App Store Google Play

Між «зрадою» й «перемогою»

26 Травня 18:00
Між «зрадою» й «перемогою»

Люди мого покоління, на чиїй пам’яті відбулися всі українські вибори від початку 90-х, сподіваюсь, погодяться з тим, що всі вони тою чи тою мірою були референдумами про незалежність – про тип, форму й суть тої незалежності. Всі вони тою чи тою мірою відбивали – і відбивають донині – наявні в країні ідентичнісні поділи, які хоч і не зводяться до поділів мовно-культурних, етнічних та регіональних, все ж значно з ними корелюють. Фактично від перших років незалежності відбувалася конкуренція двох проектів державонацієтворення, заснованих на різних системах цінностей, ідеологічних уявленнях та символічних самоідентифікаціях. На початку це протиборство окреслювалося в категоріях “демократія проти авторитаризму” (“демократи” проти “партократів”) та “республіка проти імперії” (“Україні – волю!”). Проте з розпадом СРСР та муміфікацією компартії на перший план вийшли інші маркери двох конкурентних проектів: “Європа” проти “Євразії” (євроатлантичний вибір проти СНД і так званої “багатовекторності”) та “Україна” проти “Малоросії” (національне відродження проти збереження пост/нео-совєтського статус-кво у символічному, зокрема мовно-культурному просторі).

“Малоросійський” проект у різних реінкарнаціях послідовно перемагав на виборах 1991, 1994 та 1999 років, ненадовго програв у 2004, взяв реванш у 2010-му, відступив – криваво і, як думалося, навіки – у 2014-му, щоб несподівано повернутися (принаймні гіпотетично) у 2019-му. Ідентичнісний чинник не завше озвучувався в усіх цих виборах, проте завше відігравав значну роль: чи то в демонізації Чорновола і його прихильників як “націоналістів” у 1991; чи в досить штучному простиставленні “проукраїнського” Кравчука – “проросійському” Кучмі у 1994; чи у фейкових, безсоромно зманіпульованих виборах 1999-го; чи у запеклому протистоянні Ющенка – Януковича (2004) та Януковича – Тимошенко (2010). Здається, лише у 2014 ідентичнісна карта в Україні не розігрувалася, а точніше – розігрувалась у цілком іншій площині з огляду на загрозу повномасштабного російського вторгнення і спричинену цим політичну мобілізацію понад ідентичнісними поділами. Вибори стали не просто референдумом про незалежність, а й своєрідним вотумом довіри та екстреним наданням повноважень новообраній владі для захисту країни.

Схоже, саме та екстраординарна політична мобілізація (а також втрата значної частини проросійського/“малоросійського” населення на окупованих територіях) створили ілюзію несуттєвості ідентичнісних поділів для подальшого виборчого процесу, чи принаймні ілюзію безумовної й остаточної перемоги українського проекту над малоросійським. Ця ілюзія не лише спонукала поважних експертів проголосити українську ідентичнісну дихотомію подоланою, а й, схоже, змусила чинного президента побудувати свою виборчу кампанію як своєрідний рімейк насправді неповторної, проведеної в екстремальних обставинах кампанії 2014-го. А тим часом ті обставини зробилися за п’ять років доволі звичними, в чомусь навіть банальними (особливо з огляду на небажання української влади назвати війну війною – з усіма наслідками, які мусили б із цього випливати і для суспільства, і для самої влади). Тож повторити свій успіх, ототожнивши себе з Україною, а свого супротивника з Путіном Порошенкові не вдалось. Ані одне ототожнення, ані друге не виглядало переконливим.

Ідентичнісні поділи в Україні, судячи з результатів соціологічних опитувань та з суто емпіричного досвіду, нікуди не зникли. Проте вони стали, здається, дещо м’якшими, а головне – перестали бути єдиним, а тим більш вирішальним чинником політичної мобілізації й, відповідно, електорального вибору.

