App Store Google Play

Страждання як статус

9 Червня 10:00
Страждання як статус

У великому масштабі індивідуальне страждання безглузде, хоч як би його національна культура поетизувала.

Щоразу, коли ми чуємо слова "суспільство", "суспільний", за умовчанням маємо на увазі, що йдеться про видиму й чутну частину громадян, що населяють нашу країну. Громадян, що голосно переживають за стан речей у країні. 

Зовсім не обов'язково, що йдеться про значну частину. Але рівень галасу, погано оформленого як стихійне ремствування юрби, цілком помітний. І по-своєму безальтернативний. Адже ніхто ще не зміг заспокоїти того, хто плаче, логічними аргументами про безглуздість плачу.

Проте на цьому евристичному (самоочевидному) підході ґрунтується безліч припущень про сьогодення і майбутнє країни. Хоча, власне, виробники матеріальних благ і їх реальні розподілювачі, низи й верхи, в цьому броунівському русі інформації не беруть участі. З геть банальної причини — воно їм не потрібне.

Хто ж ці, середні й галасливі? І, власне, чому вони так сильно за все переживають? 

Найбільш застосовний до цього соціального прошарку термін, — геть заяложений, через що й майже втратив свій зміст, — "громадянське суспільство". Українська влада багато років докладала всіх зусиль, щоб цим терміном називати тільки тих, хто демонстрував публічну лояльність до цієї самої влади. Не до країни, не до держави, а саме до перших осіб. Пропаганда завжди подає громадянськість виключно як лояльність.

Певний час існувала термінологічна проблема, як назвати проукраїнських же людей з іншим поглядом. Але тут допомогла війна — усіх, хто не за правлячу коаліцію, автоматично зараховували до поплічників Путіна. У результаті "громадянське суспільство" України звузилося до трьох невеликих груп: це "клієнтела", що обслуговує владу по-різному й на всіх рівнях; "грантоїди", що працюють у різних соціальних проектах (креативних, консалтингових або лобістських). Ну й, зрозуміло, юрба галасливих "активістів", що намагаються пробитися хоча б у першу або другу згадану вище невелику групу, оскільки соціальний ліфт їм через кваліфікаційні вимоги аж ніяк не світить. Навіть якщо його все ж таки запустять. 

Треба також зауважити, що чимала частина громадян України, які українськими справами у принципі не цікавиться, організована, по суті, симетрично, але з орієнтацією на Росію. Хіба що вуличні активісти заради збереження здоров'я перемістилися в закриті інтернет-співтовариства. Оскільки офіційно жодних "законів воєнного часу" в нас немає, як і самого цього часу, кримінальне переслідування за політичні погляди їм не загрожує. Хоча обидві ці частини громадян гучно погрожують одна одній Конституцією і Кримінальним кодексом при поблажливому мовчанні прокуратури.

Саме визначення "громадянське суспільство" містить діаметрально протилежні підходи. Томас Гоббс вважав його сумою індивідуальностей, що стоїть вище, ніж держава. Джон Локк казав, що держава має право мати в цьому суспільстві свої інтереси. Монтеск'є бачив його як війну всіх з усіма. А ось Томаса Пейна я процитую: "Що досконаліше громадянське суспільство, то менше воно потребує регулювання з боку держави".

Становлення України як незалежної держави викликало до життя небувалий народний ентузіазм, який маятникоподібно загасав, оскільки все державотворення аж до останнього часу являло собою радянську "перебудову", що затяглася до дурної нескінченності. "Совок" віддав ентузіастам символіку, топоніми й іншу художню самодіяльність, а собі скромно залишив "заводи й пароплави", законодавчо оформивши розкрадання бюджету і забезпечивши свою недоторканність. 

Відповідно, жодне реальне "громадянське суспільство" правлячому класу й близько не було потрібне. У результаті з цього потенціалу утворилася як активна меншість, так і значна кількість "зайвих людей". Теж цілком активних, але таких, яких перші ніби не помічають упритул — через звичайну конкуренцію. Правлячому "совку" це було цілком на руку. 

