App Store Google Play

Олена Білозерська: «Я була журналістка – тепер офіцер-артилерист»

10.12.2019 18:30
Олена Білозерська: «Я була журналістка – тепер офіцер-артилерист»

У Дніпрі відбулась перша в Україні презентація книги «Щоденник нелегального солдата» жінки-бійця Олени Білозерської. Упродовж трьох з половиною років авторка – у минулому відома журналістка та блогерка – була снайпером у складі ДУК «Правий сектор» та Української Добровольчої Армії, а зараз є офіцером Збройних Сил України. Свою документальну розповідь про життя на фронті вона називає «книгою-фотографією». Перший тираж видання вже розійшовся. Наразі Білозерська планує зробити додрук.

Про що писала в книзі, чому її довелось видавати власним коштом, про своє ставлення до феномену «жінка на війні», ПТСР, до розведення військ на Донбасі та інформаційної війни з Росією Олена Білозерська розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

 

– Олено, як виник задум книги?

– Те, що я напишу книгу, я знала від самого початку, як тільки пішла на фронт. У мене такий характер, що завжди хотіла бути в центрі історичних подій і їх фіксувати всіма можливими способами. Політичні події, протестні акції, які були в Києві упродовж десяти років перед війною, – все це мною зафіксовано. У газетах, журналах, на сайтах, в блозі – де я тільки не писала. Я знала, що буду писати книгу, намагалась фіксувати все, що відбувалось навколо мене. Думала писати мемуари вже після війни, як це годиться, але я не думала, що війна так затягнеться.

Коли наприкінці 2017 року я повернулась до Києва навчатись на офіцерських курсах, після яких я перестала бути «нелегальним солдатом», тобто неоформленим добровольцем, і підписала контракт із ЗСУ, то журналіст Юрій Бутусов мене переконав, що такі книги, такі мемуари потрібні вже зараз. Я сіла її писати. І поки закінчувала навчання, поки оформлялись документи, я її написала. Це тривало кілька місяців. Видавалась книга, коли я вже була на службі.

– Чому видавати книгу довелось власним коштом?

– Мене не влаштували умови одного великого видавництва, яке пропонувало робити друк. У книзі десь 10% фото – не мого авторства. Видавництво наполягало, аби всі автори фото дали свою письмову згоду на публікацію. Зробити це було важко, бо чимало фото були зроблені людьми, з якими зіткнулись на фронті випадково, і я не знала, як їх знайти. А відмовлятись від хороших фото я не хотіла. Також не хотіла передавати на три роки права на текст. Це була другорядна причина.

Я позичила гроші – астрономічну для мене суму – і видала її сама.

– Тепер ви маєте її реалізувати?

– Я її вже реалізувала. В Дніпрі – це перша презентація книги, але я привезла сюди останні примірники. Книга розійшлась добре: за два з половиною місяці – практично тисяча примірників. І в мене вже зараз є замовлення на книги, яких ще немає. Перш ніж знову додруковувати, я буду збирати замовлення, не гроші, а «декларацію намірів», і вже потім додруковувати. Я думаю, що це навіть буде друге видання, виправлене й трішки доповнене.

Звичайно, мені було дуже страшно, бо я б цю суму не відробила й не віддала ніколи в житті. Але книгу розібрали. Борги я вже віддала.

– У чому такий успіх? Хто ваш читач?

– Я думаю, бо там правда. Мій читач – це люди мого кола, у першу чергу, фронтовики, волонтери, їхні родини, також це люди, яким хочеться знати правду про війну. Правду в якому сенсі? По-перше, ця книга повністю документальна, там нема вигадок, кожна репліка – дослівна.

Там багато діалогів, монологів. Там така документальність, що навіть якщо хтось десь закашлявся й сказав «кхе-кхе», то й це пішло в книжку. Розповідь ведеться день за днем, хронікально. Це життя одного маленького підрозділу, який воював спершу в складі ДУК «Правий сектор», а потім УДА, – це окремий легкопіхотний загін «Вольф». Усі бойові операції нашого підрозділу, побут, жарти. Люди показані неідеальними,без зайвої героїзації, без пафосу. Люди показані такими, як були,– оті веселі роздовбаї, яким подобалось те, що вони робили, люди, які ще задовго до війни до неї готувалися.

Я намагалась не приховувати й негативні моменти, хоча про них було важко писати,– пиятику, крадіжки, вживання наркотиків. Але загалом у моєму підрозділі були благополучні люди, дві третини наших зараз служать в ЗСУ.

– Мотивовані?

– Мотивовані й розумні. Більша частина з них – це люди з вищою освітою, всі з високим рівнем інтелекту.

– Як вам вдалось так чітко зафіксувати все це? У вас така пам'ять, вели нотатки?