Революція і реідентифікація

Революція гідності та, вслід за нею, російська воєнна агресія спричинили значну політичну мобілізацію українського населення, що проявилась як у масштабному волонтерському русі, так і в помітній зміні поглядів і настанов, зафіксованій соціологами. Менш як за рік підтримка державної незалежності зросла з 61% до 76%;  відчули себе патріотами України 86% опитаних (у 2013 р. – 81%); заявили, що пишаються своїм громадянством 67% (у 2013 р. – 48%); висловили готовість захищати країну зі зброєю у руках 53% опитаних – на 20% більше, ніж у “мирному” 2012-му.

Відповідно змінилися й зовнішньополітичні орієнтації: підтримка членства України в Євросоюзі зросла з 42% у 2013 до 59% у 2014; членства в НАТО – з 14% до 43%; натомість прихильне ставлення до Росії за цей самий час упало з 50% до 15%; а позитивне ставлення до російського уряду й президента опустилося взагалі до 4%. Змінилося ставлення українців і до низки внутрішньополітичних питань, які традиційно були (і почасти залишаються досі) суперечливими. З 66% до 72% зросло за рік визнання Голодомору 1932-33 років геноцидом українського народу;  зросло негативне ставлення до совєтсько-імперських історичних міфів та міфологізованих героїв, особливо до Сталіна, натомість поліпшилось ставлення до традиційно стигматизованих за “націоналізм” українських історичних постатей, включно з найконтроверсійнішим серед них Степаном Бандерою; зменшилася підтримка державного статусу для російської мови (з 43% восени 2013 до 27% восени 2015) і зросла натомість підтримка розширення українського мововжитку в публічній сфері, зокрема у шкільництві (з 49% у 2006 р. до 69% у 2016).

При цьому суттєві відмінності між трьома основними мовно-етнічними групами збереглися – як можна побачити з табл. 1. Але, що значно суттєвіше, – в усіх трьох групах, як видно з тієї ж таблиці, зміна поглядів і настанов відбувалася в одному, “проукраїнському”, умовно кажучи, напрямку. Причому, як легко помітити, зміни за один лише рік (від серпня 2013 до серпня 2014) виявилися співмірними, а подеколи й більшими за зміни цілого попереднього десятиліття (від 2001 до 2013-го). Російська агресія, можна сказати, не змінила загального напрямку (ре)індентифікаційних процесів в українському суспільстві, проте помітно їх каталізувала – причому прискорила їх для всіх трьох груп в одному і тому ж, “проукраїнському”, напрямку. Саме тому українське суспільство, попри суттєві відмінності між його різними групами та регіонами, не розкололося під зовнішнім натиском, – усупереч сподіванням Кремля та прогнозам деяких експертів. Спільний напрямок розвитку для всіх трьох груп виявився суттєвішим, ніж їхні внутрішні відмінності.

Табл. 1.


Джерело: КМІС 2001¹; Рейтинг 2013 та 2014.

Побічним наслідком цього культурного й політичного дистанціювання від Росії стала етнічна реідентифікація багатьох росіян в Україні, внаслідок чого їхня загальна частка зменшилась до 8% (за іншими даними – до 6%_, причому серед наймолодших респондентів (віком від 18 до 30 років) росіянами називає себе сьогодні лише 3% (при цьому й надалі зберігається велика відмінність між мовною ідентичністю — визнання тої чи тої мови “рідною”, тобто бажаною — та повсякденним мововжитком; за останнім (2017) опитуванням, 68% респондентів назвали рідною мовою українську, 14% – російську, 17% – обидві; натомість реально у побуті розмовляє українською лише 49%, російською – 27%, обома – 24%).

Тут не йдеться про якийсь зовнішній тиск чи етнічну “дискримінацію” (в українських документах нема, зрештою, жодних записів про етнічність, а в щоденному спілкуванні відрізнити етнічного росіянина від російськомовного українця практично неможливо). Скоріш за все, російсько-етнічним громадянам України (принаймні декотрим) хочеться дистанціюватися від путінської Росії головно з моральних причин. Тим більше, що в Україні існує два чинники, які значно таку реідентифікацію полегшують.

