App Store Google Play

Народ у дЗЕркалі

27 Січня 18:00
Народ у дЗЕркалі

«Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує», — писав свого часу Жозеф де Местр. Але якщо тоді, у 1811-му, із цим можна було посперечатися, то в умовах демократії влада справді дає певне уявлення про тих, хто її обрав. А водночас про країну, у якій їхня перемога стала можливою. Про те, що своєю перемогою Володимир Зеленський завдячує протестним настроям електорату, написано більш ніж достатньо. Але насправді ці настрої сформувалися ще на зорі незалежності. Тому результати торішніх виборів були запізнілою реакцією на дуже застарілу проблему. Сильна (іноді навіть рекордна) недовіра українців до влади, яку з року в рік виявляли соціологи, стосувалася не лише конкретних керівників держави — йшлося про глибинне неприйняття еліти як такої. Уявлення, що до неї належать тільки найбагатші та можновладні люди, сформувалося в суспільстві ще в середині 1990-х. Еліта стала вважатися закритою привілейованою спільнотою. Приміром, у 1996-му шанси своїх дітей долучитися до еліти позитивно оцінювало лише 5% українців, а запорукою політичної кар’єри 83% вважали насамперед багатство та особисті зв’язки у вищих ешелонах влади (Інститут соціології НАНУ). Жодного авторитету еліта не мала: щоб «зрозуміти, де правда, а де неправда в нашому суспільстві», до керівників держави дослухалося менш як 2% громадян. Причому понад 90% вважало, що люди, потрапляючи у владу, перестають піклуватися про інших (Інститут соціології НАНУ, 1996).

Відчуження між громадянами та елітою породжувало стійкий запит на «контрсистемний» популізм. У роки незалежності зайняти цю нішу намагалася ціла низка партій, і практично всі топ-політики вигравали вибори під мобілізуючими протестними гаслами, спрямованими проти «старої влади». І тут феномен Зеленського аж ніяк не унікальний, дивно тільки те, що перший успішний електоральний бунт стався лише у 2019-му, а не раніше. Однак, відіграючи роль «хлопця з народу», який прийшов розтрощити старий істеблішмент, Зеленський відповідає глибинним очікуванням своїх виборців. Чи вдасться зберегти такий імідж до кінця каденції, невідомо. Але поки що йому це вдається, помилки та конфузи тільки підтверджують його «родову» відмінність від досвідчених, але не вартих довіри «старих політиків». Причому значно переконливіше, ніж велосипед, на якому Зеленський обіцяв їздити на роботу. Так само це стосується процедурних порушень, яких час від часу припускаються президент і його команда. За останній рік таких фактів накопичилося чимало. Достатньо пригадати, як незграбно новообрана влада обійшла закон про люстрацію, призначаючи Андрія Богдана головою Офісу президента. Такі випадки ретельно відстежуються й оприлюднюються журналістами, але це викликає значно менший суспільний резонанс, ніж очікує опозиція.

І причина полягає зовсім не в тому, що виборці ладні пробачити своєму кумирові що завгодно. Як показала земельна реформа, яку підтримує лише 24% українців, вплив особистого авторитету Зеленського зовсім не безмежний («Демократичні ініціативи», листопад 2019). Однак на дрібніші (чи просто менш очевидні) порушення простий громадянин справді готовий заплющувати очі — просто тому, що й сам не усвідомлює їхньої важливості або їхнього справжнього масштабу. Коли Зеленський дає «доручення» Генпрокуратурі, це обурює правників, але 36% наших співгромадян вважають, що саме президент є єдиним джерелом влади та носієм суверенітету України. Кожен десятий певен, що глава держави має право ухвалювати закони, і приблизно стільки само — що саме він призначає органи місцевого самоврядування. А на додачу 18,5% українців вважають, що влада може порушувати Конституцію, якщо певне її положення не відповідає інтересам суспільства. Причому за останні п’ять років популярність останньої тези зросла майже удвічі. Та й сам Основний Закон повністю читало близько 11% українців, натомість понад 46% не читало її взагалі («Демократичні ініціативи», 2019).

