App Store Google Play

Життя в ілюзії, або Чому демократія – не народовладдя

22 Липня 10:00
Життя в ілюзії, або Чому демократія – не народовладдя

Це довгий і напевно складний текст. Напевно, він продовжиться іншими рефлексіями. Можливо, ви бачитимете його незакінченим та неповним. Так і є, але почати заглиблюватися у цю тему треба. І я починаю.

Напевно, запитання. Що з нами не так? Або по-іншому: що взагалі коїться?

Ми можемо безліч разів шукати відповідь, проте часто або опиняємося у ситуації, коли треба шукати зовнішні причини – несприятливі ситуації, ворогів чи ще щось. Або заходимо так глибоко у роздуми, що починаємо займатися софістикою – розмовою задля розмов. Але все одно не бачимо причини.

Або не хочемо бачити.

Коли я вчився у школі, то любив математику, а згодом – алгебру та геометрію, а також - фізику. Особливо – коли треба було на уроках розв’язувати завдання. Я любив цю справу, бо часто виходило йти іншими шляхами, ніж решті учнів. Можна було прийти до правильних висновків, застосовуючи інші, нестандартні правила. Натомість, якщо щось довго не виходило, то варто було повернутись до умов завдання – можливо, там щось не догледів.

Так само як коли потім час від часу брав участь у місцевих «Що, де коли?» або «Брейн-рингах». Коли є обмежений час, є багато версій від учасників команди, але чогось чіткого не прослідковується. Тоді корисним буває перевірити умови – чи правильно ми їх зрозуміли, чи щось пропустили.

Думаю, ви вже зрозуміли, до чого я веду.

У мене особисто складається враження, що у людства, суспільства, України просто неправильні дані про завдання. Або дані є, а ми їх неправильно сприймаємо. Століттями різні вчені намагались знайти відповіді на основоположні питання – і якісь знаходили, а якісь – шукають далі.

Але в суспільних відносинах це все трохи важче. Бо якщо філософи можуть роздумувати та поширювати свої думки у певних колах, то у суспільстві згодом ці думки розходяться далі, де їх вже можуть по-іншому інтерпретувати, розуміти та втілювати в життя. І думки перетворюються на ідеології, потім – різноманітні течії та відгалуження. А навіть починають воювати між собою. А потім вже знову сперечатися, хто правий – і знову софістика і розмови ні про що, і так - по колу.

Але є одне але. Якщо в античні часи греки, римляни, єгиптяни та інші розділяли людей на знать та рабів, слуг, або ж на аристократію та плебс, то зараз цього вже немає, принаймні в Західному світі і принаймні публічно. І якщо в ті давні часи люди, що не були достатньо освіченими, не брали участь у суспільному житті (хоча б у прийнятті важливих питань), то зараз, при сучасному баченні демократії, участь беруть усі.

Рівність усіх, емансипація усіх верств та творення суспільства безлічі думок включає апріорі різні вихідні дані до розв’язання завдань.

І якщо ми раніше мали завдання, як розділити десять яблук між дванадцятьма людьми, то тепер яблук і далі десять, але вони вже недостатньо доспілі, недостатньо смачні, частина – гнила, частина – неправильного сорту. А деякі яблука взагалі піддаються сумніву, бо постмодерністський світ не може конкретно сказати, чи взагалі існують яблука, чи це – помідори, і чому хтось має їх ділити? І взагалі, хто давав будь-кому право і кому ділити ці дивні речі майже круглої форми? Хоча – чи круглі – це теж питання.

І коли є слушне зауваження заспокоїтись і все-таки сприйняти як даність ці десять яблук, то того, хто висловив таку єретичну думку, відразу ледь не розіпнуть.

А варто прислухатись.

Бо що є основним завданням? Напевно, краще життя для себе, дітей та онуків. У це може бути запхано і захист різноманітних прав, і добробут, і психологічний спокій та щастя. Але через те, що ці матеріальні та нематеріальні цінності важко отримати, починається пошук причин невдачі. І ще нічого, якщо починаються пошуки в історії, менталітеті чи ще чомусь. Але переважно все зводиться до питання, що хтось щось не зробив, а повинен був. І цей хтось – це влада, активне суспільство чи просто багата людина, бо вона – багата.

