App Store Google Play

Колонія у нас в голові

3 Жовтня 18:00
Колонія у нас в голові

Ментально Україна великою мірою й досі лишається колонією. Колонією Російської імперії. І доки це так, загроза повернутися в ту імперію вже не тільки ментально, а й усім тілом, усією своєю територією залишається цілком реальною. Що робити, щоби українець врешті перестав фантазувати про себе як про частину “одного великого народу”? Яка роль у цьому держави, а яка масмедіа? Врешті, чи можливо прийняти і виконувати закон про деколонізацію, як про декомунізацію? 

На ці теми дискутували публіцист і волонтер Дмитро Крапивенко, також публіцист і переселенець із Луганська Максим Віхров та історик, публіцист, ексдиректор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Все, що зближує нас з Росією, буде використано Росією проти України. Це важко декому усвідомити, тому що часом зближують навіть родинні зв’язки. Це боляче. Але це треба розуміти. Бо нерозуміння цього робить нас слабкими і вразливими. Декомунізація була потрібна як перший крок віддалення і відгородження нас від Росії. Власне, декомунізація показала, що цього не досить. Декомунізація показала, що часом, знімаючи це радянське нашарування, ми натикаємося на російське імперське нашарування, яке теж буде використовуватися з боку Росії, аби тримати Україну в орбіті свого впливу. 


Найбільш показовим є перейменування Кіровограда. Те, що назва Кіровоград не має залишатися на мапі України, згодні були практично всі, навіть у самому місті. Але найбільш потужною ініціативою, яка пропонувала альтернативну назву, був, звичайно ж, Єлисаветград. Його підтримувала місцева російська Церква, місцевий бізнес, місцеві політичні еліти — здебільшого ексрегіони. Вони говорили, що Єлисаветград не має нічого спільного з імператрицею Єлизаветою, що це в честь святої Єлизавети. Попри те, що цікаво, місто, назване в честь святої Єлизавети, за 200 років свого існування не мало церкви, присвяченої святій Єлизаветі. Я вважаю, дуже добре, що нам вдалося зупинити перейменування Кіровограда в Єлисаветград. Нам вдалося знайти місцеві ініціативи, які розуміли загрозу цього. 

Дуже показово, що одною з ініціатив, які категорично виступали проти Єлисаветграду, були місцеві ветерани АТО. Хлопці казали: “Коли ми ловили сєпарів з російськими військовими квитками, вони нам відповідали: "Так нет никакой Украины. Здесь были наши. Наши основывали эти города"”. Тобто вони розуміли, що для них особисто Єлисаветград — маркер русского міра. Якщо сьогодні Єлисаветград — то які можуть бути претензії до того, що ця територія не є російською?

Це і показало, що декомунізацією розлучення з Росією не повинно завершитися. Наступним етапом має бути деколонізація. Під деколонізацією ми розуміємо подолання імперського впливу, який може бути використаний для відновлення імперії. Ми говоримо чітко про російський імперський вплив. 

Коли хтось хоче карикатурно представити ідею деколонізації, каже: “Давайте будемо жорстко викреслювати австро-угорську імперську спадщину з Західної України”. Ніхто не ставить собі за мету, слава Богу, відновлення Австро-Угорської імперії. Відповідно, австро-угорська імперська спадщина не є загрозою для України. Натомість російська радянська спадщина є загрозою, і це треба розуміти.

 

Що таке російська радянська спадщина і в чому вона проявляється? Кілька фактів, як вона відображена в топоніміці. В Одеській області 87 вулиць названі на честь Пушкіна, 79 — на честь Суворова, 28 — на честь Лєрмонтова. Херсонська область — 67 топонімів пов’язані з Пушкіним, 40 — з Суворовим, 13 — з Лєрмонтовим; Миколаївська область: 43 — з Пушкіним,  32 — з Суворовим, 17 — з Лєрмонтовим. Абсолютним лідером — і це теж російська колоніальна спадщина — є Гагарін. Людина, яка теж пов’язана з російським минулим. Це ті маркери, які потрібні для того, щоб говорити: “Так, ми один народ”. 

Цю тезу кілька тижнів тому знову озвучив Володимир Путін, говорячи про те, що нарешті, після зміни влади в Україні, настала нормалізація: “Я завжди казав, що ми — один народ, і, відповідно, нам нема чого ділити”. Для підтвердження тези “один народ” дуже важливо, щоб ми жили в єдиному культурному полі, щоб в нас були спільні герої, щоб бачити єдині якісь назви вулиць. 

Як цього позбутися і яка має бути роль держави? Я переконаний, що наразі саме роль медіа має бути визначальною. Бо якщо, знову ж таки, провести паралелі з декомунізацією, то вона не почалася з законів. Декомунізація почалася з дискусій, чому комуністичне — це погано, чому це зло, чому ми маємо цього позбутися. Щойно тоді, коли прогресивна частина суспільства переконала нас у тому, що це зло, ми готові були запропонувати, як з цим злом боротися і яка роль має бути держави. Що стосується деколонізації, будьмо відверті: наше суспільство не готове говорити про неї.