По-перше, українське суспільство – цілком інклюзивне в етнічному сенсі і достатньо толерантне у мовному. (Пере)означення себе “українцем” має головним чином політичний характер і не вимагає від неофіта жодної зміни звичних мовно-культурних практик. А по-друге, як показують соціологи, лише 39% етнічних росіян в Україні почувають свою приналежність винятково до однієї (російської) національності. Натомість 30% почуваються приналежними віддразу до двох або й кількох національностей, а ще 20% – не почувають виразної приналежності до жодної (серед етнічних українців — такими вважає себе більше 90% громадян — ці показники кардинально інакші: 77% почувають себе приналежними винятково до однієї, української, національності і лише 15% – до двох, кількох або жодної).

Всі ці зміни прямим і непрямим чином вказують на зміцнення української національної ідентичності, причому саме в її “центральноєвропейській” версії (з усіма відповідними дискурсами та ціннісними орієнтаціями) – на противагу альтернативній версії “східнослов’янській” (Докладніше про два конкурентні різновиди української ідентичності – у моїй книзі: «Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності», 2019). Найнаочніше цю динаміку ілюструє не рівень патріотизму (він може бути достатньо високим у носіїв обох типів української ідентичності) і навіть не ставлення до Євросоюзу (цілком позитивне), а насамперед – сприйняття Росії як головного “Іншого” чи, навпаки, головного “Свого”.

Тінь “русского мира”

Саме російський (“східнослов’янський”) чинник зумовлює брак конґруентності між рівнем патріотизму та підтримкою незалежності в досить значної частини населення: якщо, наприклад, у 2018 році 82% населення вважали себе патріотами і майже така сама кількість (79%) підтримувала незалежність, то у “дореволюційному” 2012-му кількість самозголошених патріотів була тою самою (82%, sic), натомість підтримка державної незалежності була лише на рівні 62%. Інакше кажучи, щонайменше 20% громадян України вважали себе її патріотами, але при тому жодної потреби в її незалежності не відчували. В цьому сенсі більшість населення УРСР теж, вочевидь, була патріотами України, сприймаючи її не як самостійний культурний і політичний суб’єкт, а як частину ширшого імперського цілого. До 1991 року вони цілком безпроблемно ототожнювали себе з УРСР і водночас із СРСР, сьогодні – з цілком реальною Україною й водночас – із суто віртуальною, ідеологічно сконструйованою й зманіпульованою спільнотою русько-совєтско-православно-східнослов’янських “наших”.

Із тих самих причин позитивне ставлення до Євросоюзу впродовж усіх “дореволюційних” років мало цілком інше значення, ніж сьогодні, – хоч і виражалось приблизно тими самими цифрами – 50-60%. Сьогодні воно цілком конґруентне з бажанням туди вступити – на противагу всіляким альтернативним “євразійським” союзам на чолі з Росією. Натомість до революції прихильність до Євросоюзу була суто умовною: вона не витримувала перевірки альтернативним запитанням “або – або”; більшість респондентів при такій постановці питання вибирали не милий, проте чужий їхній нутряній совковості Євросоюз, а звичний, понурий, зате “свій” Євразес.

Саме тому для України критично важливим є не так зміцнення національної ідентичності “центральноєвропейського” типу (достатньо сильної за всіма параметрами),² як ослаблення (й подальша перебудова) альтернативної “східнослов’янської” ідентичності – гальмівної з огляду на модернізаційні виклики, що стоять перед Україною, і загрозливої з огляду на фактичний стан війни з Росією. У мирний час, як довів Стівен Шульман, цей тип ідентичності не сприяє реформам, оскільки має засадничо антиокцидентальний характер і спирається переважно на архаїчні, антимодерні цінності. У стані війни цей тип ідентичності ускладнює мобілізацію проти країни-агресорки, оскільки та на свідомому й, головне, підсвідомому рівні вважається головним “Своїм”.