Нам важко усвідомити те, що насправді ніхто нічого нікому не винен. От просто ніхто і нікому. Тим більше зараз, коли немає офіційного рабства, закони не змушують людей сидіти у поганих офісах чи заводах. Коли відкритість інформації є очевидною, і можна все-таки пробитись кудись з «поганого» світу. Важко, але можна.

Замість цього безліч людей і далі, як і в Радянському Союзі, чекають манни з Політбюро чи від «багатих». І це ж не тільки про пострадянські країни. Багато суспільств захопила соціалістична лихоманка, що мала б уже давно зникнути з цієї планети. Ба навіть ці суспільства – це і є той капіталістичний Захід, де так «погано» живеться, але куди так хочеться втекти. Ідеї соціальної держави, або тої, що за всіх піклується, і далі поширюються світом. Утопічність та інфантильність ідей рівности часто навіть не ставиться під сумнів. Мало того – тільки рекламується.

«Хтось має багатства», «золотий мільярд», «олігархат у всьому винен», «масони», «рептилоїди». Всесвітні змови та всесвітній володар Сорос заглядає з усіх шпарин, ґранти керують світом, а бідним-бідним «простим» людям спеціально не дають жити.

А все це тому, що не вистачає сміливости подивитися в колоду в своєму оці. Бо з часу античности ми розвинулись рівно настільки, наскільки дозволяє вміння читати та писати. І все.

Бо якби розвиток був дійсно таким шаленим, як нам здається, то ми мали бути б на Марсі, а то й Нептуні ще років п’ятсот тому. Бо якщо розвиток людства рухається семимильними кроками, то мала б збільшуватися не тільки його якість, а й кількість. Ми б мали ледь не всі бути Нобелівськими лавреатами, жити в мирі й достатку, війн би не було, а всі б жили довго і щасливо, а нанотехнології були б уже застарілими, як Інквізиція.

А що ми маємо зараз? Меншість, що намагається придумати нові й нові винаходи, нові тлумачення ідеологій, нові трактування демократії, виборів, ринку та інше. І абсолютна більшість, що працює і навіть гарує, але одночасно вовком дивиться на перших, і вимагає, щоб ті щось «дали». Ми продовжуємо думати, що економіка визначає політику, але тепер і економіка і політика залежні від думки тих, хто до них не пристосований.

Ми надалі поділені на активну меншість та пасивну більшість. Мало того – на розумну меншість з меншости і на не дуже розумну (і це я дуже лагідно) велику більшість. І більшість вимагає рівности. Як і сто, і сто п’ятдесят років тому, одні є поганими, бо «не дають», інші - бідними, але добрими, бо «працюють, а їм не дозволяють».

І не має значення, що працюють усі, просто у кожного – своя діяльність. Немає значення, що багато людей не хотіли ходити до школи або прогулювали уроки. Немає значення нічого.

Ми немовби дивимось на запитання у книжці з математики, але не хочемо бачити даних для її розв’язання. Ми не бачимо, що деякі просто не знають, чим яблука відрізняються від хліба. Ми ніби живемо в ілюзії, де є погані і є добрі, де все дуже чітко і зрозуміло, і рідний Ленін нам сяє.

Пелена на наших очах – це даність. І якщо якесь далеке суспільство Америки вибирає Трампа, чи суспільство Великобританії голосує за Брекзит, то і ми, українці, далеко не пішли. Вибір простої людини такий: одні мають давати, інші – брати. Все. Погані і добрі люди, наші і німці, комуністи і капіталісти, і так далі. Все має бути просто, як три тисячі років тому.

Простота у вирішенні справ – це рівень навіть не підлітка. Я навіть не знаю, який це рівень. «Отобрать и поделить» - це пропускання уроків з алгебри, бо розуміння того, що «усіх – багато, а всього – мало» - немає. Тому ми і маємо плескання у руки при «строгому» Зеленському, тому й маємо перегляди «Сватів», тому «ми за мир».

Бо світ, у якому мають бути цінності – це не для загалу. Реальність така, що для багатьох піраміда Маслоу закінчується на першому рівні – у них просто немає потреби рухатися далі. Стукання кулаком по столу, фейкові новини, екстрасенси, «сильна рука» - ось те, що їх цікавить.

