App Store Google Play

Небезпеки Зеленського миру

8 Червня 18:00
Небезпеки Зеленського миру

Цього тижня з фронту йдуть трагічні новини: на Донбасі за кілька днів загинуло шестеро українських воїнів, і це якраз у той час, коли команда Володимира Зеленського почала вкладати зусилля у відновлення «мінських» переговорів. Події нагадують ті самі процеси, які відбувалися в реляціях із Росією і в минулі роки: поки дипломати заявляють про нові шанси для деескалації, військовики констатують загострення. Бо Москва продовжує використовувати проти України перевірену тактику «прінуждєнія» до миру. Просто цієї тактики ще не відчув Верховний головнокомандувач.

«Данилич, вернись!»

Після двох тижнів президентури Володимира Зеленського «мінський процес» загорівся із нечуваним ентузіазмом.

Представник України у тристоронній контактній групі Леонід Кучма, повернувшись із переговорів у Мінську, заявив: «Вперше засідання робочих груп пройшли конструктивно. Всі сторони хотіли знайти рішення. Тон дискусії був зовсім іншим, ніж це було досі».

Перед тим у переговорах була тривала шеститижнева пауза – перехідний період, пов’язаний зі зміною Президента. Ця пауза, як заявив спецпредставник ОБСЄ Мартін Зайдік, виявилася «потрібною і корисною». «Сьогодні була справді хороша дискусія. Це вселяє оптимізм», – заявив посередник із ОБСЄ.

Леонід Кучма своїм поверненням у Мінськ став фактичним утіленням популярного іронічного гасла середини двотисячних років: «Данилич, вернись!». Або й свого ж власного примовляння: «…хочу подивитися на Україну без Кучми». Бо, виявилося, без Кучми нам таки ніяк не обійтися. Президент родом із Дніпропетровщини, виплеканий олігархом із Дніпра, делегує на переговори політика-мастодонта з Дніпра – ну чим вам не ревіталізація славетного «дніпропетровського клану»?

Нагадаємо, Леонід Кучма вийшов із «мінських» переговорів минулої осені. Було видно, що в Леоніда Даниловича накопичилася втома через участь у безперспективному процесі. Але водночас у його заявах зчитувалося і невдоволення тим, як до «Мінська» ставиться тодішній Президент Петро Порошенко. Втім, Кучма не гримав дверима на прощання: він пояснив своє рішення поважним віком і бажанням подбати про здоров’я та нерви.

Що ж змусило 80-річного Кучму змінити власну думку? Виглядає, що тепер Леонід Данилович бачить перспективи щось змінити у «мінських» переговорах.

Під час спільної з Володимиром Зеленським пресової конференції Кучма нарікав на те, що раніше офіційний Київ ігнорував те, про що домовлявся неофіційний «Мінськ».

«Я звик ухвалювати рішення, виконувати їх і відповідати за них, – заявив Кучма. – Сьогоднішня зустріч з Президентом показує, що у мене є така можливість у групі, яка створена, – зробити свій внесок. І якщо ми ухвалюємо погоджені рішення, то Україна також повинна їх виконувати».

Пан Кучма поїхав на свої нові переговори до Мінська уже з карт-бланшем від Зеленського. «Ми приїхали з "дорожньою картою" від Президента України. Були посили такі, що Президент справді хоче, щоб був мир у тому регіоні. З відповідними наказами я сюди приїхав і висловив усі побажання, які почув від Президента і які знаю сам. Їх просто треба вирішувати», – описав Кучма.

А що далі – ми вже знаємо. Ініціатива припинити економічну блокаду Донбасу, досягнення домовленості про заборону застосування вогню «у відповідь» – наша пісня гарна й нова.

«Мінськ-3»

Будьмо відверті: перевагою «мінського процесу» тривалий час залишалося те, що Україні можна було нічого не робити. У попередні роки мінські угоди виконували роль стримувача Росії, вони тягли за собою антиросійські санкції, зберігали міжнародний майданчик для дипломатичного тиску – але водночас дозволяли Україні чіплятися за двоякість тез, рятуючись від стрибка у пастку. Люфт між суворістю приписів і необов’язковістю їхнього виконання забезпечувався тим, що Україна, безумовно, зберігала за собою моральну правоту. А Росія, безумовно, була агресором і окупантом.

