. Усі розкоп...
Всі ми у ці дні про щось мовчимо. Кожен про своє, але і усі про одне, спільне. Але треба не лише мовчати. Треба і нагадувати, згадувати, поширювати, тільки б усі довкола ніколи не забули. 21...
Особливості українізації в одному невеликому місті і його околицях. То є не філологія. То є психологія.) Група в соціальній мережі невеликого міста центральної України. Учасники місцеві російсько...
В 1816 році в Європі стався рік без літа. В червні-серпні в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Берліні були морози, сніги, бурі та затяжні дощі. Кліматичну аномалію викликало виверження вулкану Тамбора в Інд...