App Store Google Play

Фундамент світового ладу

2 Листопада 14:00
Фундамент світового ладу

У 2014-му питання збереження національної державності стало руба. Апологети «возз’єднання» з Росією втратили не лише аргументи, а й моральне право на участь у публічній дискусії. Декомунізація поставила крапку і в давній суперечці з тими, хто ностальгував за СРСР, у якому національне питання нібито було вирішене раз і назавжди. Але нові часи породжують нових опонентів.

Схоже, у найближчому майбутньому основними противниками розбудови національної держави будуть не ті, хто марить колоніальним минулим, а ті, хто подумки вже переселився в глобальне п­остнаціональне майбутнє, у якому державні кордони — це прикрий рудимент, а нації — соціокультурний пережиток. І опонувати їм буде набагато складніше, бо колоніальне минуле невпинно віддаляється від нас, натомість майбутнє стає дійсністю вже сьогодні. Наше повсякденне життя невпинно глобалізується. Музику в навушниках, серіали на планшеті й стрічку новин у смартфоні нам забезпечують сервіси транснаціональних корпорацій. Лоукости в поєднанні з безвізом відкривають колосальні можливості для мільйонів українців. За оцінками Мінсоцполітики, близько 3 млн наших громадян «глобалізувало» не тільки своє дозвілля, а й заробітки, інтегрувавшись до європейського ринку праці. Нашу політику — як зовнішню, так і внутрішню — накривають глобальні тренди, а міжнародні організації стають вагомим чинником суспільного, політичного та економічного життя. Словом, не дивно, що заклики до розбудови національної держави видаються декому ретроградством тих, хто мислить категоріями позаминулого століття й живе проблемами позавчорашнього дня. Не виключено, що вже в наступному десятилітті такі уявлення стануть якщо не домінуючими, то дуже поширеними, особливо серед молодших поколінь. Тож працювати над контраргументами треба вже тепер, оскільки сподівання на світле глобальне майбутнє може завести на манівці незгірше за ностальгію за комунізмом або віру в «святу триєдину Русь».

У поглядах на державу українське суспільство хитається між крайнощами. Якщо за радянських часів довкола неї був побудований цілий культ, то тепер «найпрогресивнішим» вважається розуміння держави як постачальника послуг, із яким громадяни мають контрактні відносини. Наскільки такий погляд слушний — окреме питання, але навіть у цій якості національна держава залишається незамінною. З тим, що значну частину послуг ми отримуємо вже від транснаціональних компаній, не посперечаєшся. Однак «керуючою компанією», яка дбає про підтримання ладу на території всієї країни, залишається держава. Українські дороги можуть будувати хоч турецькі, хоч китайські компанії, але за стан інфраструктури відповідає наше профільне міністерство. Надавати медичні послуги можуть компанії з будь-якою «пропискою», але жодна з них не візьме на аутсорсинг усю галузь охорони здоров’я України, перебравши на себе функції МОЗ. У теорії, звісно, не виключено й таке, однак результати були б сумнівними, бо національний уряд відповідає за добробут населення на всій території країни. Компанії працюють там, де це економічно доцільно, тоді як держава не може закрити свою «філію» навіть у найдепресивнішому регіоні. Звичайно, у ХХІ столітті населення планети стає дедалі рухливішим: за даними ООН, сукупна кількість міжнародних мігрантів нині сягає 300 млн осіб, однак це менш як 5% людства. Населення веде переважно локальний спосіб життя і є залежним від того, наскільки добре працюють місцеві, передусім національні, інститути. Та й потоки міжнародної міграції спрямовані саме туди, де національні інститути працюють якнайкраще. Натомість головними донорами мігрантів є Індія, Мексика, Росія, Китай, Сирія, Бангладеш, тобто країни, де ці інститути не здатні задовольнити потреби всіх громадян або просто зруйновані.

У теорії функції держави можна було б передати й транснаціональним компаніям, але постає питання споживацького контролю. Приміром, Facebook, який має великий вплив на український інформпростір, працює за власними принципами, змінити які не може ані рядовий український користувач, ані весь український уряд. Причому вони такі туманні, що торік пояснень від Марка Цукерберґа зажадав американський Сенат, а потім і Європарламент. І в обох випадках інстанції лишилися незадоволені почутим. Те саме стосується Google, Twitter та багатьох інших компаній, чиї продукти давно увійшли в наше життя, але ми не маємо жодного реального контролю за ними. Рішення, які ухвалюються в головних офісах цих корпорацій, фактично не підлягають оскарженню, і єдиний спосіб протесту — індивідуальна відмова від їхніх послуг. Національний уряд також може зловживати владою і нехтувати своїми обов’язками, проте демократія надає широкий інструментарій впливу на нього. Завдяки цьому держава є не просто надавачем послуг, а надавачем, над яким клієнти мають реальний контроль. Звісно, на практиці поставити її під ефективний громадський контроль украй непросто, але з корпораціями зробити це ще складніше.