Десь починаючи з осені 2015 року, коли лінія розмежування на Донбасі стабілізувалася, у «мирному процесі» остаточно сформувався і «Мінськ-3». «Мінськ-3» не підписували, його ніхто, крім самої України, не визнавав – але саме такий «Мінськ» постійно лунав у риториці Президента Порошенка в останні роки його президентури.

Завести широкий контингент миротворців, відновити контроль над кордоном, вивести війська і роззброїти найманців – і лише аж тоді переходити до політичної частини «мінських» угод: місцевих виборів, «особливого статусу», амністії. Це відповідало українським інтересам, але це виходило за межі компромісів, укладених у вересні 2014 року після російського вторгнення й у лютому 2015 року після Дебальцевого.

Петро Олексійович робив багато для того, щоб дотримати формальні умови тривання «Мінська», імітувати процес. Але далі не пішов.

У попередні роки Порошенка стримувала потужна опозиція всередині парламенту (нагадаємо, що домовленості з Росією стали однією з причин розпаду коаліції «Європейська Україна»), а також вуличні протести (вибухи під парламентом під час розгляду конституційного проекту 31 серпня 2015 року, «торгівельна блокада»). Згодом він сам перейняв риторику «антимінської» опозиції, а в Росії остаточно набув іміджу лідера «партії війни». Це не перешкоджало противникам Порошенка звинувачувати його в бажанні «злити» Україну аж до самих виборів.

Сутички під Верховною Радою. 31 серпня 2015 року

Що ж виходить тепер? «Мінські» угоди нікуди не поділися – їх ані скасовано, ані дезавуйовано. Зате виконавці змінилися. І виконавці заявили, що тепер перед ними розкрився простір для дій. «Я готовий втрачати свою популярність, свої рейтинги, і якщо буде потрібно – я без вагань готовий втратити свою посаду, щоб тільки настав мир», – заявив Зеленський під час своєї інавгураційної промови. І взявся до дій.

Лиш би не попередник

Перед початком переговорів у Мінську Володимир Зеленський хвалився тим, що його команда має низку нових ідей для розблокування перемовин. Одна з ідей передбачала, що на переговори має поїхати безпосередньо начальник Генерального штабу Збройних сил України Руслан Хомчак.

У вівторок, буквально за добу до початку переговорів, Зеленський власною персоною анонсував поїздку Хомчака до Мінська. Але вже наступного дня Адміністрація Президента виправилася: «після додаткових консультацій» голова держави зважив, що участь начальника Генштабу в перемовинах таки «наразі не на часі».

Уявіть собі, наскільки деморалізованим виглядало би військо, якби головнокомандувач у присутності противника звертався би до своїх хлопців: «не стріляти»?..

Ентузіазм Володимира Зеленського – цілком типовий як для неофіта. Неофіта, наповненого, по-перше, власними ідеями та ілюзіями, а, по-друге, налитого зневагою до попередника. Ну, ви розумієте: треба забрати від владного стерна тих, хто заробляє на війні, – і все виправиться. Або просто перестати стріляти, як казав Зеленський у своєму передвиборчому турне.

Володимир Зеленський, зрештою, має право на власні граблі. Бо попередник, Петро Порошенко, теж прийшов до влади із власним планом примирення. Добра половина цього Порошенкового плану пізніше трансформувалася в ті «мінські угоди», якими ми їх знаємо, – просто після потужної дипломатичної та міліарної «редактори» Росії. І саме Порошенко буквально в перші тижні своєї президентури оголошував «режим тиші», наразившись на критику опонентів: ну як же так можна – заборонити стріляти нашим солдатам? І, зрештою, не забуваймо, що сам Порошенко жорстко критикував ініціаторів акції «громадської блокади Донбасу».

Отже, бажання Зеленського щось зробити було цілком передбачуваним. Ключове питання зараз – чи здатний він зупинитися? А якщо здатний, то на якому саме етапі прийде прозріння? Та точка, в котрій ми стоїмо зараз, і зупинка «мінського процесу» – це не просто собі примхи чи провали попередників Зеленського. Це точка, в якій ми стали, переживши війну, і відчувши трохи суб’єктності.

