App Store Google Play

ДНК полковника Євгена Коновальця

17 Червня 10:30
ДНК полковника Євгена Коновальця

Євген Коновалець за своє життя був підданим імператора Австро-Угорської імперії, громадянином Української Народної Республіки, згодом — Литви. У 26 років став однією із ключових постатей в обороні української державності й організував тисячі людей в боротьбі за національну справу.

Мало з’являвся в університеті

Євген Коновалець народився 14 червня 1891 р. у селі Зашків, неподалік Львова. Батько Євгена, Михайло Коновалець, вчителював у місцевій школі, а згодом став її директором. Мама — Марія Сорока — також працювала в школі, де навчала дівчат шиття, плетіння, гігієни та першої медичної допомоги. У подружжя Михайла та Марії Коновальців народилося троє синів та донька, яка невдовзі померла. Найстаршим сином був Євген, який у червні 1909 р. вступив на факультет права і політичних знань Львівського університету.

Під час навчання майбутній творець ОУН мав в університеті вільне відвідування, тож більшість часу присвячував просвітницькій та громадській діяльності в Зашкові, навколишніх селах та Львові. Від 1913 р. на різних українських громадсько-політичних заходах Коновалець — головний доповідач від студентства на тему відкриття українського університету у Львові.

Та з початком Першої світової війни його мобілізували до 19 піхотного полку крайової оборони. У квітні 1915 р. цей підрозділ стримував прорив російських військ на горі Маківка, де Коновалець потрапив у полон. До кінця 1916 р. Євген перебував у таборі для військовополонених у Чорному Яру над Волгою.

Згодом разом із багатьма іншими його перевели у Царицин, де він дізнався про початок Української національної революції в Києві. Уже 13 травня 1917 р. він надіслав з Царицина до Центральної Ради лист зі словами: “Хвально радо! Свої сили, досвід і знання віддати хочу будові нового, вільного життя в Україні”.

Від влади у Києві до ізоляції у Луцьку

Після втечі з табору Коновалець вирушив до Києва та діяв під прізвищем Блавацький, на яке в липні 1917 р. Центральна Рада видала йому посвідчення. Тоді у Києві вже перебували: Роман Дашкевич, Петро Дідушок, Василь Дідушок, Іван Чмола та інші.

Усі вони проявляли активність у гуманітарній західноукраїнській організації “Український Центральний Галицько-Буковинський Комітет Допомоги жертвам війни при Українській Центральній Раді”. При комітеті Коновалець разом з Чмолою відкрили військову секцію, завдяки якій наприкінці листопада було створено “Галицько-буковинський курінь Січових стрільців”. Це формування в обороні незалежності української державності об’єднувало українців із підавстрійських та підросійських українських земель. Більшість особового складу вирізнялася високим рівнем національної свідомості, моральної та політичної стійкості. Січові стрільці під командуванням Коновальця з кінця 1917 р. і до грудня 1919 р. брали участь у всіх війнах за незалежність України. З весни 1918 р. Коновалець перебував на посаді полковника. Після того, як 1 травня 1918 р. Січові стрільці склали зброю, Коновальця обрали керівником Головної Ради українців Галичини, Буковини та Закарпаття і він перебував на цій посаді до серпня.

Питання участі Січових стрільців у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського 16 листопада — 14 грудня 1918 р. вкрай непросте. Якби гетьман Скоропадський погодився очолити український національний рух та відмовився від перспективи федерації з небільшовицькою Росією, то Коновалець був би до кінця з Гетьманом.

Згодом Євген згадував, що 15 листопада мав розмову з Гетьманом, на якій закликав відмовитися від союзу з Росією та піти на поступки Українському Національному Союзу, пообіцявши зі свого боку “старання в Українському Національному Союзі, щоб проектований ним національний конгрес не виступав проти особи Гетьмана”. Після відмови Скоропадського Коновалець заявив, що складає “з себе перед Гетьманом відповідальність за подальший хід подій, бо вважаю становище, яке склалося, суперечним основним ідеям Січового стрілецтва”.Уже після антигетьманського повстання, 15 грудня 1918 р., Коновалець офіційно узяв під контроль військову та адміністративну владу в Києві та околицях. З огляду на війну з більшовиками, внутрішній хаос, міжнародну ізоляцію, Коновалець і Стрілецька рада пробували в січні 1919 р. запровадити схожий стан влади в усій державі. Однак Володимир Винниченко та Симон Петлюра не погодились одноосібно очолити державотворчий процес.