Пам’ятаю, мій допис про те, що частиною “русского міра” є, зокрема, Булгаков, Цой, Висоцкий, “Іронія долі” і “З легкою парою”, просто розірвав український сегмент фейсбука. Для декого це неможливо, бо це елемент їхньої ідентичності, елемент їхньої культури. Незважаючи на особисті бачення цих людей, треба розуміти, що зараз їх дуже вдало використовує Росія як інструменти впливу на Україну. Я не кажу забороняти їх чи їхні твори. Напис на цигарковій коробці не забороняє вам курити, але він попереджає: будете курити — будете мати рак. Так само і ми повинні попередити суспільство, що означає жити в одному культурному полі з Росією. 

Ми зараз на тому етапі, коли мають тривати ці суспільні дискусії. І вже після цього ми повинні виходити з якимись законодавчими рішеннями. Я поки що не знаю, які це мають бути закони. 

Із декомунізацією все було достатньо просто. Тому що ми маємо комуністичний тоталітарний режим, ієрархізовану структуру, дуже конкретні інструменти реалізації політики комуністично-тоталітарного режиму. А закон має бути універсальний, повинен давати універсальні відповіді, там не має бути безліч винятків, бо це тоді перестане бути законом. Так-от, ми тоді рухалися таким чином: ніхто, приналежний до ЧК, не має бути відображений у топоніміці. Людина була членом каральних структур? До побачення! Так само ми зробили з комуністичною партією. Рівень райкому достатній для того, щоби говорити, що ця людина була причетна до функціонування апарату, що це не був просто гвинтик. 

Коли ми говоримо про російську імперію, тут набагато важче. Найпростіший вихід, який ми вже готові пропонувати: поза нашим культурним полем повинне залишитися військово-політичне керівництво Російської імперії, причетне до побудови і функціонування цієї імперії. Тобто всякі імператори, воєначальники, “кутузови”, “суворови” і так далі. Але що робити з Пушкіним? З одного боку, так, це письменник світового рівня. Але, з іншого боку, ми прекрасно розуміємо, що в Україні він якраз не письменник світового рівня, а один з інструментів російської культури. В мене нема зараз відповіді на це питання: чи мають бути перейменовані “пушкіни” і “лєрмонтови”? І це означає, що дискусії мають бути продовжені. Щойно за їхніми результатами ми будемо готові говорити про якісь законодавчі норми. 

Зміна календаря — це теж важливий інструмент формування політики національної пам’яті. А відповідно, політики національної ідентичності. Якщо ми живемо синхронно з державою-агресором — важко казати, що ми не один народ. Якщо ми разом святкуємо якісь свята, важко віддалятися від Росії. Так, у контексті цього 8 Березня, Міжнародний жіночий день, теж є частиною російської імперської політики в Україні. Комусь важко це усвідомити, але саме так є. Треба вносити зміни у календар. Сподіваюся, що наш закон, який зчинив стільки переполоху, зокрема і в Україні, “Про перейменування календаря державних свят” все-таки буде колись прийнятий. 

Декомунізація прищепила українцям інстинкт господаря. Ми нарешті почали брати на себе відповідальність, як будуть називатися наші вулиці, площі. І хай вони краще поки що називаються Медовими, Садовими, Липневими… Мені як історику, звичайно, від цього трохи прикро, бо не бракує історичних назв. Але це вже крок уперед. Ми вперше вчимося це робити. Бо що би нам не говорили, вулиці Кутузова, Жданова не з’являлися через те, що люди вірили в якісь комуністичні ідеали. Вони з’являлися тому, що так наказували. Зараз навіть якщо це кумедні назви, коли Леніна стає Ленона, але це все одно ініціативи, які йдуть знизу. Ми вчимося ставати господарями, розуміти, що це — наш дім і нам його облаштовувати. В цьому контексті декомунізація прищепила нам ген господаря. І я дуже радий, що без жодних законодавчих підстав вулиці Кутузова і Суворова зникли в Києві. Пам’ятник Суворову нарешті демонтували з Ліцею імені Богуна. Ця деколонізація — поки що радше інерція від декомунізації, але це означає, що вже є підстави продовжувати цю роботу.  

Тема Донбасу зараз актуальна, але не тільки тому, що там іде війна. Донбас — не те, про що ми можемо говорити тільки в майбутньому часі. Дві третини Донецької і Луганської областей перебувають зараз під контролем України. Вони є частиною того процесу, який у нас є. Відповідно, говорити про Донбас — це говорити про проблеми, які треба вирішувати зараз.