Цікаво, що попри значну поширеність пропагандистської формули “один народ” у російському, а почасти й українському проросійському дискурсі, соціологи навіть не пробували з’ясувати міру її інтерналізації українським суспільством (хоча у Росії подібне запитання ставилося регулярно і щоразу давало не вельми приємні для українського національного самопочуття відповіді: понад половина росіян стабільно не бажала і не бажає досі визнавати українців окремим народом). Мені, тим часом, відомі лиш два українських опитування такого роду з “передреволюційних” років (обидва – з 2009-го), проте жодне з них не мало достатньо репрезентативного характеру.

З цих двох опитувань можемо зробити лише приблизні висновки. З одного боку, якщо серед молодих українців лише 48% опитаних не визнавали себе за "той самий народ" з росіянами, то серед усього населення цей відсоток, можемо припустити, буде нижчим, бо ж старші люди, як відомо з інших опитувань, більше прив'язані до совєтських стереотипів, ніж молоді.

З іншого боку, якщо в Криму не визнавало себе "одним народом із росіянами" 35% опитаних, то в цілому по Україні цей відсоток має бути значно вищим, враховуючи, що Крим завжди був найбільш проросійською частиною України. Таким чином, можемо з високою мірою вірогідності ствердити, що кількість населення, яке не визнало себе "одним народом із росіянами", була на той час в Україні значно вищою за 35% (показник для Криму), а все ж нижчою за 48% (показник для молоді).

Цей наш висновок непрямим чином підтверджують і результати опитувань компанії Research & Branding Group, до якої фахівці зазвичай ставляться досить скептично через її тісну співпрацю з Партією реґіонів. А проте в цьому випадку йдеться про недруковані результати, тобто отримані, скоріш за все, для аналізу, а не пропаґанди.³ За їхніми даними, 42% опитаних погодилися з тезою "Українці і росіяни – це один народ", натомість 48% із цим не погодилися, приставши на твердження "Українці і росіяни – два різних народи" (ще 9% не змогли відповісти).

Восени 2016 Центр ім. О. Разумкова додав нарешті таке запитання до своєї анкети й отримав 26% ствердних відповідей, 63% заперечних і ще 11% респондентів не змогли відповісти. Таким чином, динаміка емансипації, тобто розумового визволення українців з уявленої східнослов’янської спільноти “наших”, виглядає приблизно так: якщо до війни понад половина населення готова була визнати себе й росіян «одним народом», то сьогодні таких залишилась четвертина.

Цікаво було би простежити ставлення респондентів до тези про те, що «українці і росіяни – це майже один народ». Прислівник "майже" в цій формулі суттєво пом’якшує її радикальність, даючи змогу кожному респондентові вкладати в неї своє розуміння близькості і спорідненості – від суто генеалогічної до політичної, з далекосяжними "інтеграційними" наслідками. Ймовірно, кількість респондентів, які поділяють цю тезу, є близькою до кількості тих, хто вважає, що "історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії і Білорусі" (32%), чи тих, хто хотів би відновлення СРСР (33%), хоч здебільшого й розуміє, що «це нереально», або й тих, хто хотів би "нормалізації відносин з Росією" навіть ціною здачі Криму (34%).

І якщо негативне ставлення більшості українців (51%) до запровадження візового режиму з Росією (країною-аґресором!) можна якось іще пояснити особистими інтересами – потребою підтримувати контакти з родичами й друзями чи просто виїжджати на заробітки, то некритичне сприйняття російської пропаґанди за наявності вільного й необмеженого доступу до альтернативних джерел інформації можна пояснити лише апріорною схильністю до саме такого бачення світу і сприйняття подій, тобто – інтерналізацією певних ідеологічних кліше і допасовуванням інформаційних джерел та загальної картини світу саме до цих інтерналізованих стереотипів.