Звичайно, важко уявити сучасне життя без можливостей, які надає міжнародна співпраця. Але саме національна держава забезпечує умови, за яких ця співпраця стає реальною. Промовистий приклад — окупований Донбас. Відколи у 2014-му було зруйновано легітимні інститути національної держави, там зникла й більшість принад глобалізації. Міжнародні платіжні системи, торговельні мережі, можливості для мобільності — усе це доступне мешканцям ОРДіЛО лише тією мірою, якою вони залишаються громадянами України, а отже, зберігають правовий зв’язок з інститутами Української держави. Щойно зв’язок рветься, приміром після отримання «паспорта» якоїсь із «республік», людина автоматично втрачає навіть ті можливості, які в неї ще залишалися. Чому так відбувається? 

По-перше, те, що нині прийнято називати широким терміном «глобалізація», тримається не тільки на технологічному прогресі та культурних зрушеннях, а й на розвиненій системі міжнародних угод, тобто угод між урядами національних держав. І щойно якась із держав виходить із системи, значна частина глобалізаційних трендів починає оминати цю територію та її мешканців. Звичайно, такі люди все одно мають шанс долучитися до глобалізації, але вже на зовсім інших правах. Якщо українець може поїхати до Німеччини, скориставшись безвізом, то «громадянин ДНР» хіба що як нелегальний мігрант. А по-друге, саме національні держави відповідальні за виконання безпекових функцій. Бо принади глобалізації є лише там, де існує належний рівень безпеки та порядку. Умовне Сомалі також може долучитися до глобальних трендів, але як джерело біженців, ланка наркотрафіку та вогнище міжнародного тероризму. Натомість «світлий» бік глобалізації лишається для нього практично закритим. Просто тому, що за відсутності елементарних гарантій безпеки й недоторканності власності більшість компаній не працюватиме. 

Та й річ не тільки в глобалізації. Національна держава досі є найефективнішим способом колективного самозахисту. Приватні військові корпорації, які за потреби винайматиме населення, — це ненаукова фантастика, як і захист країни силами місцевої самооборони. Міжнародні організації, нібито покликані підтримувати мир та безпеку, також не вражають своєю ефективністю, про що промовисто свідчить досвід ООН, ОБСЄ тощо. Звичайно, допомога міжнародних структур необхідна, а участь у безпекових союзах дає суттєві переваги. Але і НАТО є союзом національних держав, кожна з яких відповідальна за колективну безпеку. В українському ж контексті роль національної держави є більш ніж очевидною. Як довів 2014 рік, «глибока стурбованість» міжнародної спільноти важлива, але російські танки зупиняються там, де їх зупиняють українські війська. 

І наостанок постає питання: чому в ХХІ столітті держава має бути саме національною, а не організованою за якимось іншим принципом. Дискусії про постнаціональну епоху ведуться вже давно, проте, як свідчать факти, вона ще ніде не настала. Наплив мігрантів збурює націоналістичні настрої навіть у країнах, де такі пристрасті, здавалося б, давно й безповоротно вщухли. Партії на зразок французького «Національного фронту» чи німецької АдН справедливо картають за деструктивний популізм, але все ж таки вони апелюють не до порожнечі, а до реальних національних почуттів своїх співгромадян. Як свідчить Brexit, поступатися національним суверенітетом на користь транснаціональних об’єднань готові не всі. Якщо Brexit можна вважати суто британським казусом, то спроби запровадити загальноєвропейську конституцію провалилися ще в середині 2000-х. Словом, хай там що казатимуть пророки утопічного майбутнього, національна ідентичність усе ще потужний чинник історії. А отже, незамінною лишається й національна держава — інститут, через який ідентичність набуває політичного оформлення, а нації мають змогу розпоряджатися власним життям. 

Тиждень

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Відверто кажучи, давно втомився читати такі заголовки, як "Україні потрібен націоналізм!". "Націоналізм - саме те, що потрібно Україні". "Україні не вистачає націоналізму".Все це, звісно, прекрасно. І...
Під тиском багатотисячних протестів нам дійсно вдалося уникнути швидкої капітуляції, але загроза повзучої капітуляції, з далекосяжними для держави та нації наслідками, є цілком реальною.Зе суттєво ско...
Максим Мірошниченко

Рейтинг влади падає

Очевидно, що в найближчий час ми побачимо фрагментацію влади. Із занадто різних елементів вона складається. Ці різноманітні групи воюють одна із одною через оці телеграмні зливи та інсайди. Портнов лю...
Те, що два великих свята, Архістратига Михаїла і День гідності та свободи, Україна відзначає в один день, не випадковий збіг. Ці свята дещо схожі – і за смислом, і особистостями.Наші Герої, які...