App Store Google Play

Електричка чи експрес

14 Травня 18:00
Електричка чи експрес

Останні президентські вибори в Україні, крім глобальної нез'ясованості подальшого курсу країни й багатьох питань її розвитку, серед іншого принесли в публічний дискурс чимало нових вірусних ідеологем. На хвилі радості від просто карколомної перемоги нового – наразі ще неінавгурованого – президента-електа оптимісти від прогресивного та інноваційного розвитку пробують встановити нові смислові та ціннісні віхи. Адже перемога сама собою зобов'язує скорих на думку щось уже сьогодні встановити й усталити. Хтось уже чітко чує тривожно-багатообіцяючий "гул нового" – і нема на те ради. Стиль "отречемся от старого мира" пасує до таких історичних моментів зависання між каденціями якнайкраще.

Авжеж, кувати залізо, поки воно гаряче, найлегше словесно. Це ще називають високим терміном "смислопородження". Окрім рухомих картинок з "Ютубу" та "Інстаґраму", оголошених нині авангардом впливу на мізки українських людей, саме слова, хоч вони, як відомо, і знецінені давно, досі залишаються найпевнішим і найдешевшим способом довести свою потрібність і корисність в оновлених історичних умовах. Особливо коли їх не бракує і вони течуть звичним нестримним потоком.

Приміром, філософ Сергій Дацюк у своїх останніх слововиверженнях на "Українській правді" буквально захлинається від нових можливостей різних катастроф і зламів, які неодмінно вбирає в шати звичних, часто парадоксальних і взаємозаперечних концепцій. Україна буквально впродовж чотирьох днів у нього то помирає як проект, то знову воскресає, перебуваючи в ситуації загроженості з боку осоружних "порохоботів", які їй несамовито шкодять. І все це в межах однієї голови. Можливо, на таку логорею не варто було би звертати увагу з огляду на вже звичну роботизованість, рандомність і системну шизофренічність цих текстів, якби в них не було хворобливого надриву і бажання когось налякати, зворохобити та звинуватити. До того ж, очевидно: реномований орган, який це друкує, досі позначений флером респектабельності, якимось дивом не розтраченої останніми роками. Останній з текстів про Київський і Галицький консенсус цей автор, сподіваюся, писав із затишної кімнати, оббитої поролоном і плюшем.

Утім Дацюк зі своїми текстами, які, понад сумнів, заслуговують уважної фахової експертизи, є тут лише симптомом ширших настроїв, що нестримно поширюються, сказати б, інтелектуальними колами рідної країни. Загалом не дивина, що під час зламу старого й віджилого ладу і тріумфального зародження ладу нового неодмінно виникає спокуса вжити стару-добру дихотомію боротьби старого з новим, де перше в нас убирається в шати "архаїки", а друге – "інновації". Це те, що на поверхні й не вимагає ні особливих зусиль, ні якогось спеціального критичного мислення: те, що програло – старе та віджиле, те, що перемогло – нове й прогресивне. Що не зрозуміло? "Армія. Мова. Віра" програли, а отже, це "архаїка", люди вимагають іншого. Потрібно щось нове, а старе більше не потрібне. А що в нас нове? "Інновації" – це ж очевидно.

Дарма, що й стара влада запроваджувала інновації – і електронний документообіг, і ЦНАПи, і ProZorro. На вершині електорального успіху таке легко зневажується і знецінюється. Припускається, мабуть, що все це було якесь не до кінця прогресивне і нас незабаром чекає справжній інноваційний стрибок рівня якщо не Японії, то щонайменше Південної Кореї. Який саме – знову-таки ще до кінця не зрозуміло, як не зрозуміло чимало інших речей у сфері державного розвитку, реформ, обороноздатності чи економічної політики, вже не кажучи про політику зовнішню і вектор розвитку країни. Але справа рушила: з'явився новий фетиш – "інновації".