Уявлення про українців та росіян як "один народ" не тільки полегшує некритичне сприйняття російської пропаґанди, а й психологічно блокує засвоєння об’єктивної інформації, яка суперечить цьому уявленню. Попри п’ять років виснажливої війни та численні, ледь не щоденні, жертви, лише 48% українців вважає Росію агресором і головним винуватцем війни на Донбасі, тимчасом як 33% вважає однаково винними обидві сторони конфлікту, і ще 9% покладає відповідальність на Україну. Причому на півдні та сході відповідальність на Україну покладає відносна більшість опитаних. І майже половина з них (19%) вважає "антитерористичну операцiю" на сходi "каральною операцiєю проти звичайного населення" (ще 19% не готові дати однозначної відповіді).

Війна за ідентичність

Було б надто просто списати все на вплив російської пропаганди, котра, попри певні формальні обмеження, справді й далі поширюється в Україні – і через телепрограми (зокрема в інтернеті), і через соціальні мережі. Довіра до російських мас-медій, однак, залишається в Україні порівняно невисокою (на рівні 9%, за даними згадуваного вище опитування). Значно токсичнішою, на думку фахівців, є ретрансляція російських пропагандистських месиджів українськими медіями й політиками, і то не лише так званими “опозиційними” з виразно прокремлівською орієнтацією (і, ймовірно, фінансуванням), а й начебто незалежними й позірно безсторонніми.

Принаймні два з трьох основних антиукраїнських наративів Кремля стали в українських медіях домінантними – хоч і в дещо змодифікованій формі. Один описує Україну як неспроможну державу (failed state) – вкрай зубожілу і скорумповану; другий – описує українську владу як авторитарну, репресивну й радикально націоналістичну. Перший наратив в українських умовах модифіковано до історій про страшне зубожіння (“тарифний геноцид”) та небувалу корупцію (“гірше як за Януковича”), другий – до представлення президента і уряду як хитрунів, що безглуздою декомунізацією й агресивною українізацією лише відволікають увагу суспільства від реальних проблем та від власної корумпованості й некомпетентності. Докладний аналіз цих наративів виходить за межі цієї статті. Зазначу лише, що обидва ці наративи мають значний вплив на формування (чи деформування) національної ідентичності, зокрема її громадянського виміру, – того самого, котрий, як відомо з класичних праць Ентоні Сміта, передбачає ототожнення індивіда з певними національними символами, інститутами та інтересами.⁴

Що ж до третього улюбленого антиукраїнського наративу Кремля, то він, хоч і не став в українських медіях домінантним, усе ж посів у них доволі помітне місце, зокрема у зв’язці з наративом “антинаціоналістичним”, антиукраїнізаційним та антидекомунізаційним. Ідеться про всебічне приниження, фальшування, осмішування і врешті знищення української національної ідентичності – через позбавлення українців окремої мови, культури, історії, Церкви і, взагалі, суб’єктності поза путінською парадигмою “одного народу”. В Україні в умовах війни ці дискурси не є так яскраво виражені, як у Росії; проте саме поширення їх ізсередини має значно деструктивніший вплив на формування національної ідентичності, ніж імплантація ззовні. “Банальна українофобія” (перефразовуючи Майкла Біліґа) у виконанні якого-небудь 95-го кварталу чи телеканалу “Інтер” виявляється значно дієвішою на рівні шаржів та анекдотів, ніж агресивна українофобія московських пропагандистів на кшталт Кісєльова, Доренка чи Соловйова.

