App Store Google Play

Шок з терапією: чи витримає Україна технократів Зеленського

21 Серпня 10:30
Шок з терапією: чи витримає Україна технократів Зеленського

Традиційно, для більшості українців, останні два тижні серпня – сезон відпусток, підготовки до шкільного року, останнього шансу насолодитися літнім теплом, відволіктися від суєти буденності перед осінню. Але цього року у високих державних кабінетах все дуже не традиційно: одні пакують валізи (називаючи це "писання транзитних книг" для нових міністрів), інші - в активному пошуку нових облич, які мають зайняти звільнені урядові крісла на початку вересня.

Спостерігаючи за цим пошуком, моментами стає смішно, а моментами - дуже сумно, адже очільники нової влади продовжують перебувати в дивному поєднанні ейфорії і паніки. Ейфорія зумовлена повнотою власної перемоги на нещодавніх виборах. Паніка – тим, що "команда" (дуже умовна), яка прийшла до влади, надзвичайно молочисельна і у ній банально не вистачає довірених осіб, щоб заповнити ключові посади. 

Не дивно, що в такій ситуації, виникло бажання утворити "технократичний" уряд – призначити прем’єра і міністрів не з числа обраних депутатів (у яких у переважній більшості немає достатнього досвіду і знань для того, щоб бути ефективними керівниками центральних органів виконавчої влади), а з числа осіб, які досвідчені і водночас аполітичні.

Але з втіленням ідеї технократичного уряду виникли дві проблеми. По-перше, партія Слуга народу складається із декілька груп впливу і, хоча зрозуміло, що уряд має бути "технократичним", а, отже, - рівновіддаленим від кожної з цих груп, - все-таки, бажання забезпечити вплив "своїх" нікуди не ділося. По-друге, мрія про те, що в Україні можна знайти не-політизованих професіоналів, здатних очолити ключові міністерства, виявляється не дуже здійсненною, адже впродовж останніх президентських і парламентських виборчих кампаній більшість бажаних професіоналів так чи інакше висловили свої політичні преференції, і надзвичайно рідко ці висловлювання були на користь чи то президента Зеленського, чи то партії Слуга народу. 

Тому, впродовж наступних двох тижнів у високих кабінетах на вул. Банковій буде неспокійно. Дискусії точитимуться навколо рівня технократичності наступого уряду – і, відповідно, рівня явного та/або прихованого впливу того чи іншого "спонсора" чи "сірого кардинала" у кожному із міністерств. Під час презентацій потенційних міністерських команд президенту, мабуть, у Володимира Олександровича виникатиме питання, чи можна довіряти уряд людям, які нещодавно, явно чи недуже, але виступали проти його приходу до влади? Очевидно, не хотілося б. Але інших немає. Керувати міністерством (а отже фактично тією чи іншою галуззю) не дуже то й доручиш будь-кому…

І тут вступає ще одна складність, з якою стикається сьогоднішня команда: відсутність довіри до осіб, яким 45+. Президенту Зеленському – 41; головій Офісу президента Андрію Богдану – 42; секретарю РНБО Олександру Данилюку – 44. Для порівняння – вік аналогічних осіб в попередній команді: Петру Порошенку – 53; Райніну – 46; Турчинову – 55. Очевидно, до влади прийшло інше покоління. Але питання не лише у віку. Якщо покоління політиків (і бізнесменів), яким зараз 50+, переважно могло спиратися на мережі знайомств, а, отже, - фільтри працездатності часів 90-их, а їх молодші колеги - на мережі Майдану, то представники сьогоднішньої владної еліти не мають можливості покладатися на усталені мережі професійних знайомств. Отже вони не довіряють. А найбільше вони не довіряють тим, які від них старші, називаючи їх "олд скул". 

