App Store Google Play

Пам’ять як політика

12 Січня 10:00
Пам’ять як політика

Тему, здавалося, закрито – не тому, що крапки над і врешті розставлено, а з дещо сумнішої причини: в новинному потоці щодня виринало якесь чергове лайно і повертатися до попереднього вже не вистачало емоцій. Тож і здавалося, що вельми своєрідне новорічне вітання українському народові, спільно висловлене двома послами іноземних країн, уже поволі розчиняється в минувшині, посідаючи заслужено високе місце в історії дипломатичного бикування. Наступного разу за рік, подумалося. Бо на те ж і дано нам день 1 січня, щоб іноземні посли нас із ним вітали. Навіть якщо і в такий оригінальний спосіб.     

Але от не минуло й тижня, і 8 січня я прочитав у новинах, що Міністерство закордонних справ усе-таки запросило (новинарі вживали при цьому трохи менш дипломатичне слово – викликало) посла Польщі. Про виклик його співавтора, тобто ще одного посла, в новинах наразі немає нічого – й цілком можливо, що й не буде, тобто міністерство обмежиться польською стороною.

Тепер я зі своєї наївної перспективи спробую вгадати, чому.

Посол Польщі, схоже на те, в усій цій історії був ініціятором. У польській мові є таке прекрасне слово «pomysłodawca» – то це в нашому випадку про нього. Другий же посол, як я припускаю, отримавши від польського колеґи пропозицію долучитися, не встояв і долучився. Щодо цього теж є прекрасне слово, але вже не в польській мові, а в російській – «примкнуть». У нашому випадку це звучало б як «посол Польщі і примкнувший к нему посол Ізраїлю».      

Чому це звучить дещо курйозно? Тому що стосунки обох цих країн уже давно не назовеш найкращими. Причиною такого неприємного саспенса стала передусім (а може, й винятково) політика історичної пам’яті. Зрештою, вона, як мені здається, взагалі є причиною левової більшості сучасних міжнародних скандалів і дедалі більше визначає загальний хід політики як такої. Історичне минуле, а точніше його трактування, дедалі настирливіше диктує політикам їхні, сказати б, оцінкові, щедро здобрені передвиборними емоціями судження і через них стає живильним матеріялом для різного штибу дипломатичних нот, демаршів та міждержавних конфліктів. Не хочеться виглядати на злого пророка, але цілком можливо, що війни близького майбутнього починатимуться, наприклад, через те або інше формулювання у шкільному підручнику історії.

Попри те, що Польща, якщо я добре пригадую, скасувала найодіозніші зміни в законі щодо історичної пам’яті, осад в Ізраїлю залишився. Ні, конфлікт начебто вичерпано і претензії начебто знято. Але певні знаки особливої уваги залишаються. Й от уже президент Польщі отримує запрошення до Яд Вашем на відзначення 75-ї річниці звільнення в’язнів Аушвіца – і в той же час лише для того, щоби послухати на цій урочистості промову товариша Путіна. Бо це, виявляється, він, Путін, визволяв Аушвіц. Тож Путіна Держава Ізраїль запрошує з особливо почесною місією – промовою. Президентові ж Польщі надає хіба що право участі в колективному фото на пам’ять. Оцініть красу гри, тобто знущання.

І це, звичайно, болить, і президент Польщі з командою шукає рішення, як би це знущання обернути хоч на якусь користь. Тобто він у конструктивному, як йому здається, дусі шукає порозуміння з Ізраїлем. Щоб уже як запрошують, то все-таки з промовою, а не просто посвітитися в кадрі.

Але для цього потрібні якісь малі кроки, локальні успіхи, відновлення об’єднавчих жестів. Об’єднуватися ж «за» фактично не виходить. Зате можна спробувати об’єднатися проти.   

І де ж іще Польщі з Ізраїлем шукати такого об’єднання, як не на темі українського націоналізму? Та зрозуміло ж і коневі, що це для обох сторін стовідсотково об’єднавча платформа – і чи не єдино можлива! А тут ще й така нагода: і 1 січня, і всі ті смолоскипні процесії. До того ж очевидний плюс у вигляді нової української влади, що знову, як і за часів Януковича, явно «не в теме». Причому до тієї міри, що це вічне перебування не в темі вона зробила своєю ледь не програмною засадою. Підіть, мовляв, запитайте в Лесі Українки, за кого та голосувала.

Українська влада, некомпетентна в усьому, за що б не бралася, в питаннях історичної пам’яті особливо аморфна й піддатлива, а відверто кажучи, просто ніяка. І як цією ніякістю не скористатись? Як послам двох максимально сконцентрованих саме на історичній пам’яті держав не об’єднатись її – вже не влади, а самої України – коштом? Як не зробити таку країну інструментом для сякої-такої направи власних двосторонніх відносин?

Втім інструмент якщо і спрацював, то недостатньо масштабно, і президент Польщі до Єрусалима таки начебто не поїде. Однак і старання посла, напевно, зауважать. І, можливо, навіть станеться таке, що це зумовить певне потепління між охололими навзаєм партнерами. І щось у них таки налагодиться, бо добре на такі випадки мати спільного ворога. Навіть уявного.  

Що ж до третьої, вже використаної сторони цього не дуже любовного трикутника, то вона все-таки зважується – і для годиться запрошує (чи навіть викликає) ініціятивного польського посла «на бесіду». Чи той це випадок, коли краще пізно, ніж ніколи, дізнаємося з подальших відтинків нашого в цілому передбачуваного серіялу.      

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


4 роки тому Дніпро позбувся тягаря гріхів і злочинів одного з організаторів Голодомору та офіційно став Дніпром.З тих пір навіть затяті противники узаконення цієї народної назви забули й згадувати про...
Юрій Фоменко

Біля річки Жовтої

1648 року, вночі з 15 на 16 травня, військо Речі Посполитої вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки ...Чим була та битва під Жовтими Водами? Початком визвольної війни? Початком бурж...
Олександр ВАЙС

Окупація

Окупація завжди починається з брехні. Певною мірою окупація і є брехнею. Довгими й марними намаганнями називати речі тим, чим вони не є і привласнюванням їх тими, кому вони ніколи не належали. Наш вип...
Колись Чорний ліс тягнувся від Карпатів до Дніпра, а Голубий ліс на Січеславщині займав майже повністю Петриківський, Царичанський, Магдалинівський, Новомосковський та Павлоградський райони.Про що сві...