Всі ці чинники у поєднанні із цілком обґрунтованим розчаруванням населення у поведінці й політиці післямайданної влади справили загалом негативний вплив на динаміку самоідентифікаційних процесів, котрі в перший пореволюційний рік мали цілком позитивний характер. Декотрі з них (як, скажімо, мовна українізація) загальмувались; декотрі (як зміна ставлення до ЄС чи НАТО) застигли на “післямайданному” рівні; декотрі (як, наприклад, відчуження від держави-агресора) загрозливо повернули назад. За останніми даними (травень 2019), 40% українців позитивно ставляться до Російської Федерації, – так, мовби це й не вона окупувала Крим і вбиває щодня українських військовиків на Донбасі; 77% (на 10% більше, ніж у 2016-му) ставляться позитивно до громадян Росії (ніби це й не вони одностайнопідтримують свого президента і його антиукраїнську політику); 51% вважає й досіукраїнців і росіян “братніми народами” (і лише 34% з цим не погоджуються). Зрештою, й ставлення до Владіміра Путіна в Україні теж поліпшилось за останніх три роки на цілих вісім відсотків (з 4 до 12%); натомість на десять відсотків (від 49 до 39%) поменшало охочих відмежуватися від Росії закритими кордонами з візами й митницями. За даними соціологів, 52% жителів України хотіли б відновити ретрансляцію російських телеканалів; 54% потребують безперешкодного доступу до російських соціальних мереж; і 58% просто жити не можуть без російських українофобських “звьозд” та їхніх витворів.

У цих відповідях, скоріш за все, є певний елемент протестної фронди (як і в голосуванні за Володимира Зеленського); українська влада великою мірою сама просприяла поширенню таких настроїв та піддатності суспільства до відповідних пропагандистських месиджів. І все ж основна проблема, оприявнена в цих (і подібних) суспільних реакціях, має структурний характер і стосується загальної амбівалентності українського суспільства й неподоланої досі (попри всі оптимістичні розмови) ідентичнісної дихотомії. Емансипація українців з міфічної, проте глибоко ними інтерналізованої русько-совєтсько-православно-східнослов’янської спільноти, так званих “наших”, буде процесом значно складнішим, тривалішим і непослідовнішим, ніж це уявлялось, а навіть до певної міри відбувалось, у перші рік-два після Євромайдану.

Зміна акцентів

Свого часу на хвилі післяреволюційного піднесення харківська дослідниця Тетяна Журженко висловила спостереження, проникливість якого (можливо, неусвідомлена тоді навіть самою авторкою) стає зрозумілою допіру сьогодні: “Російська аґресія каталізувала формування політичної нації. Українська ідентичність, яка тривалий час асоціювалася з етнічністю, мовою та історичною пам’яттю, стала раптом територіальною та політичною і тим самим інклюзивною. <…> Для російськомовного міського середнього класу, дрібного й середнього бізнесу та інтелектуальних елітСходу російські антидемократичні тенденції, самоізольованість і дедалі сильніша ворожість до Заходу полегшують самоідентифікацію з (потенційно) европейською Україною”.

Я виділив курсивом слова, які видаються мені особливо важливими, оскільки великою мірою пояснюють несподіваний для багатьох електоральний зсув на користь Володимира Зеленського. По-перше, в цитаті проникливо зауважено, що процес пореволюційної реідентифікації заторкнув лише певну частину російськомовного населення – так звану “буржуазію” (“горожанське суспільство”, чи, як ми тепер кажемо, “середній клас”). Він практично не зачепив, однак, ані олігархів (із їхньою феодальною, понаднаціональною ментальністю й ідентичністю), ані міського й сільського люмпена (з ідентичністю переважно “тутешньою”, донаціональною). А по-друге, важливою або й головною умовою тої реідентифікації стало сподіване й бажане для середнього класу творення європейської України. За п’ять років, однак, попри “європейську” риторику, Україна не стала більш європейською ані в економічному сенсі, ані, головне, в правовому.

Володимир Зеленський дав шанс цій частині населення, засигналізувавши, що не лише український проект може бути потенційно європейським, а й малоросійський теж. На мій погляд, це вельми важливий ідеологічний зсув, – незалежно від того, наскільки той сигнал щирий, реальний і, взагалі, усвідомлений самим Зеленським та його командою. Донедавна лише український проект зберігав монополію на європейськість, і в цьому була його сила і перевага над проектом малоросійським, зорієнтованим на цивілізаційно відсталу (порівняно із Європою) Росію. Тільки це давало йому можливість успішно змагатися з малоросійським проектом, попри значно вужчу, аніж у того, електоральну базу та обмеженіші матеріальні ресурси. Програючи кількісно, український проект вигравав якісно – за рахунок вищої пасіонарності та ширшої мобілізації своїх адептів, а також, як уже зазначалося, за рахунок проєвропейської орієнтації, котра повніше відповідала модернізаційним потребам суспільства.