Поширення лівих ідеологій, де відсутня відповідальність кожного, а присутня тільки вимога до уявних «гнобителів» - чи це чимось відрізняється від подій Жовтневого перевороту?

У нас неправильне сприйняття вихідних даних. Бо після Другої світової війни, ООН та Загальної декларації прав людини, або навіть до того – з поширенням навчання на теренах СРСР – виникло враження оновлення світу. Бо багато людей навчились читати і писати, багато прав та свобод «розлетілось» по світі. Але чи це справді перемога прогресу над застоєм та Темними часами? Чи змінилися ті, хто готовий був робити погроми тільки через те, що у когось більші маєтки, інший колір шкіри чи інша мова?

Ні, просто їм дали права і дозволили керувати світом. І вони керують. Поки – з допомогою розумних лялькарів. Але згодом все може змінитися, і лялькарі будуть знищені люмпеном. Бо коли не бачиш розвитку – а його помітного й не буде, враховуючи можливу фінансову світову кризу – то знову хочеться «отнять и поделить».

Суть вихідних даних завдання у тому, що і надалі, як і тисячі років тому, існує великий прошарок тих, хто важко працює і вважає, що за це мають щось дати. І є малий прошарок тих, хто працює і не вважає, що хтось щось винен. І щоразу через якийсь час виникають суперечки, бої, війни між першими і другими а також між різними типами обох прошарків.

Але що не так?

Ми говоримо про несуттєве.

А суть не тільки у тому, щоб зробити «грамотними» більшість людей. Не лише письмо і читання здатні зробити їх пристосованішими до світу, ні. Навчання і просвітництво з основ життя, з основ держави і права, зрештою, навчання логіки з самого дитинства і самого процесу мислення – ось де суть. Ціннісний розвиток.

Бо інакше ми постійно будемо крутитися на місці, маючи люмпен та аристократію, і постійно перші будуть вимагати щось від других. Або вимагати «народної влади», що ми бачимо й зараз. Хоча народна влада неможлива як така – це профанація і дилетанство.

Вихідні дані завдання такі, як і тисячі років тому – ми й надалі розділені, але ми цього воліємо не бачити. Більшість ніколи не може вирішувати важливі питання – це просто практично неможливо через різну освіту та світогляди. Ми різні і нерівні – але хочемо жити в ілюзії рівності і забезпечення правами усіх.

Ілюзія миру, ілюзія довершеності людської цивілізації – ось основна хиба у розвитку. Демократія – це не влада усіх і не влада «народу», а міцні інституції, побудовані тими, хто розуміється на державному будівництві. А згодом – підтримка чи не підтримка громадянами тих чи інших ідей розвитку. Народ не може вказувати, як саме рухатись, бо не може існувати єдиної думки усіх разом. А існує розмаїття різних людей, багато з яких можуть бути одержимі думками про соціалізм, націоналізацію, відбирання майна, врівнялівку та іншими передвісниками репресій.

Нам треба подивитися на речі реально. Бо якщо знаєш точно, де ти є, хто ти є і що з тобою не так – то можна рухатись. А якщо вдавати, що ми все знаємо, треба просто поміняти Барака на Дональда, Петра на Володимира, чи достатньо просто вийти з ЄС – і прийде щастя – то прийде щось набагато гірше.

Хаос.

Site

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Рефлексії навколо "втрачених" Криму та Донбасу - це звичайні "фантомні" болі. Усім цим обмінам думок про людей чи територію ("як повернути", "коли", "на яких умовах", "ми не повернемо, бо") скоро випо...
Помилка московітських протестувальників - це упор на «мирний протест». Вони, скоріш за все, помилково сприймають наш Майдан, як мирний виступ.Так! У нас багато тринділи про те, що тільки м...
Юрій Фоменко

Промоушен

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований бу...
Ярема ГАЛАЙДА

Про емпатію

Зустрів товариша випадково на вулиці. Постарів. Добряче постарів. Геть сивий, обличчя у зморшках, але все такий же жилавий, по молодечому стрункий, вкритий мало не чорною, степовою засмагою. Старий, с...