Проблеми Донбасу — це не тільки проблеми Донбасу. Ми знаємо, що цей регіон є дуже ментально зрадянщений. Але всі проблеми Донбасу не унікальні. Тому що Радянський Союз, Москва обкатували там всі свої тоталітарні технології. Всі геноциди, репресії, всякі економічні і соціальні експерименти, які потім мали бути впроваджені в усій Україні, спершу проходили обкатку на Донбасі. Вивчаючи кейс Донбасу, ми можемо краще зрозуміти, як розв’язувати загальноукраїнські проблеми. 

Якщо говорити про звільнення Донбасу від колоніальних сенсів, для багатьох ця проблема видається такою, що не розв’яжеться ніяк. Що ж ми можемо зробити з Донбасом, кажуть? Ну, вони там всі такі… Нащо витрачати на це час?

Насправді ця сила пострадянського чи неорадянського імперативу на Донбасі є, значним чином, уявною. Радянський постколоніальний наратив тримається на двох несучих конструкціях. Всюди, де радянський наратив є агресивним і стійким до будь-яких спроб його зруйнувати, там ми маємо зачищену історичну пам’ять. Це дуже добре видно на прикладі Донбасу. Як людина, яка там жила, яка вивчала історію цього регіону, можу сказати, що в масовій свідомості там усе виглядає так: прийшла радянська влада і все зробила. А до радянської влади все в тумані. І це стосується не тільки Донбасу. Головне завдання державних інституцій (і медіа насамперед) — це промоція фактів, які були раніше винесені за дужки, витіснені з суспільної свідомості. Говорячи про це у Львові, я розумію, що навіть тут щодо Донбасу є багато стереотипів. Хоча насправді і Донбас, і Україна проживали завжди одну і ту ж історію. Не було такого моменту, коли Донбас приєднався чи був приєднаний до України. Він завжди був органічною частиною України. В нас одна історична доля. 

 

Ми всі знаємо, що таке “Тюрма на Лонцького”. Знають всі львів’яни, і не тільки львів’яни. У Донецьку є така сама тюрма на вулиці, яка називалася Червоноармійська. Там відбувалися ті самі події. Під Києвом є Биківня, під Луганськом — Суча Балка, під Донецьком — Рутченкове поле. Ми були в рамках одного історичного сюжету. І то не тільки в радянські часи.

В дорадянські часи Галичина була частиною європейського геоекономічного простору. Але й Донбас заснований європейцями. Засновник Луганська — Карл Гаскойн, Донецька — Джон Юз. Наведу простий факт: перед 1917 роком найбільше іноземних консульств у Російській імперії було в Петербурзі. А на другому місці був Маріуполь. Продовжувати про це можна безконечно. Просто найперше завдання для руйнування постколоніального дискурсу — це відкривання власної історії. Але не йдеться, що на Донбасі мають вивчати тільки історію Донбасу, а в Галичині — тільки Галичини. Це має бути загальнонаціональний процес. Бо багато радянських ментальних кліше тримаються не на тому, що люди в них вірять, а тому, що всі інші думають, що ми в це віримо.  

Друге, на чому тримається постколоніальний дискурс: наше уявлення про наше минуле дуже сильно залежить від того, як ми уявляємо своє майбутнє. Донбас, як і будь-який промисловий регіон у будь-якій країні, пережив свою золоту епоху вугілля і сталі. Та індустріалізація, яка почалася в кінці 80-х — на початку 90-х років ХІХ століття, знищила не тільки військово-економічний потенціал регіону, але й його екзистенційну основу. Тобто життя людей було пов’язане з цією індустрією, а вони втратили певне бачення свого майбутнього. І шукати своє майбутнє почали у поверненні до попереднього стану. Тобто бачення перспективи підмінилося спогадами про ретроспективу. І саме це дало поштовх цементуванню цього постколоніального дискурсу. Тому що саме з імперськими часами було пов’язане сприйняття цього світу як функціонального. 

Тому багато залежить від того, яка буде державна політика і конкретна економічна ситуація зараз і в майбутньому. Бо насправді, коли людина починає інтегруватися в майбутнє, коли вона бачить перспективу, яка не пов’язана з поверненням до радянщини, то її погляди починають змінюватися. І це актуально не тільки для Донбасу.

“Коли колонізатори констатують для себе неможливість узаконити своє панування над колонізованими країнами, вони вирішують вести битву у сфері культури, цінностей, способу життя тощо”, — написав Франц Фанон. Не з усіма його працями я згодний, але ця цитата дуже влучно ілюструє наш теперішній стан. Тому що колонізатор (а це Російська імперія, не будемо говорити абстракціями) намагається — не в останню чергу за допомогою цінностей, історичної пам’яті, медіапростору — тримати Україну в полі свого впливу. І, на жаль, мої колеги з медіа не завжди усвідомлюють цю загрозу. 