Та, як бачимо за результатами президентських виборів, ілюзія побудови суспільства, керованого в ручному режимі, зіграла з владою злий жарт. Жодного громадянського суспільства в Україні, звісно, немає і не було. Бо за визначенням таке суспільство самостійне. Воно може через самоврядування забезпечувати свої локальні базові потреби. У суспільній безпеці, освіті, екології тощо. Нормальна держава таке розвантаження свого головняка тільки вітає, маючи точки дотику з громадянським суспільством виключно в темі податків. Але в нас паростки такого суспільства неодмінно стають об'єктом рекету політичного й економічного. Бо становлять фундаментальну загрозу специфічним українським "скріпам" — розпилу бюджетних потоків і матеріально-технічної допомоги Заходу. Немає можливості розпиляти — то не потрібна нам така допомога й поготів.

Доречніше сказати, послуговуючись терміном Карла Поппера, що в нас увесь цей час існувало "відкрите суспільство", стосовно якого кожен правитель, аж до новітнього часу, прагнув регресу, тобто хотів перетворити його на "закрите". У закритому суспільстві людина завжди знає, що правильно, а що неправильно, і в неї немає труднощів із вибором правильної поведінки. У ньому, у такому суспільстві, є система священних істин. Вони абсолютно не застосовні на практиці, але їх неможливо критикувати або заперечувати.

Постійний тиск влади на це суспільство в результаті перетворив його на абстрактне. "Властивості "абстрактного суспільства" можна пояснити за допомогою однієї гіперболи. Ми можемо уявити суспільство, в якому люди практично ніколи не зустрічаються віч-на-віч. У такому суспільстві всі справи роблять індивідууми в повній ізоляції, і ці індивідууми комунікують один з одним за допомогою листів або телеграм і роз'їжджають у закритих автомобілях. (Штучне запліднення дозволило б навіть розмножуватися без особистих контактів.) Таке вигадане суспільство можна назвати "повністю абстрактним або безособовим" (К.Поппер, "Відкрите суспільство і його вороги").

"Абстрактне" суспільство як результат зовнішнього тиску — аж ніяк не підсумковий результат. Болісне відчуження, віртуалізація буття змушує мислячих людей знову шукати адекватнішу, більш відповідну часу систему взаємодії одне з одним. Тому нинішні інтернетні страждання, незалежно від політичного забарвлення, яке вони несуть, — це пологові муки українського середнього класу.

Я ґрунтуюсь на підході, що середній клас виділяється на основі самоідентифікації людей, "самозарахування" ними самих себе до середнього класу. За рівнем життя й освіти це приблизно 10% населення, але за самоідентифікацією будуть усі 30%.

Сам цей термін непопулярний у політично активному середовищі. Але суб'єктивне сприйняття людиною свого становища як представника "соціальної середини", основи всього, на чому тримається Україна, є там повсюдно. У чому головна психологічна особливість цієї групи, від якої вона в результаті й страждає?

Представникові середнього класу абсолютно до всього є діло. У нього є виняткова й безапеляційна думка з будь-якого питання буття. Він точно знає, як ефективно управляти країною й Всесвітом, не привертаючи уваги санітарів. Йому якось сказали, що так він перетворюється на відповідального громадянина. Це було й залишається серйозним стимулом для підвищення самооцінки. Але при цьому забули сказати, що для цього потрібні ще кваліфікація, практичний досвід і підтверджена компетентність. Тому інтелектуальні страждання прошарку суспільства, яке вважає себе думаючим, ніяк не припиняються.

Парадоксально те, що кожен "середньокласник", узятий окремо, цілком може бути хорошим. І навіть блискучим фахівцем у якійсь своїй галузі знання. Але йому в цій ніші а) нудно, б) він знає, що там є й інші. Невідомі ж сфери ваблять своєю невідомістю й пробуджують до життя кураж винахідника й першовідкривача. У прадавні часи такі доволі начитані люди вступали до Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів і надсилали в газети креслення вічних двигунів, космічних ракет або диво-зброї. Але цих часів більше немає, і кожен тепер сам собі газета і навіть телевізор. 