Новий лібералізм

"Ейджизм" нової владної еліти - це вияв її категоричності. Помиляються ті, які вважають внутрішнє коло цієї нової еліти безпринципною. У них є ідеологія – вона крайньо ліберальна, навіть лібертеріанська. Їх молодіжний порив базується на повному несприйнятті будь-якої легітимної ролі держави, як арбітра чи регулятора відносин між індивідами. Держава – це совок. А для того, щоб позбутися совка, потрібно зруйнувати можливості для втручання держави в повсякденне життя індивідів. 

Концепт "спільнота" в цій парадигмі – беззмістовний. Тому й до національних питань (мова, символи, самоідентифікація) ставлення, як до інструментів комунікації (чи то пак нав’язування свідомості задля просування тих чи інших інтересів), радше ніж до фундаментального "клею" і водночас "мастила" взаємовідносин між громадянами однієї країни. Парадигма крайнього індивідуалізму, яка близька серцю нової молодої владної еліти, не потребує ні держави, ні спільноти. Вона потребує максималізації індивідуальної свободи.

Колись представники цих економічних поглядів вже приходили до влади – коротко, одразу після Майдану. Тоді, в розмові з одним високопосадовцем, я вперше почув таке: "МВФ від нас в шоці. Вперше вони стикаються з урядом, який більш ідеологічно правий ніж вони самі!". Це було влітку 2014 року – до того, як Україна здобула певну суб’єктність на міжнародній арені, коли ще можна було собі дозволити певну інфантильну "принциповість" щодо економічних поглядів, коли загальнонаціональний підйом патріотичного духу об’єднав всю націю і питання потенційного миру з агресором не стояло на порядку денному. 

Після перших пост-майданних парламентських виборів в жовтні 2014 року представники радикальних лібералів вітчизняного штабу були усунуті – на їх місце прийшли (старші) представники міжнародного інвестиційного бізнесу (Яреско, Абромавічус, Гонтарєва, Маркарова…), які швидко знайшли спільну мову з поміркованими лібералами західних фінансових установ. І провели вони помірні, логічні, відносно безболісні економічні реформи: нагадаю, основне падіння курсу гривні і рівня життя громадян відбулося в 2014-му, а з 2015 року фактично бачимо помірне економічне зростання і переорієнтацію бізнесу на західні ринки.

Зеленський прийшов до влади на хвилі запиту на пришвидшення змін. Сумнівно, що більшість його виборців розуміли, що пришвидшення перетворень в економіці означатиме суттєве зменшення ролі держави у їх житті. Вони не голосували за зменшення бюджетних витрат на освіту, на охорону здоров’я, на соціальну сферу. Але вони голосували за порядок, за справедливість. А молодіжна частина виборців (за віком та/або за бунтівним духом) дійсно голосувала за те, щоб "зробити" старих.

Світовий контекст

В принципі, нічого поганого в ліберальній ідеї немає. Навпаки, для малого й середнього бізнесу, який в Україні виживає в умовах зарегульованої економіки (у якій різночитання тої чи іншої норми часто призводить до чиновницького свавілля і корупції), запит на лібералізацію зрозумілий і виправданий. 

На відміну від ситуації, яка слідувала Майдану, коли Захід нам радив спочатку стабілізувати соціально-політичну ситуацію, а вже потім братися за економічні реформи, зараз бажання молодіжного ліберального пориву ЗеКоманди знаходить підтримку серед західних радників. 

Прикладів успішних країн, які пройшли радикальну лібералізацію (зменшення частки діяльності держави у ВВП), – не мало. На відміну від України, де економічні зміни впродовж двох десятиліть впроваджувалися поступово і дуже туго (часто на користь великого "олігархічного" бізнесу), у наших сусідів реформи проходили за схемою "шокова терапія". Зараз у середовищі нової (молодої) еліти є запит повторити цей шлях: нарешті провести радикальні економічні реформи, на кшталт Бальцеровича в Польщі чи Бендукідзе в Грузії. Але є одне але. 