Зробімо собі невеличкий екскурс в історію. У грудні 2016 року Віктор Пінчук (і тут важливий нюанс: перед відновленням переговорів у Мінську він разом із Леонідом Кучмою приїжджав на Банкову в Адміністрацію Президента) опублікував статтю у впливовій американській газеті The Wall Street Journal, у котрій запропонував Україні прийняти компроміси у відносинах з Росією і відійти від євроінтеграційного шляху, провести вибори на окупованому Донбасі до звільнення його територій.

«Україна має розглянути питання про тимчасову відмову від членства в ЄС, як нашої мети на найближче майбутнє. Ми можемо побудувати європейську країну, бути привілейованим партнером, а потім обговорити приєднання», – писав Пінчук.

Родич Кучми також пропонував не цуратися поступків довкола Криму. «Крим не має стати на заваді досягненню угоди, яка закінчить війну на сході на базі справедливості», – аргументував він.

Пінчук також пропонував відмовитися від ідеї вступу до НАТО. «Давайте визнаємо, що Україна не приєднається до НАТО ні найближчим часом , ні в середеньостроковій перспективі», – писав він.

А що, коли це і є наступні пункти плану? Бо самі по собі ідеї зі зняттям блокади, а навіть безумовним «режимом тиші» – це лише крайчик мотузки. Посмикавши трохи, можна тієї мотузки лишитися. Але набагато гірше, якщо Володимир Зеленський хоче розгортання такої політики, або не бачить у ній ризиків.

Тягар парламенту

Додаткова проблема проявиться в тому, що в найближчі місяці «мінський процес» узалежниться не лише від волі Президента, а й від Верховної Ради. Згідно зі соціологічними опитуваннями, партія «Слуга народу» претендує на те, щоб зібрати на виборах половину мандатів за виборчими списками. На другому місці вслід за безіменною командою Зеленського фінішує партія Віктора Медведчука. Відтак виявиться, що єдиними депутатами, які можуть урівноважити формування «мінської коаліції» (ми не маємо на увазі коаліцію парламентсько-урядову, хоча й це не виключено – а союз політичних сил, які нині висловлюють прихильність до реанімації «мінських угод»), є «мажоритарники». Але «мажоритарники» у всі часи добре спрацьовувалися із владою, тож тут перспективи окреслюються вельми непривабливі.

 

Минулого тижня Адміністрація Президента припустилася кількох помилок у цьому керунку – але розгін Зеленського це наразі не зупинило. Як не крути, а потенціал «Мінська» залежатиме саме від позиції Володимира Зеленського і партії «Слуга народу». Доведеться переконувати, доведеться протестувати, доведеться… що?

Росія не йшла і не піде на інакші домовленості окрім тих, які її влаштують. Спроба запровадити такий мир на Донбасі завершиться тим, що мир щезне на територіях інших регіонів України. Ігор Гуменюк сидить у в’язниці за те, що кинув гранату перед Верховною Радою – але це зовсім не означає, що в Україні таких самих знавіснілих протестувальників більше нема. Так, ми вже зрозуміли, Володимир Зеленський готовий втрачати рейтинг заради миру. Але це не вся ціна. І розплачуватися не лише Верховному головнокомандувачу.

ЗБРУЧ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Так вже склалось в українській національній традиції, що практично у кожній родині є певного роду звичай час від часу навідувати померлих родичів, аби утримувати їх могили у належному стані. Це є вияв...
Що таке історія без філософії? Просто набір суперечок академічних істориків. І ті суперечки вже завели в такі тупіки суспільство … що виходити з них потрібно десятиліттями. А з деяких тупіків і...
Максим Мірошниченко

Україна, формула Штайнмайера...

В юності, коли читав як розчленували Першу Чехословацьку республіку, ніяк не міг второпати, як п'ята армія у Європі з доволі нормальним озброєнням та укріпрайонами у гірських, важкодоступних Судетах м...
Почитав тут молодих революціонерів. З кількома навіть поспілкувався особисто по телефону. Суцільний занепад духу. «Всьо пропало! Та що би я та ще раз, та воювать пішов?! Та ні в жисть! В революц...