І не була би Україна Україною, якби буквально за кілька тижнів ця вірусна дихотомія не перетворилася на інструментальний засіб ідеологічної боротьби "нових людей" проти "старих" і всього, що ці останні уособлюють. Особливо очевидною така інструменталізація стає передусім у гуманітарній сфері. Тож немає жодного парадоксу в тому, що архаїкою автоматично стає будь-яка національна орієнтованість політики, питання захисту та промоції української мови та культури – всі ці "химери національного", які весь час так сильно набридали й мучили, не давали залишатися собою зі своїми "сватами", басковими і кавеенами, вперто вирізняли з-поміж мовно-культурної умми ⅙ суходолу, одностайної у своїй одноманітності та звичності.

Ця інтелектуальна процедура – нехитра і структурно далеко не нова. Наприклад, ухвалення "Закону про державну мову" в нових історичних умовах, на думку багатьох людей – "архаїка". "Інновація", судячи з поглядів його критиків – це, либонь, "оставить все так, как было раньше", тобто останні кілька століть. Бо ж річ саме в тому, що українська мова – архаїка, яка давно віджила своє, а інновація – це мова російська, якою написані шедеври фігурного катання Золотого Кольца і підручники з космонавтики. Те саме з політикою пам'яті та національною церквою, які конче слід залишити "за дужками". А те, що в дужках залишиться оте "все так, как было", тобто незмінно російське й на Москву орієнтоване та звідти ж і "окормляемое" – безперечно має всі ознаки інновації. Останній приклад – спроби мера Харкова Кернеса відродити проспект маршала Жукова замість генерала Григоренка. Ось такі нас тепер, мабуть, чекають гуманітарні "інновації".

У публічному дискурсі нав'язливо формується ототожнення всього українського з архаїкою – так російський націоналістичний дискурс, використовуючи старі совєтські дріжджі соціального та національного расизму, в лічені тижні перетворюється на невидиму ідеологічну доктрину всього нового, що визначатиме життя країни на наступні п'ять років. І саме в такому шпагаті  між "архаїкою" українського й "інноваціями" російського доведеться існувати новому українському президентові, так пристрасно спраглого владної булави.

Якось днями їхав нічним експресом Кам'янець-Подільський–Київ. Ну, як експресом… Вісім з половиною годин ти їдеш на незручному сидінні і в умовах жахливої тряски намагаєшся знайти бодай якусь позу для скупого сну. Десь уже на другій годині подорожі один із пасажирів почав закидати провідниці, мовляв, чому такий роздовбаний вагон, чому так жахливо скриплять двері, чому так смердить з одного туалету і чому наглухо зачинений другий. "У вас же ж тут експрес!" – з нервовим придихом мовив розчарований пасажир, наголошуючи на останньому слові. "Та який ще експрес! – відгавкувалася язиката провідниця. – Вас обманюють. Це електричка, це всього лиш електричка…"

Збруч

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Загрузка...

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

‡агрузка...


Максим Мірошниченко

Історія про те, як я вкрав

Коли мене серйозно питають чи крав я хоч щось у своєму житті, я не поспішаю відповідати, бо точно знаю, що крав у дитинстві. Зараз важко згадати що, але один випадок я пам'ятаю...Це було 19 років тому...
Важко осягнути наскільки ми втратили зв'язок зі своїм минулим. Не кажучи вже про те, скільки нам необхідно часу на відновлення своєї ж ідентичності та культури. Гортаючи сторінки "Моїх споминів п...
Ойойой! Вони образили Україну і весь народ!Вони не віддали честь Президенту(!!!)Ооо! Наші герої! Скрутили дулю клоуну!Я промовчу про честь. Бо тут окрім посміятися не виходить. Честь можна мати, або н...
Потенційна реабілітація Росії в очах євробюрократії висить над нами уже кілька років. В цьому немає нічого дивного, адже Росія має набагато більший вплив у Європі, ніж Україна. Цей вплив напрацьовував...