6 грудня, після того, як командування армії УНР вирішило перейти до партизанської війни проти більшовицьких та білогвардійських сил Росії, Стрілецька рада розформувала Групу Січових стрільців. Коновалець з частиною особового складу Січових стрільців були роззброєні та опинились у таборі для інтернованих у Луцьку. Саме там Коновалець перебував до березня 1920 року. Цей період став для командувача січовиків часом інформаційної ізоляції: відсутність прямих контактів із військово-політичним проводом УНР та ЗУНРу.

Свою увагу Євген сконцентрував на об’єднанні військово-політичних сил для того, щоб на засадах самостійності та соборності продовжити боротьбу. Цій роботі Коновалець присвятив півтора року, перебуваючи у Відні, Празі та Львові. Відтак цією новою формацією стала Українська Військова Організація (УВО), до створення якої мали стосунок Січові стрільці, усуси, старшини армії УНР та Галицької армії.

Нові виклики: Українська військова Організація

Після поразки національних змагань Коновалець та його оточення розпочали підготовку до інших методів боротьби, водночас не маючи остаточного бачення: які це заходи мають бути і як їх реалізувати. Адже весь досвід, здобутий до Першої світової війни, не відповідав вимогам часу, а здобутий у роки відродженої, але втраченої державності ставав неефективним.

Процес творення УВО супроводжувався складним діалогом з колишніми соратниками по Стрілецькій раді, екс-старшинами Галицької армії та політичним середовищем ЗУНРу. Не всі бачили керівником Коновальця. У вересні 1921 р. у Львові, після замаху на Юзефа Пілсудського, польська поліція арештувала багатьох членів УВО та змусила її лідерів покинути Галичину. Коновалець виїхав зі Львова до Ґданська. Вже в еміграції зросло протистояння між ним та представниками ЗУНРу. Аби не посилювати ненависті, взаємні звинувачення й поборювання, наприкінці 1923 р. Євген покинув посаду начального коменданта УВО.

Євген Коновалець про брак послуху: 

“Українці не люблять слухати свого проводу. Ця недостача випливає з того, що забагато в нас таких, що хочуть приказувати, уважаючи себе рівними, коли не вищими від проводу. Нелітня молодь часто не хоче слухати своїх батьків, учні вчителів, називаючи їх «старими дурнями» (правдивий висказ).Пересічний український інтеліґент звичайно теж не признає ніяких власних авторітетів і не любить слухати й виконувати доручення проводу ні в політиці, ні в господарському житті, ні в освітній праці, — бо, мовляв, я маю стільки само розуму, що провідники. Зате чужих авторітетів такий інтеліґент слухає беззастережно”.

Однак ідейно-політичний конфлікт Коновальця з представниками ЗУНРу та УВО закінчився його перемогою і поверненням до керівництва організацією. Коновалець розумів необхідність розвитку ідеологічних засад та політичної платформи, без яких було важко продовжувати боротьбу і здобувати підтримку українського суспільства. Саботажі, експропріація, політичні вбивства потребували міцної ідеологічної основи та потужного інформаційного супроводу, щоб доносити до загалу, що це національно-визвольна боротьба, а не бандитизм чи тероризм.

Молоді, ідейні та безкомпромісні

На шляху створення єдиного націоналістичного осередку Коновалець опирався на молодіжні організації, що сформувалися в Галичині та в еміграції. Це було покоління української молоді, значна частина якої народилась у першій декаді ХХ століття. У своїй діяльності вони були самостійними та самодостатніми, а також ідейними та безкомпромісними.

3—7 листопада 1927 р. у Берліні відбувалася конференція українських націоналістів. На ній не виникало суперечок стосовно необхідності створити єдину організацію українських націоналістів.

Так було створено Провід українських націоналістів у складі: Євген Коновалець — голова, Володимир Мартинець — секретар, референт преси та пропаганди, Дмитро Андрієвський — ідеологічний референт, Микола Сціборський — політичний референт.

Створення ОУН відбулося 28 січня— 3 лютого 1929 р.. у Відні на Конгресі українських націоналістів. Туди приїхало 30 представників українських націоналістичних організацій, 4 з яких були з Галичини. З ініціативи Коновальця отримав запрошення на конгрес Іван Рудницький, який представляв Українське Національно-Демократичне Об’єднання — легальну політичну партію українців у Польщі. Головою ОУН обрали Євгена Коновальця.

Створення ОУН стало неабияким викликом для спецслужб Польщі та СРСР, які не очікували єднання українських націоналістичних сил в організацію. Від 1930 р. Коновалець жив у Женеві, де містилась штаб-квартира Ліги Націй та активно долучався до всіх дій щодо актуалізації українського питання. Вільно подорожувати Європою, а також виїжджати за її межі Коновалець мав змогу завдяки допомозі Литви, яка надала йому паспорт та журналістське посвідчення.