За однією з класифікацій, це "нижчий середній клас", що відрізняється від "робітничого класу" лише високим рівнем знань (не плутати з освітою, яка нині взагалі нічого не означає), які не мають практичного застосування, але посилюють загальну тривожність і породжують фальшиве почуття відповідальності.

Відносно хороша новина для цього прошарку те, що він уже слабкіше піддається прямим маніпуляціям. Солідарність з якою-небудь ідеєю більше не означає неодмінної дії в ім'я неї. На цьому, повторюся, прокололися політичні маніпулятори. 

Та тут є й поганий аспект: цей прошарок у реальності нічого не захищатиме. Окремі люди — так, цілком. Вони це робили й роблять. А як клас, як соціальна група — ні. По-перше, їм забороняла це робити як групі держава, постійно руйнуючи й дискредитуючи їхній статус. Оскільки було побоювання, що громадяни зможуть захистити країну не так дипломатично й гуманно, але більш ефективно. 

Але ж їх іще й системно не вчили, як давати відсіч! Не виховували в культурі активного протистояння злу. І більше не збираються, судячи з домінуючих в освіті трендів. Максимум — це релігійно-культурна повага до полеглих, та й то… 

Окремо взятій людині у принципі зовсім наплювати на те, як її класифікують і до якої соціальної групи зараховують. Але якщо її ніби суто індивідуальні соціальні страждання з усіх питань світобудови знаходять негайний відгук єдиностраждальців, то це цілком виразний маркер соціальної належності.

Зазвичай у таких текстах має бути рекомендація, як саме цій людині уникнути душевних мук. Як правило, ці рекомендації цілком марні з двох причин: 1) узагальнення "середньої температури по палаті" безглузді для конкретного страждальця, 2) страждання політичного штибу є системоутворювальними.

Якщо в анамнезі ви бачите тривале залучення в усі ці імітації та фальсифікації, які через непорозуміння називають "партійним життям", то це лише соціальна потреба в особливих рольових іграх. 

Так, ігри часто супроводжуються травмами, а в деяких навіть це є обов'язковою умовою. Ігри містять елемент раптовості, переляку й невизначеності, які змушують гравців до гормональних сплесків і відчуття повернутої молодості.

Немає жодних переконливих "законів історії", за якими можна було б передбачити розвиток суспільства, він завжди відбувається несподівано і з горезвісними "чорними лебедями" Талеба. Але є сукупні реакції людей. Вони можуть бути інстинктивними, безглуздими або свідомими. 

У великому масштабі індивідуальне страждання безглузде, хоч як би його національна культура поетизувала. Єдиний шлях його припинити — одного разу люди виростуть і домовляться, що вони припиняють страждати на оце саме. 

Дзеркало тижня

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Рефлексії навколо "втрачених" Криму та Донбасу - це звичайні "фантомні" болі. Усім цим обмінам думок про людей чи територію ("як повернути", "коли", "на яких умовах", "ми не повернемо, бо") скоро випо...
Помилка московітських протестувальників - це упор на «мирний протест». Вони, скоріш за все, помилково сприймають наш Майдан, як мирний виступ.Так! У нас багато тринділи про те, що тільки м...
Юрій Фоменко

Промоушен

Один пан з нашого міста забрав літніх батьків ближче до себе. Була придбана і приведена до ладу дачна ділянка в садовім товаристві, де постійно проживало багато ровесників батьків. Реконструйований бу...
Ярема ГАЛАЙДА

Про емпатію

Зустрів товариша випадково на вулиці. Постарів. Добряче постарів. Геть сивий, обличчя у зморшках, але все такий же жилавий, по молодечому стрункий, вкритий мало не чорною, степовою засмагою. Старий, с...