Катастрофа підводного човна “Курськ” виявилася своєрідним Рубіконом Володимира Путіна. Репутаційна катастрофа і крах престижу влади і президента через численну брехню і приховування інформації стала передумовою для реактивних дій Кремля по зачистці інформаційного простору і політичної сфери.

Канали, що критикували Путіна були поставлені під контроль Червоної Площі. Альтернативні центри впливу у вигляді деяких партій і олігархів – нейтралізовані вигнанням або тюремною камерою. Консолідація влади закінчилася в 2003-2004 році, якраз до кінця першого терміну Путіна.

“Курськ” став гірським перевалом, піком, перехід через який визначив рух путінської Росії на десятиліття вперед. Спочатку – керована демократія. Потім – жорсткий авторитаризм. Не стверджуватиму, що якби не було “Курська”, історія б розвивалася по-іншому і ми всі стали б свідками демократичних перетворень в Росії. Але саме аварія підводного човна оголила всі конфлікти всередині суспільства, а головне, показала вождю, наскільки руйнівною для його реноме можуть бути сила медіа та конкурентне політичне середовище. І як вміло своїми медіа розпоряджаються незалежні від нього гравці.

Вважається, що систему характеризує не сама помилка, а реакція на помилку. Реакція демократії завжди складається в прийнятті відповідальності. Реакція автократії – в переадресації відповідальності на ворогів. Адже вождь непогрішний за визначенням. І всі проблеми можуть відбуватися тільки від дії ворога і його клевретів. “Курськ” неодмінно підривають американці. Рубль обрушує Сорос. Апельсини на Майданах наколює Держдеп. Навколо одні вороги. Путін бореться за виживання народу і держави. Реакція на помилку “Курська” знищила ще існуючу суперпозицію російської політики, обнулила інші ймовірності. Перетворила світ російської влади в гру з нульовою сумою. Коробка Шредінгера відкрилася. Атоми завмерли на своїх місцях. Замотаний в червоний саван з серпом і молотом кіт виявився на диво живучим.

Здавалося б, навіщо зараз в 2019 році писати щось про далекий російський Рубікон двадцятирічної давності? Тому що безсумнівним підсумком року варто вважати перехід свого Рубікону президентом України Володимиром Зеленським. Цим Рубіконом варто визнати синхронізовані в просторово-часовому континуумі події: процес “Ріфмастера” і видачу Росії обвинувачених у розстрілі “Небесної сотні” бійців “Беркута”. Перше остаточно віддалило від Зеленського патріотичне середовище. Друге – фактично ознаменувало відмову влади від цінностей “Революції гідності”.

З часу приходу до влади Володимира Зеленського у всіх своїх публічних виступах президент перебував у позиції кота Шредінгера. Меседжі передвиборної програми, розмазані як новорічний оселедець під шубою для кожної аудиторії не давали відповіді на те, у що по-справжньому вірить Зеленський. Хоча його творчість звичайно ж наштовхувала на думку про нього як про глибоко радянську особистість.

Проте, всі наступні півроку навіть в середовищі гальванізованого і роз’єднаного патріотичного активу йшли суперечки. Ватник – не ватник. Капітулянт – не капітулянт. За Європу – приховано за Росію. Поступове повернення в Україну проросійських діячів епохи Януковича, ігнорування військових і скасування параду на День Незалежності, посилення олігархічного впливу, масштабні комунікаційні провали – “я не лох” -, включення до фракції людей, в яких важко було не розгледіти ватників і відморозків, слова про “войовничу меншість”, підписання Формули Штайнмайера, “очі в очі” в Парижі, газовий Мінськ і масові поступки Путіну з різних питань. Все це викликало жваву дискусію про корінь хаотичної і нелогічної з точки зору інтересів України політики влади.

Версія про глибоку некомпетентність Зеленського і його команди все-таки превалювала над версією про свідому капітуляції перед Росією. Ситуацію змінило фактичне призначення Зеленським “винних” у вбивстві Павла Шеремета на брифінгу. Винними виявилися авторитетні у військово-патріотичному середовищі фігури. І звичайно ж обмін …

На даному етапі розвитку вже не важливо, про що думав президент Зеленський виходячи на добре відому прес-конференцію. Як не важлива і щирість його мотивацій при обміні “Беркута” на наших бранців. Скажу більше, не важливий навіть подальший хід слідства. Оскільки початкова політизація справи президентом і на швидку руку підігнані під справу докази вже забезпечили Зеленському конфлікт з активною проукраїнською частиною суспільства. А видача “Беркута” зкріпила цей конфлікт кривавим сургучем.

Сенс Рубікону, зрештою, полягає не в мотиваціях, а в незворотності подальшого шляху. Спираючись на аморфну ​​глину пасивних обивателів  півроку Володимир Зеленський балансував на перехресті між патріотами і ватниками. Зараз же, доріжка, схоже обрана.

Мені можуть заперечити, що Зеленський – не проросійський президент, просто він формує свою політику. І що його мотиви правильні. Можливо.

Але політика – це шахи. Рух однієї фігури на дошці обумовлює поведінку і диспозицію інших фігур. Зрештою, ми нічого не знаємо про мотивацію Путіна під час катастрофи “Курська”. Але багато знаємо про те, до чого його підштовхнула криза і спрага збереження влади. І багато знаємо про те, як саме Путіним і його бажаннями розпорядилися люди, які допомагали кремлівському диктатору цементувати власну владу.