– Це нереально ні занотувати, ні запам’ятати. Відеокамера. До війни я 10 років була журналістом. У мене звичка: щось відбувається – вмикаю відеокамеру. Вона у мене була в підсумку в найголовнішому місці. Магазини – трохи далі, а найближче, під правою рукою, була камера. Вона зі мною пройшла всю війну.

Побратими звикли. Через деякий час перестали на мене вишкірюватись, що я знімаю. Був навіть випадок, щоправда не з мого підрозділу, – на мене стрибали, хотіли бити камеру. Довелось затуляти камеру собою. Але тільки так реальність і фіксується. Також при написанні книги я користувалась щоденником, який вела, хоча й не постійно. По-друге, фото й відео. А ще – свої пости в соцмережах, які я робила в той час. Не всі, тільки ті, які мають якусь цінність зараз.

– А коли до вас прийшло усвідомлення того, що ви на війні?

– Цей момент описаний у книзі. У кожного фронтовика, волонтера, мирного мешканця є момент, коли він усвідомлює, що він на війні, що він тепер в іншій реальності. Для когось це тоді, коли він побачив першого загиблого чи пораненого, для когось – коли вперше біля вуха свиснула куля.

Для мене це було не так. Я вперше приїхала в мирний, але тривожний Дніпро. Це був квітень 2014 року. Я була у формі, з автоматом за спиною. Я вийшла з машини й пішла в напрямку готелю «Європейський», де тоді був неофіційний штаб «Правого сектора». Таке сонячне, мирне місто – і я з автоматом. Чи часто до того ми бачили людей зі зброєю у місті? Максимум це могла бути охорона інкасаторів. А тут я – не боєць спецназу, не охорона інкасаторів. І з автоматом. Оцей контраст, оце естетичне переживання я на все життя запам’ятала. Моя війна розпочалась з Дніпра.

Презентація книги в Дніпрі

Презентація книги в Дніпрі

– Загалом жінка й війна – як це співвідноситься? Чи важко жінці на війні?

– Шість років тому, якби мені сказали, що я буду воювати, знищувати ворогів своїми руками, служити в армії, я б вирішила, що це чийсь поганий жарт. Але я не перша й не остання людина, чию долю перекроїла війна. Я була журналістка – тепер я офіцер.

У мене досвід початку війни – це добробат. У добробатах дівчатам було легше. Якщо у добробаті дівчина реально хотіла й тягнула, то вона потрапляла на бойові на рівні з хлопцями. Це в армії міг командир затятись, сказати: «Ні, жінок не пущу».

 

У мене були більше проблеми не зі статтю, а з відсутністю фізичної підготовки. Я не зі спортсменок. Я прийшла на війну від комп’ютера. Звичайно, мені було важко. Крім того, я була старша за віком від більшості своїх побратимів. У мене був страх – десь там стати їм тягарем, десь їх підвести. Такого жодного разу не було, але страх цей був зі мною постійно.

– І тільки?

– І тільки. Все решта – це міф.

На фронті я не бачила жіночих сліз, істерик. Я не бачила жодної жінки з посттравматичним стресовим розладом.

– А самі ви відчували симптоми ПТСР?

– Скажу чесно: ні в мене цього не було, ні в кого з мого підрозділу. Якийсь час я думала, що ПТСР – це якась вигадка, якесь виправдання, щоб синячити горілку. Звичайно, це у мене було таке примітивне ставлення. Але сама я не знаю, що це, я з цим не зіткнулась.

– Жодного разу не звертались до психологів?

– Ні. Коли я від’їжджаю з фронту, я сама собі, в голові, перелаштовуюсь на мирне життя. І роблю це стільки разів, скільки потрібно. Скажу непопулярну думку: я не вірю, що стороння людина, якій до мене байдуже, може мені допомогти. Якщо мені треба з кимось поговорити, я поговорю з мамою, з татом, з другом, з подругою. Чужа людина, може, й вислухає мене за гроші – але ж їй на мене плювати.

Олена Білозерська

 

– Зараз, коли ви вже у Збройних Силах, змінилось там ставлення до жінок?

– Це багато в чому залежить від командира. Чоловіки не були б чоловіками, якби вони не намагались оберігати жінок і не пускати їх на «передок». Вони це роблять. Нам, жінкам, які хочуть воювати, – це невигідно, ми з цим боремось.

Звичайно, законодавчо жінки в армії вже рівні в правах з чоловіками. Вони так само ходять в наряди, як чоловіки. Більшість бойових посад в армії стали відкритими для жінок. Тобто де-юре ми рівні, де-факто, звичайно, ні, і це буде нескоро.

Я навіть сумніваюсь, що це потрібно. Сама я, при тому, що маю фронтовий досвід, десь не витягую фізично, не можу змагатись з чоловіками, і вимушена приймати їхню допомогу. Інша справа, що я компенсую це іншим, можу зробити те, що вони не можуть. Моя совість чиста.

– Скажіть, як сприймається ініціатива щодо розведення військ на Донбасі вами, вашими бойовими побратимами?

