Шість років ‒ це не так уже й мало. Ті, кому в чотирнадцятому було 12, цього року підуть голосувати. Тим, кому було тридцять ‒ тепер 36. Як мені.
Дві тисячі днів ‒ це достатній період, щоб втомитися. Особливо, коли реальність навколо нагадує смугу перешкод. Але якщо я щось і навчився цінувати за цей час, так це веселу злість.
Вона з'явилася в лютому 2014 року. У той момент, коли моя «провінція біля моря» стала новим Сараєвим, Гляйвіце та Судетами. У мене були свої власні плани на моє місто ‒ і мені не сподобалося, коли їх перекреслили. На той момент вся ця історія стала особистою ‒ і за шість років так і не перестала нею бути.
У мене хороша пам'ять. Вона добре зберегла емоції весни того року. Мені не хочеться їх знову відчути ‒ зрештою, відчуття безсилля навряд чи здатне в себе закохати. У той рік багато з того, у що я вірив, збанкрутувало. І навпаки.
Моє покоління росло з відчуттям неминучого майбутнього. А шість років тому до мене додому прийшло минуле. Колись ми вважали, що час лікує, але виявилося, що це лише фігура мови. У деяких країн минуле нагадує чорну діру ‒ з неї не може вирватися ніщо ‒ включаючи майбутнє.
Але ображатися на ці події було б нечесно. Саме вони подарували Україні шанс. Вирвали з анабіозу, вдарили струмом, увімкнули інстинкт самозбереження. Ми часто говоримо, що нічого не змінюється ‒ але це проблема нашої оптики.
А ще я часто думаю про те, що моїй країні пощастило з минулим. Саме тому, що їй з минулим не пощастило. В українському «вчора» немає жодного періоду, який би тягнув на звання «золотого століття». Минуле століття нагадує м'ясорубку, а все, що було до нього, ‒ занадто віддалене від нас, щоб бути прикладом для наслідування. Хмельницький для нас віртуальний і в вакуумі. Приблизно настільки, наскільки й князь Володимир. У нас немає картинки ідеального минулого, в яке б захотілося втекти. А тому втекти ми можемо тільки в майбутнє.
Власне, саме його ми й намагаємося намацувати. 24 години на добу, сім днів на тиждень. Сперечаємося про символи, лаємося про етику, намагаємося знайти ідеальне поєднання між ліберальним і національним. У нас багато невирішених рівнянь ‒ і ми продовжуємо шукати золотий перетин у взаємовиключному. Права людини та безпека, свобода слова та оборона, соціальна гармонія та істина.
Наші сусіди намагаються відшукати у минулому свій грааль величі. А у нас його там ніколи не було ‒ і від того ми на дотик намагаємося пробиратися вперед. Нехай не всі ‒ але подібні завдання ніколи не були долею всіх. Завжди було так, що хтось вирішував рівняння, а хтось потім з цим рішенням погоджувався. Більшістю бути некомфортно, бо в хорі не чути голосу.
Моєму поколінню випав шанс, якого не було в інших. Максимум, що було їм дано ‒ це доля дисидента. Коли ти не стільки намагаєшся змінювати систему, скільки не дозволяєш їй змінювати тебе самого. А ми живемо всередині історичного процесу, в якому кожен рік іде за п'ять. Весь наш простір побуту ‒ це декорації для підручника. Який пишеться на наших очах.
Наша свобода нічого нам не обіцяє. Ця лотерея аж ніяк не безпрограшна ‒ і фінал цієї історії зовсім не вирішений. Наша свобода лише дає нам шанс. Програти. Перемогти. Облажатися. Не облажатися. Цього шансу не було у тих, хто був до нас. І тільки від нас залежить ‒ чи буде він у тих, хто прийде після.
Україну придумали українці. І вона існує, поки вони продовжують в неї вірити. Якщо перестануть ‒ на цих землях з'явиться щось ще. А право визначати майбутнє людей, які живуть тут, перейде до тих, хто живе не тут.
Мені випало жити в епоху, яку стануть викладати у школах. Бути очевидцем подій, які стануть задавати на контрольних. Жити поруч з людьми, яким потрібно відповідати. Все це з'явилося після подій чотирнадцятого. У долі досить химерний обмінний курс.
Автор: Павло КАЗАРІН