Гуманітарний курс Зеленського також цілком симптоматичний. Ще під час передвиборчої кампанії його штаб вустами Дмитра Разумкова обіцяв «винести за дужки» мовні, історичні, релігійні питання, доки не закінчиться війна. Відтоді президент не раз підтверджував вірність цьому курсу. Патріотизм, концепцію якого він представив у своїй новорічній промові, ґрунтується лише на громадянстві, а візія спільного майбутнього зводиться до туманного бажання безпечного та комфортного життя. Не дивно, що та промова викликала бурхливе обговорення серед політизованої громадськості. Бо «за дужками» опинилося все, що становить основу української національної ідентичності: мова, культура, спільність історичної долі тощо. Цілком зрозуміло, що в державі, яка проходить етап активної деколонізації, така парадигма не спрацює. Бо і для патріотичної, і для проросійської спільноти важливо, як називатимуться вулиці й кому саме стоятимуть пам’ятники. Але драйверами деколонізації (а також спротиву їй) є активні меншини, натомість простого українця формула патріотизму від Зеленського цілком влаштовує або принаймні не викликає різкого неприйняття.

80% українців вважають себе патріотами («Демократичні ініціативи», січень 2020), проте потребу в деколонізації відчувають далеко не всі («Рейтинг», 2019). Половина не підтримує заборону російських телеканалів, 57% — заборону російських фільмів та артистів, 46% невдоволені блокуванням російських соцмереж, а 40% переконані, що мовні квоти на радіо і ТБ недоцільні (КМІС, 2018). Тому, коли влада повертає в ефір заборонених «Сватів», а зі шведського співака, який гастролював в окупованому Криму, раптово знімають заборону на в’їзд (до речі, для виступу у «Вечірньому кварталі»), це багато хто сприймає як норму. Причому йдеться не лише про «східняків» — навіть у Центральній Україні 52% опитаних виступали проти заборони російських телеканалів, а 60% — проти заборони фільмів та артистів. Декомунізацію теж сприймали неоднозначно. Якщо проти заборони комуністичної ідеології у 2016-му виступали 36% українців, то проти демонтажу пам’ятників Лєніну — майже половина, а перейменування міст не бажало майже 60% («Рейтинг», 2016). Тож коли президент закликає до об’єднання через вилучення з публічного обговорення «складних» тем, то це наївна спроба націєтворення «на хлопський розум». Але багатьом вона здається якщо не державницьким ноу-хау, то цілком прийнятним компромісом, у якому патріотизм не передбачає жодних парадигмальних змін.

Те, що в перші вісім місяців президентства Зеленський не вийшов зі свого передвиборчого образу, грає йому на користь. Якщо раніше кандидати лише підлаштовувалися під бажання «простих людей», то Зеленському самому властива ця простота. Під цей самий образ досить вдало підлаштовуються й «Слуги народу», левова частка яких потрапила у велику політику буквально з вулиці. Усе це допомагає владі підтримувати образ недосвідчених, але рішучих реформаторів, але не гарантує їй політичного безсмертя. Бо непопулярні реформи, погіршення економічного становища та корупційні скандали, не кажучи вже про погіршення ситуації на Донбасі, знищать рейтинг навіть «хлопцям із народу». У будь-якому разі «епоха Зеленського» — це лише епізод перехідного періоду української історії. Але водночас він є абсолютно закономірним, оскільки відображає об’єктивний стан нашого суспільства. Воно вже має власну ідентичність, але ще сумнівається в її підвалинах і відчуває страх перед послідовною внутрішньою політикою. Українці прискіпливо ставляться до правлячої еліти, але у вирі протестних емоцій готові проголосувати буквально за випадкових людей. А потім пробачати їм некомпетентність, вважаючи її ознакою порядності й добрих намірів. В останні п’ять років (а по факту набагато довше) цю частину суспільства було прийнято вважати виключно пасивною, але у 2019-му вона раптово заявила про свою суб’єктність. Швидше за все, це ситуативний феномен, бо «єдність Сходу й Заходу», що час від часу постає під час виборів, не має під собою тривкого підґрунтя. Але тепер очевидно, що в міру визрівання українське суспільство змінюється й стає дедалі складнішим. І цю складність доведеться опанувати тим, хто претендує на статус державних лідерів та національної еліти, а не халіфів на годину, вихватьків-авантюристів та самопризначених авторитетів. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


В середині минулого тижня деякі справи та одне свято закинули мене у Дніпро. Тому вперше за останні 16 років я подивився на це місто поглядом киянина. Хоча киянин з мене відносний - тільки вийшов на П...
Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...