– Армія – зріз суспільства. Опитайте десять перших-ліпших цивільних людей і десять військових – зріз думок буде приблизно однаковий. В армії є свої заробітчани, які прийшли туди через зарплатню. В армії бувають і відверті «ватники», може, їх там менше, але бувають. Але, в принципі, ті військові, які еліта, які прийшли, щоб захищати свою державу, – вони, звичайно, зараз не вітають цю ідею. М’яко кажучи.

Всі чекають цих перемовин. Звичайно, ми дуже бажаємо президенту не здати Україну на цих перемовинах, але я не вірю, що це йому вдасться.

– В армії ставлення до Володимира Зеленського змінилось з моменту виборів?

– Армія менше голосувала за Володимира Зеленського у відсотках, ніж цивільне населення. Але все-таки дуже багато і військових за нього проголосували. Зараз всі чекають. Я думаю, ні в кого немає чіткої сформованої позиції, бо всі чекають, чим це обернеться.


– Як ставитесь до ідеї виборів на територіях Донбасу після деокупації?

– Моя особиста думка: вибори на Донбасі не можна проводити щонайменше в найближчі п’ять років, а краще – десять. Я б займалась відбудовою економіки, дала б людям роботу, займалась би правильною державною пропагандою, щоб чистити їхні мізки від російської «гебельсівщини», «кісельовщини». Зайняла б людей роботою, дала б їм мир, спокій, економічну стабільність, а вже потім можна й вибори.

– Яке становище зараз в Україні у добровольців?

– Добровольчий підрозділ, де я служила, був розформований. Нині приблизно дві третини бійців служать у ЗСУ, третина – повернулись до мирного життя. Більшість моїх колишніх співслужбовців отримали УБД, служачи в ЗСУ.

Загалом я вітаю цей новий закон про статус добровольців, це дуже правильний закон. Ті добровольці, які реально воювали, а не «фронтові туристи», які приїздили «поселфитись», повинні отримати УБД. Добровольці і зараз лишаються, їх дуже небагато неоформлених на фронті, але вони є. Становище їхнє все більш принизливе. Вже у 2017-у році з одним з моїм знайомим добровольцем була така ситуація: в багажнику машини ЗСУ його змушені були провозити на позиції, ховати. Дуже принизливо.

– Щодо інформаційної війни з Росією. Чи можливо її виграти і що треба для цього робити?

– Інформаційну війну, на жаль, ми програємо майже всуху. Цьому є об’єктивні причини. У них – колосальні гроші, колосальні потужності. А у нас – на жаль, не вміють з цим працювати.

Слова «піар», «пропаганда» для мене – не порожній звук і не мають негативної коннотації, якщо, звичайно, не йдеться про брехню. Я була журналісткою 10 років. І вагалась: піти мені військовим кореспондентом, чи піти бійцем. Для мене головне – репутація. А на війні журналіст не може казати саму правду. Не тому, що він поганий, а тому що, якщо він напише всю правду, то він зіграє на руку ворогу, по-друге, військові більше його до себе не підпустять. Це не вина журналістів. Але для себе я відчула, що поєднувати війну й журналістику я не зможу.

– Ваша книга, загалом військова проза учасників війни наближає нас до цього?

– Я сподіваюсь, що так. Військова проза наближає тих, хто на фронті, до тих, хто в тилу. Так, справді, я пишу й про негативні моменти. Але мені здається, хорошого в моїй книзі більше. Думаю, вороги ніколи не скористаються негативом для своєї пропаганди, бо книга українською мовою. Їм просто буде ліньки перекладати.

Презентація книги Олени Білозерської в Дніпрі

– Після завершення контракту з ЗСУ плануєте повернутись до журналістики?

– Скоріше за все, так. Журналістика, громадська діяльність, зйомки документальних фільмів, дисертація на історичну тему – планів у мене багато.

– Дякуємо.

Радіо Свобода

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нам вдовблювали 200 років, що Днєпрапєтровск - це російське місто, його збудували російські царі та зросійщені генсеки «і ваапщє - тут всєгда гаварілі па рускі».Але ми з вами у 2014-2015 р...
Андрій ДЕНИСЕНКО

Дніпру 1200 років

Дніпру 1200 років!Такі гасла цілком могли би прикрасити вулиці нашого міста в ці святкові дні.Міста, давнішого за Москву та імперію, з її катеринами, переписуванням історії та байками про початки житт...
Дмитро Томчук

Про COVID-19 зсередини

Это мой очередной ежедневный лонгрид, но! На этот раз я очень прошу дочитать все до конца! Особенно людей который я люблю и уважаю и я знаю, что многим не хватает сил дочитать все до конца и они прост...
Події другої половини літа й початки осені наочно показали, що боротьба за Україну не припиняється і табір по той бік барикад готовий до наступу. Мова, зокрема йде про так званий "дніпровський референ...