Після Євромайдану ситуація справді значно змінилася. Окупація Криму й частини Донбасу дещо звузила електоральну базу малоросійського проекту, а війна із Росією наклала суттєві дискурсивні й інституційні обмеження на його звичну “східну” орієнтацію. Hard-версія цього проекту, уособлена обома уламками так званого Опозиційного блоку, виявилась за нових обставин безперспективною; що ж до soft-версії, уособленої Володимиром Зеленським, то її успіх виявився можливим саме завдяки soft-переорієнтації з російського напрямку на європейський. Закріплення цього успіху великою мірою залежить від здатності дистанціюватися від ідентичнісних дискурсів і зосередитись на модернізаційних.

Сказане не означає, що проблема національної ідентичності та, відповідно, консолідації політичної нації втрачає свою актуальність; сказане означає лише, що за наявної ідентичнісної дихотомії для такої консолідації не досить ототожнення громадян зі “своїми” символічними ресурсами (мовою, культурою, історією, релігією), – адже для багатьох громадян ці ресурси все ще є досить різними; потрібне також – можливо, насамперед – ототожнення з певними державними і правовими інституціями, політичними й економічними інтересами. Власне, потрібна всебічна модернізація, оскільки тільки вона може зробити ці інституції ефективними, привабливими й бажаними для самоототожнення. Лише поєднання ідентичнісних дискурсів із модернізаційними дає Україні шанс перейти від політичного трайбалізму з регулярним чергуванням при владі “своїх” і “чужих” корумпованих і однаково неефективних кланів, до реальної політичної конкуренції зі справжніми партіями, програмами й механізмами суспільного за ними контролю, корекції та санкціонування.

__________________

¹ В опитуванні КМІС 2001 року розглядались не суто мовні, а мовно-етнічні групи: україномовні українці, російськомовні українці та росіяни.

² Стівен Шульман пропонує визначати силу національної ідентичності за: (а) почуттям приналежності до “своєї” нації та мірою позитивних/негативних емоцій, які ця приналежність викликає; (б) мірою важливості/актуальності цієї приналежності для індивіда, інтенсивності її переживання-згадування-осмислення; та (в) за пріоритетністю “своєї” національної ідентичності щодо всіх інших, зокрема щодо регіональних та наднаціональних [Stephen Shulman, “Cultural comparisons and their consequences for nationhood in Ukraine”, Communist and Post-Communist Studies 39 (3) 2006: 249]. Саме останній показник в українському випадку є найпроблематичнішим і саме за ним “східнослов’янський” тип української ідентичності найпомітніше поступається “центральноєвропейському”.

³ Research & Branding Group, непубліковані дані у розпорядженні автора.

⁴ Сміт, Eнтоні. Національна ідентичність. К.: Oснови (1994), с. 26.

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Нема жодної відомої людини в нашій країні, яку українці не облили б брудом. Навіть дісталось Тарасу Григоровичу і Григорій Савичу.Шевченко – дівчат кохав. Сковорода – вино і сир любив, їзд...
Ярема ГАЛАЙДА

Більше агресії!

Давно кажу: Біда українців - це, нав‘язана їм ззовні, оборонницька психологія. Ми типу такі миролюбні, такі добрі і тихі, що аж за край. І на чуже не зазіхаємо, і всіх ми поважаємо, і до всіх до...
Регулярно чую від мешканців нашого міста, що тут немає роботи. При цьому, від керівництва міської ради (та їхніх партнерів) постійно лунають скарги на те, що в місті нікому працювати — кляті лях...
Не можу спокійно заснути. З голови не йде розмова з таксистом...Йому безперестанно телефонує жіночка, яка волає в слухавку. Він пояснює: "Я с клиентом"... На третій дзвінок відповідь: "Дура, я зарабат...