Що можуть зробити медіа? Насамперед, вони повинні вийти з-під колоніального впливу. Чесно скажу — я не розумію медіа, які досі виходять в Україні російською мовою. Яку мету вони переслідують? Мені здається, вони продовжують жити у постколоніальному дискурсі, вважаючи, що ця мова має мати тут якийсь особливий статус. Так само багато медіа відтворюють колоніальні наративи. Про них я хотів би сказати детальніше. Це, наприклад, будь-що, що крутиться навколо визначень “спільна культура”, “спільна пам’ять” і т. д. Це, зрештою, зводиться до конструкту про “один народ”, з якого і проростає значна частина тих проблем, які ми маємо сьогодні. 

У багатьох наших медіа є якісь фантомні болі — обов’язково в них мають бути присутні ті, кого вони називають “хорошими росіянами”. Це абсолютно неправильно. В моїх словах нема ніякого шовінізму. Просто деякі наші медіа вважають себе неповноцінними, якщо вони не запросять якогось “русского” ліберала, не будуть републікувати в себе пости Навального, републікувати щось про мафію в Санкт-Петербурзі. Це, мені здається, речі настільки далекі від наших реалій (більше того — шкідливі), що це і є, знову ж таки, постколоніальним синдромом, на який хвора значна частина наших медіа. 

І про наративи. Хочу назвати ті речі, які вживає тотальна більшість наших медіа. Наприклад, що таке “пострадянський простір” на 2019 рік? Що спільного у Молдови з Туркменістаном, окрім того, що вони 1991 року вийшли зі складу Радянського Союзу? Це країни, між якими велетенські географічна, історична, культурна, релігійна та інші відстані. І коли ми послуговуємося терміном “пострадянський простір”, ми все-таки відтворюємо колоніальний наратив, що це ж один простір — ну, так сталося, що розпався Радянський Союз, але насправді є щось спільне між тими країнами. Спільного нема нічого. І нема вже дуже давно. Якщо ми це вживаємо — значить, залишаємо шанс на те, що цей простір колись знову може об’єднатися.

Так само: що таке “колишні країни соцтабору”? Це і Сербія, і Чорногорія, і сусідня Польща, і той-таки Туркменістан. Це абсолютно різні країни. На Заході давно відмовляються від цього терміну. Є концепт Центрально-Східної Європи. Є поняття Балкан. І це та об’єктивна реальність, в якій ми сьогодні живемо. 

На щастя, “близьке зарубіжжя” вже вживають рідко. Це теж абсолютна калька з російської мови. Є, нібито, якийсь справжній закордон — східний, південно-східний, і є якесь близьке зарубіжжя — як непорозуміння. Це Україна і решта держав, які ніби зарубіжжя, але несправжнє, фейкове для росіян. 

Так само дивуюся визначенню “слов’янський менталітет”. По-перше, саме слово “менталітет” у наукових колах викликає запитання. А по-друге, це теж намагання об’єднати ці народи, які є справді слов’янськими за походженням, але замовчувати особливості кожного. Українськість, зокрема. 

Колись я прочитав, що шукають людину на роботу: там були професійні вимоги, а в кінці писало, що перевагою буде вважатися, якщо ви не знаєте продовження цитати “Какая гадость…” Це з радянського фільму. Зараз дуже багато молодих людей є, які в тому культурному контексті ніколи навіть не існували. І коли їм старший редактор у заголовок вносить якийсь парафраз із радянського фільму, творів Ільфа і Петрова — це настільки застаріло. І це вказує на нашу неповноцінність, що ми не можемо без цих старих мемів. 

Не хотілося б зводити розмову до того, що все погано, медіа погані. Тому хочеться сказати, що боротися з колоніальними наративами можна, не тільки не вживаючи старих, а й створюючи власні наративи. 

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Про деолігархізацію

Як свідчать розмови суркова із бородаєм про ріната, заяви коломойського та й результати останніх, передостанніх...та в принципі будь-яких виборів, реальна модернізація України можлива лише після усуне...
Юрій Фоменко

Сільський автобус

Сільський автобус кінця 70-х.Дочекавшись обвітреного і запиленого, задимленого і замученого сільськими дорогами ЛАЗа, вмощувалися на твердих його кріслах, бажано біля вікна. Гойдало, гицало, раз-у-раз...
Максим Мірошниченко

Інтелектуальні пітекантропи

Сьогодні у Раді цілий шабаш інтелектуальних пітекантропів. Але мажоритарник Шахов, на мою скромну думку, - хедлайнер цієї туси. У його виступі проти ринку землі ми почули посилання на спартанського ца...
Осінь. Пожовклі листя лежать на землі, вологе повітря обгортає тебе настільки, що ти починаєш відчувати, як воно намагається пробратися до кісток. А тим часом через сіре небо пробивається сонце, щоб с...