Коли радикальні ліберальні реформи проводилися в інших країнах, економіки Заходу завжди були на підйомі. Це означало, що країни, які проходили "шокову терапію" могли розраховувати на підтримку стратегічних інвесторів і на певний зростаючий попит на свої товари і послуги на ринках розвинених країн. Зараз у світі передбачається економічна криза – не відомо чи вона буде раптовою, чи поступовою, але прогноз щодо її глибини не втішний. Минулого тижня перші сигнали економічного уповільнення вже прозвучали в США – фондові біржі втратили 3% капіталізації в один день. Темп росту економіки Китаю сповільнився до найнижчого рівня за останніх 17 років. У Великобританії та Німеччини вперше за 11 років зареєстровано квартальне скорочення ВВП. За таких умов, стратегічний інвестор не розширяє ринки і не вкладає у проекти високого ризику, а споживачі в розвинених країнах стають більш вірними власним виробникам (останнє також стосується осіб, які закуповують аутсорсингові послуги).

Є надія на ситуативного інвестора – того, який, за умов скорочення можливостей для заробітку на традиційно стабільних ринках, шукає високомаржинальні можливості на ринках, що розвиваються. Таких в Україні невдовзі може з'явитися дуже багато, що водночас і добре, і погано. Добре тому, що у нас появляться іноземні гроші (привіт іноземцям, які купують наші ОВДП). Насправді їх вже стало не мало (привіт зростаючому курсу гривні), але буде більше. Найближчим часом можна очікувати наплив комерсантів, які шукатимуть хороші можливості для короткотермінових угод. А також приїде ще більше консультантів і грант-менеджерів західних фондів, проектів, місій тощо. Ліберальні ж реформи – популярні серед західних донорів!

Але в умовах світової кризи, що гряде, надзвичайно важливо використати період українського варіанту "шокової терапії" не лише для шоку, а також і для терапії. В умовах світового зростання, можна було б покластися на стратегічного інвестора, як на основного агента побудови нових державних інституцій (тих, які необхідні для максимізації не лише свободи, а й для ефективного функціонування спільноти). Але у нас цього стратегічного інвестора не буде. Тому доведеться будувати ці інституції самим. І для цього масове й необдумане скорочення державного апарату може стати небезпечним.

Корисний консерватизм

"Держава в смартфоні" - це приваблива ідея, яка неодмінно збільшить можливості (часові, інформаційні, калькулятивні тощо) для індивідуального самовираження. Але диджиталізація навряд чи швидко замінить живе спілкування з сімейним лікарем і точно не замінить школу чи університет, як засоби соціалізації. Тому в ці сфери (конкретно – в їх інфраструктуру) розумно було б інвестувати одночасно з реформами. Саме так можна забезпечити не лише "шок", але ще й "терапію.

Мова йде про певну дозу "консерватизму" (в західному розумінні ідеологій), яку необхідно додати в програму радикальних реформ, яку має незабаром проголосити т.зв. "технократичний" уряд. Якщо ця програма має бути успішною, вона має не лише супроводжуватися суттєвим скороченням державного апарату в сферах, які стосуються регулювання діяльності бізнесу. Вона також має забезпечити суттєві реформи в сервісах, які надає держава (охорона здоров’я, освіта, транспортна інфраструктура тощо), і ці реформи не обов’язково означатимуть скорочення фінансування цих секторів – навіть навпаки. Саме ці сектори можуть забезпечити не лише переміщення вверх місця України в індексі Doing Business, а також покращення місця нашої країни в Індексі щастя. А це і повинно бути метою будь-якої влади.

Така мета не зовсім відповідає молодіжному ліберальному пориву нової еліти. Але кажуть, що Вінстон Черчіль колись писав: "Людина, яка не є лібералом в молодості, не має серця; а  той, який і надалі ліберал, коли йому 40, не має мозку". Легендарний прем’єр Великобританії був відомий своїми жорсткими висловлюваннями. Але щось в цьому є для тих, хто бажає слухати.

liga.net

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...
Почитав тут молодих революціонерів. З кількома навіть поспілкувався особисто по телефону. Суцільний занепад духу. «Всьо пропало! Та що би я та ще раз, та воювать пішов?! Та ні в жисть! В революц...