Наприкінці липня 1932 р. у Празі відбулася конференція ОУН щодо відносин ОУН-УВО. Від крайової екзекутиви були присутні Богдан Кордюк, Степан Бандера, Іван Малюца та Роман Шухевич.

Після дискусій ухвалили постанову, у якій було затверджено організаційну єдність ОУН-УВО в Галичині та роз’яснено, що під назвою «УВО» треба розуміти бойову й військову референтури ОУН.

Eміграція та атентати в Галичині

Наприкінці грудня 1932 р. українське суспільство сколихнула справа бойовиків ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина, яких суд прирік до смертної кари. Ця подія стала приводом для проведення 3—6 червня 1933 р. у Берліні чергової конференції Проводу ОУН із представниками крайової екзекутиви.

На конференції під час обговорення питання про ОУН за кордоном було наголошено, що хоча у краю це підпільний рух, але в еміграції він став майже відкритим й розвивався через легальні громадські організації.

У перспективі це могло призвести до певного конфлікту, особливо через нерозуміння крайовою екзекутивою важливості діяльності Проводу за кордоном. адже крайовики називали стиль роботи еміграції “кав’ярним”.

Серйозною проблемою міг бути і потенційний конфлікт поколінь. Коновальцю вдалось не допустити його та зберегти монолітність ОУН, яка розкололася пізніше.

За геноцид українців у 1932—1933 рр., який організував Йосип Сталін, конференція ухвалила рішення помститися, здійснивши атентат на агента спецслужб СРСР Олексія Майлова, який тоді перебував на посаді секретаря радянського консульства у Львові.

Підготувати цю операцію доручили Бандері та Шухевичу. 22 жовтня 1933 р. завдання виконав Микола Лемик. А 15 червня 1934 р. було вчинено вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, що стало найгучнішою операцією, яку здійснила ОУН.

Рішення про цей атентант було ухвалено ще навесні 1933 р. у Берліні, у вузькому колі Проводу ОУН та представників краю як відповідь на проведену в Галичині “пацифікацію”.У травні 1935 р. поліція Женевського кантону — цього разу на вимогу більшовицької сторони — у присутності литовського консула заборонила Коновальцю проживати в Женеві.

Про “тактику політичної незалежності”

Улітку 1936 р., втомлений тяганиною щодо питання про право на проживання у Швейцарії, Коновалець вирішив виїхати з країни. На прохання дружини вони переїжджають до Рима, де вдалося вибудувати міжнародну мережу ОУН і закріпити за кожним напрямом представника.

Коновалець намагався обережно налагоджувати міжнародні контакти, щоб ОУН не перетворилася на агентуру якоїсь держави. Петро Мірчук назвав його міжнародну діяльність “тактикою політичної незалежності”.

ОУН, якій таки вдалося відбутися як впливовій військово-політичній організації з представництвами як в еміграції, так і на українських землях, стала об’єктом пильної уваги різних спецслужб, особливо польських та радянських.

Періодично вдавалося викривати завербованих польськими та радянськими спецслужбами членів організації. Коли Коновальця попереджали про небезпеку замаху, то чули відповідь, що “він воїн і помре на фронті”.

За інформацією Євгена Онацького, випрацьовувати операцію з убивства Коновальця розпочало Об’єднання державного політичного управління при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР в серпні 1933 р. Її реалізував Павло Судоплатов, 23 травня 1938 р. вбивши Коновальця в Роттердамі. Тоді Судоплатов вручив Коновальцю бомбу, яка була замаскована в коробці з цукерками.

У такий спосіб ОДПУ-НКВС реалізувало операцію з ліквідації людини, яка створила та очолила найсильніше українське військово-політичне представництво міжвоєнної доби, потенціал якого був продемонстрований у роки Другої світової війни.

Локальна історія

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Ярема ГАЛАЙДА

Правосеки, з ювілеєм!

Ну що, правосеки!  Зі святом вас)))Цього дня у 2014 був заснований Добровольчий Український Корпус Правого Сектора, якщо хтось щось забув. Майже рік відносив цей шеврон і я. На початку «пол...
Костянтин Когтянц

Замах на серце країни

До загрози Разумкова перенести столицю України в Умань слід поставитися більш ніж серйозно. Тим більше, що цій ідеї біля 20 років.Коли Кучма вперше зіткнувся з масовими протестами, він озвучив «...
Слідом за численними віртуальними партіями та мажоритарниками-блогерами у рекламі Фейсбуку раптово (ні) з’явилася якась дивна «Партія ̶Ш̶а̶р̶і̶к̶о̶в̶а̶Шарія». Спочатку я не повірив,...
Отже, як на мене, досить вже у розпачі заламувати руки і шукати винних у тому, що ПАРЄ так очікувано проголосувала за повернення Московії до участі в засіданнях.Поразка нашої дипломатії цілком законом...