Теж саме і тут. Дурість і необачність – поганий союзник в шаховій партії. І якщо внаслідок невмілості ти не можеш переконати в тому, що ти гросмейстер – залишається тільки грати в Чапаєва. Заткнувши рот незгодним, і розтрубити через підконтрольні телеканали, що гра в Чапаєва – це такі особливі керовані шахи. З попами, Сталіним і ядерною зброєю в російському випадку. З Лігою сміху, діджіталізацією і Сивохо – в нашому. Вибудовування системи паралельної реальності – це ще одна риса, що ріднить Зеленського з Путіним. Просто другий вже закінчив, а перший – тільки почав.

Що стосується звільнення і передачі Росії звинувачених у вбивстві Небесної Сотні беркутівців – це означає фактичну відмову влади від цінностей революції Гідності. І перехід її на умовну сторону антиМайдан. І це – не емоції мої або Зеленського. Це – логіка політичного процесу. У 2013-2014 роках Майдан повстав проти авторитарної влади, яка здавала Україну Росії. Повстав за прозахідний вектор розвитку. Російська агресія стала логічним продовженням спроб Кремля по поглинанню України, а націонал-оборонна війна – логічним продовженням революції Гідності. Саме відмова від цінностей Майдану, у вигляді символічного плювка на могили убитих, дає Зеленському можливість розширити свою базу підтримки за рахунок проросійських громадян. А також дає йому оперативний простір для подальших дій. Дій, які він сам може уявляти якимось третім шляхом для країни. Але які насправді виявляться просто-напросто черговим історичним дрейфом країни в бік Росії. Історією доведено, що навіть для того, щоб хоча б стояти спиною до Імперії і обличчам в бік Заходу, Україні треба докладати багато зусиль.

Більш того, логіка процесу буде підштовхувати Зеленського до розширення спектра політичних репресій і до ревізії Майдану і початку війни. Для того, щоб домовитися про мир на умовах Путіна владі треба буде спочатку винищити і дискредитувати ту саму “войовничу меншість” – частина суспільства, яка захищала душу України на Майдані і тіло України на фронті. Для того, щоб забезпечити лояльність суспільства новому курсу по “серединним домовленостями” монстрами треба буде виставити тих, хто почав війну. Звичайно ж таки не Путіна! Адже, як ми недавно почули від одного з депутатів Зеленського, Путін був просто змушений забрати Крим. Тому що в Раді скасували закон про мову Колесніченка-Ківалова. Війну намайданили радикали, здійснюючи державний переворот. А почали – бандерівці, які обстрілюють мирні донецькі села. Ви поки що чуєте таке тільки від Портнова? Це тільки поки.

Звичайно ж, описане вище – це поки що просто прогноз вектора подій на 2020 рік. Прийдешнього року спроб консолідації влади Зеленським. Цей прогноз може виявитися саморуйнівним. Бо логіка того, що відбувається зрозуміла для багатьох гравців, яких не влаштовує повернення в російське стійло. Чи влаштує це мільйони українців? Зрештою, авторитаризм відрізняється від демократії як гоночний болід від велосипеда.

Авторитаризм не терпить непрофесіоналів і не прощає помилок.

Власні інтереси сповідує і Путін. І навряд чи ці інтереси полягають в консервації режиму Зеленського на роки вперед. У Путіна вже є один Лукашенко. Зеленський цікавий Путіну насамперед як недалекоглядна людина, яку можна затягнути в мишоловку, використовуючи мир як сир. Зеленський для Путіна – інструмент по дестабілізації України. Людина, яка має довести суспільство до нового Майдану, а країну до хаосу. Забезпечивши Путіну можливості для продовження експансії. А це означає, що вся агентура в оточенні Зеленського і в державних структурах будуть підштовхувати останнього до жорсткого вирішення проблеми “майданутих радикалів”. А сам Зеленський буде окуклюватися в сплетеному Кремлем інформаційно-апаратному коконі.

Вважається, що Хрестовий похід дітей – середньовічний рух підлітків, щовирішили звільнити Гроб Господній одними лише гарячими серцями і чистими намірами, – ліг в основу поширеної в Європі легенди про Гамельнського щуролова. Похмурої казки про те, що розгніваний менестрель з чарівною сопілкою повів з міста і втопив всіх дітей. Після того, як дорослі вирішили не виплачувати йому нагороду за порятунок від щурів.

Україна в 2019 році почула мелодійний наспів флейти. І пішла за ним. Президент України може вважати, що саме він веде за собою народ. Але гірка правда полягає в тому, що він – перша дитина в процесії. Процесії, яку веде  один лисий маніяк під бій кремлівських курантів.

Середньовічний хрестовий похід дітей закінчився трагічно. Юні лицарі зазнали безліч поневірянь. Гинули від хвороб і холоду на Альпійських перевалах. А на березі моря дві тисячі юнаків заманили на купецькі кораблі. І продали в рабство. Добрих сердець і чистих намірів виявилося недостатньо для того, щоб чинити опір злу цього світу.

Розпочатий в 2019 році український хрестовий похід дітей за мир, проти бідності, жадібності і брехні триває. І яким би надихаючим не був старт шляху фінал його визначений.